Останнi орли
Шрифт:
Передусiм Сара вирiшила обiйти кругом мiськi вали й згори роздивитися, чи немає поблизу села або хутора. Цiлу нiч вона не спала, думаючи про Петра, Прiсю та батюшку… Любi образи друзiв нiколи не меркли в Саринiй пам'ятi, а як заходила нiч, вони уявлялися їй ще виразнiше й стояли перед очима, немов живi, особливо коханий Петро… вiн так любо, так пильно дивився в очi дiвчини, що серце її тремтiло й завмирало вiд болю… Чи живий вiн, чи, може, вже й загинув? Тодi навiщо i їй жити, терплячи нескiнченнi муки! Ох, якби знати, де вони всi, що з ними? I Сара стискала руками палаючу голову й непорушно сидiла
Сара бадьоро попростувала кривими вуличками мiста, вибралася на вал i покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколi.
Ще тiльки починало свiтати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи i слух, i зiр. Мiсто ще спало, й нiщо не порушувало глибокої тишi… Зненацька за нарiжною вежею почулася тиха розмова. Дiвчина вловила одну фразу: "Не пiдемо проти своїх братiв нiзащо!" Сара навшпиньках пiдкралася до найближчого виступу вежi i, причаївшись за ним, почала пiдслухувати. Розмовляло три голоси: один — м'якого баритонального тембру, другий — верескливий, наче пiвнячий, а третiй — хрипкий бас… Говорили про наказ, одержаний вiд сотника, очевидячки, вночi, — на ранок пiдготуватися в похiд.
— Щоб Гонта зрадив Україну i продав вiру за маєток — не повiрю! — пiвнем викрикував фальцет.
— А присяга? — хрипiв бас.
— Що "присяга"? — гаряче озвався третiй голос, баритон. — Яка цiна їй, коли вона дається не з доброї волi… i перед ким? Перед ксьондзами, перед латинянами, що ненавидять нас!
— Ну, одначе вiн цiлував i свiй хрест… — заперечив хрипун.
— Цiлував… а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий? Присягнути, що приєднається до повстанцiв, що пiде проти панiв?
— Ха-ха! — засмiявся фальцет. — Добре було б! От би повитягалися голенi пики ксьондзiв i плебанiв… та й Младанович присiв би!
— Авжеж, — весело пiдхопив баритон. — Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Вiн присягав, а за ним i ми, що залишимося вiрнi своєму обов'язку… А обов'язок до вiтчизни сотник вважає за найсвятiший i за нього ладен душу чортовi закласти… А щодо дiдича, князя, то Гонта заприсягнув, що вiддасть життя за його пiдданцiв… Тепер розмiркуйте, панове, що є вiтчизною i для нас, i для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з її озвiрiлим панством та гадючим латинством? Нi, звичайно, нi! Вiтчизною нам була, є й буде Україна… I ось цiєї замордованої панами вiтчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих пiдданцiв… А хто ж княжi пiдданцi? Та ми ж, колишнi козаки, вiльнi люди, яких ляхи обернули на рабiв, на бидло… То за це бидло ми й понесемо свої голови, на тому й хреста цiлували.
— От так пан осавул! Оце добре… Чорт його батька знає, як добре! — по-пiвнячому крикнув фальцет. — Якщо i в пана сотника такий розум…
— То я йому в ноги чолом… — крекнув вдоволений бас.
— Та ось ви розмiркуйте i про цей похiд, який нас чекає… тут штука!
— Штука?! — знову вереснув фальцет.
— А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не
— А хто ж це придумав? — спитав бас.
— Звiсно, Гонта… Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.
— Ой, то це недарма! — зарепетував фальцет. Тут i Сара мимохiть скрикнула: розмова Залiзняка й Гонти у корчмi постала перед нею в новому свiтлi, вона тепер зрозумiла, що Умань приречена на загибель.
— Тю на твою голову! — прохрипiв бас. — Ще хтось пiдслухає…
— Та, мабуть, уже й пiдслухав, — з тривогою мовив баритон. — Я наче якийсь крик чув. Он з того боку.
— То давайте обшукаємо все навколо! — пiдхопили обидва спiврозмовники й швидко пiшли до протилежної стiни вежi. Нi жива, нi мертва причаїлась Сара за палями, якi стояли в кутку.
— Здається, немає нiкого… — промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном.
— Анi бiса! — пiдтримав його фальцет, власником — якого виявився огрядний, приземкуватий лицар.
— Пошукаймо ще, — прохрипiв бас.
— Атож, такого язика залишати на свої голови небезпечно! — погодився й баритон. — Ану лишень розкидаємо цi палi, чи не там заховався сатана?
Сара вся похолола. "Прощай, Петре! Кiнець!" — майнула в її головi остання думка й згасла… Але фальцет зненацька вигукнув:
— Стривайте, братця! Он де пiдслухач, шпигун! — i показав на якусь невиразну тiнь, що майнула поблизу. — Переймай його!
Не роздумуючи, усi троє кинулися на влови. Спершу Сара не могла навiть змiркувати, чому її не тягнуть на розправу, й сидiла, зацiпенiвши вiд жаху; та коли голоси переслiдувачiв затихли, дiвчина зрозумiла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль i пересвiдчившись, що поблизу немає нiкого, Сара прожогом вискочила iз засiдки, метнулася в протилежний бiк i збiгла косогором на вулицю. Але вона тiльки тодi вiдчула себе в безпецi, коли опинилася на майданi, де вже метушилися люди.
Вiд пережитого страху в дiвчини пiдламувались ноги, й вона сiла пiд синагогою перепочити. Довго так просидiла сердешна без думки, без волi, без бажань, поки нарештi отямилась.
Тим часом у мiстi зчинилася страшенна тривога: обивателi перебiгали з будинку в будинок, з вулицi на вулицю, збиралися на майданi, де вже стояв гомiн тисяч голосiв, чулися стогiн i плач… Спочатку Сара не звертала уваги нi на метушню, нi на гамiр, та потiм, коли трохи опам'яталась i згадала розмову бiля вежi, вiдразу змiркувала, що звiстка про похiд Залiзняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому мiсту.
— Чого це на майданi такий тиск? — спитала Сара у якоїсь єврейки.
— Чого? — перепитала та. — Ой мамеле! Хiба не знаєш? Гайдамаки йдуть, розбiйники йдуть… Сто тисяч! Там у губернатора раду радять… Але що та рада поможе?
— Невже немає рятунку? — прошепотiла дiвчина. — Невже мене знову чекають такi страхiття? Нi, тiкати, тiкати! — схопилася вона руками за голову. — Туди, через головну браму до табору… а звiдти… куди? Ох, не знаю!.. Та однаково… на волi лiпше, нiж у цiй в'язницi!..