Острів КРК та інші історії
Шрифт:
— Вперше це сталося в театрі, ми стояли поруч на сходах, відповідав на чиїсь запитання, може, відвернувся на хвилю, і тут відчув цей удар, від якого хотілося сісти просто на землю. Вона зникла. Її вже не було поруч. Вона могла піти де завгодно, та і з ким завгодно, в цьому не було нічого такого дивного, вона, зрештою, не зобов'язана весь час стовбичити коло мене, та й взагалі у людини може бути маса найпрозаїчніших причин, піти в туалет, для прикладу… Розштовхуючи натовп, я кинувся вниз, під сходи, де находилися туалети, добре розуміючи, що роблю щось не те, що так взагалі не робиться, що тупцювати коло жіночих туалетів, витягуючи, мов страус, шию, принаймні смішно, але мені було не до пристойності і хороших манер; потім я погнав нагору, звірине чуття вело мене і я таки помітив їх в кінці коридору.
То був хворобливий і витончений балетний хлопчик, «весь голубий, аж синій [37] » (от клятий Патріарх!). Він вів її за руку і вона давала вести себе за руку. Не знаю, що було б, якби я догнав їх. Може, все б закінчилося ще тоді. Не знаю. Але двері, за котрими вони зникли, зачинилися на ключ перед моїм носом. То були двері в зал, масивні дубові двері з химерно шліфованим гранчастим шклом. Зображення в тому шклі множилося відповідно до кількості граней, світло примхливо мерехтіло, і я бачив мільйони оздоблених оксамитом стільців і сотні пар, котрі неквапно йшли поміж рядами. Сотні балетних хлопчиків тримали за руки сотні моїх коханих. Чи міг я любити стільки жінок одночасно Чи міг?
37
« весь голубий, аж синій» — здається, вже востаннє цитується «Любовний хід…», а саме:
або ось ти поет весь голубий аж синій що трешся між купців з якихось абісинійШкло було старовинним, а тому напевно якісним, гладеньким і твердим, імовірно навіть, це був справжній гірський кришталь, тож не дивно, що я ніяк не міг продерти його нігтями.
— Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну, спати, просто спати, розумієш? Я ненавиджу, коли хтось вночі пітніє коло мене, сопе мені у вухо, коли чиєсь волосся лізе в очі. Але з нею все було по-інакшому. Я повірив, що можна спати обійнявшись цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще. Що можна любити її запах. Що можна любити всі її запахи. Що першим ранковим бажанням є не тотальна дезинфекція, а бажання поцілувати. Зазвичай я прокидався раніше і дивився, як вона спить. Куди там! — я просто милувався, дивлячись, як вона спить. Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим.
— В її будинку, там, де ми кохалися, їли, мили одне одного, через рік вже була комуна. Звичайна комуна: забрьохані гіппі, трава, Марлі [38] . Бліді дівчатка із здивовано розкритими від маріхуани очками і пиздами, мандрівні філософи, всілякі ці, знаєш, бременські музиканти, вільний дух Європи [39] , коротше кажучи. У кожного щось там у вусі або на чолі чи, в гіршому разі, на зап'ясті. Фєнєчки так звані. Весело, блін.
38
« хіппі, трава, Марлі» — Боб Марлі, відомий музикант, виконавець реґґі, один із ідеологів музично-нарко-молодіжної субкультури. В колах, які її сповідують, беззастережно вважається культовою постаттю разом із, скажімо, Гендріксом чи Моррісоном. Майже всі стовпи цієї субкультури від ними ж пропаґованого способу життя вже давно повмирали, але справа їхня, як писав Ірванець, «жиє і є, — бачиш?..»
39
« бременські музиканти, вільний дух Європи» — «Бременські музиканти», популярний в застійні часи мультик, в котрому, фактично, доволі відверто, як на ті часи, оспівувався хіппівський спосіб життя. Поки войовничі ідеологи дружно розносили ідейні позиції «дітей-квітів», мільйони радянських дітей вбирали з екранів леґалізовану романтику житія в комуні, вільного музикування, подорожей автостопом і т. д. Не йшлося там, щоправда, про траву і вільне кохання, але до цього вже було недалеко. Мушу щиро визнати, що я сам у ранній юності був симпатиком хіппі, їхньої гуманності і «непротивления-злу-насилием», аж поки не усвідомив, що ці миролюбиві нащадки 60-х, вудстоків і орієнтальних медитацій наробили стільки зла, скільки не снилося ніяким там, скажімо, панкам, котрих змальовували, як войовничих і аґресивних потвор. Досьогодні маю таку відразу до цих захайрених немитих інтелектуалів, що словосполучення вільний дух Європи» перетворилося для мене на певну саркастичну метафору бл(…)ства, бл(…)ства, бл(…)ства, про яке так встидливо написав: «братство, братство, братство».
Любов, братство і трава, трава, трава.
Або (якщо скористатись рецептами геніального рекомбінатора Млинарського): братство, трава і любов, любов, любов.
Або: братство, братство, братство.
— То був такий невеликий острівець посеред ріки. Ми перейшли до нього вбрід. Давно минули сонячні дні, і я, здається, переніс її через воду на плечах. Ми пекли на тому острівці бульбу. Зверху сіялася мжичка, але коло вогню було тепло і сухо. Зліва насувалося місто, а на правому березі в негустому переліску догнивав прибитий до стовбура трупик чорного кошеняти. Я наткнувся на нього, шукаючи хмиз.
Знаків і так було більш, ніж достатньо, то я нічого не сказав їй про знахідку.
Зрештою, по-своєму вона розуміла все.
Ми пекли бульбу, гріли між теплого каміння вино і цілувалися. З берега до нас гукали хлопчаки. Ми вітали їх жестами. Обличчя і губи наші були висмарувані попелом. Літо минало безповоротно.
Потім вона збирала кошик, а я докурював цигарку і за дурною своєю звичкою питався сам себе: невже ця клята річка не може от просто зараз взяти і вийти з берегів, невже її затхлих вод не вистачить, щоб затопити місто, перелісок, хлопчаків, всі смердючі міста, всі смердючі переліски, всіх смердючих кошенят разом із смердючими хлопчаками, невже цього ніколи не буде, (а коли прокинувся, за сценою чогось там захлинався нікому не відомий Хрущ).
— Ну що ж, все воно, звичайно, непогано, але це якась така суцільна тягуча каша, замішана на злості, розпачі і твоїх еротично-дефекаційних проблемах. Бракує їй, як на мене, якоїсь структурованості, може, виходів на певні узагальнення, я вже не кажу про такий критерій, як «катарсис». Замало у цьому всьому форми. Або хоча би вдалого закінчення. Це, звичайно, страшенно дотепно — винести епілог на початок, але що там у ньому? — дівчинко моя, прощавай, — здається, — я буду думати про тебе ще?
10( нічого) [40] .
Інші історії [41]
Коридор [42]
Італія, благословенна Італія лежала переді мною [43] . А, може, то була Норвегія чи Україна. Будівля колишніх цісарських стаєнь простягалася, скільки сягало око, вліво і вправо, являючи собою безсумнівну перешкоду для будь-якого мандрівника. Я вперся в неї погожого літнього ранку і змушений був залишитися. Нові господарі були майже строгими і більш ніж мовчазними. В строгій і мовчазній атмосфері відбувалися наші з ними контакти. Мені імпонувало це літнє подружжя, котре мужньо зносило тягар колишньої величі.
40
« 10(нічого)» — оте «нічого» згодом викристалізувалося у вірш, який за правилом єдності й боротьби протилежностей належить зовсім іншій кліматичній зоні, аніж сонячний, теплий, літній світ «Острова…» — вірш так і називається:
41
Вперше — в журналі «Четвер» № 3, 1992 в циклі «Апокриф». Цикл створювався спеціально для «глосарійного» числа журналу, тому в ньому переважають короткі шкіци, стилізовані під енциклопедичні гасла. Однак, у ньому є кілька новел, котрі можна вважати самостійними творами. П'ять із них «Батько», «Війна», «Вітер», «Вода», «Коридор» вміщено в цій книзі. Вони розміщені тут у зворотному, ніж у журналі порядку (тобто не за абеткою, а проти неї), оскільки так, на мій погляд, становлять певну цілість.
Подаю за текстом «Четверга» із незначними змінами.
42
Новела написана влітку 1991 року в електричці «Трускавець-Львів» (Щасливий, я тоді ще міг писати в поїздах. Взагалі міг писати). Оскільки весь твір пронизано еротичними мотивами, мабуть, не дивно, що в процесі писання я переживав не тільки творче, але й сексуальне збудження. Пам'ятаю навіть здивовані погляди пасажирів — напевно любосні флюїди передалися не менш, ніж половині вагону. Пам'ятаю також, що у Львові я вийшов з поїзда червоний, знесилений і, мабуть, заслинений. Але справу було зроблено — в торбі лежав готовий рукопис.
43
« Італія, благословенна Італія лежала переді мною» — Коли Юрій Андрухович прочитав цю новелу, він сказав мені: «3наєш, старий, я збираюся писати книгу про Венецію, і якщо напишу, то перша фраза «Коридору» буде слугувати в ній епіграфом». Я звичайно потішився такій реакції, але розцінив це радше як жарт, аніж як обіцянку. Яким же було моє здивування, коли через кілька років, відкривши роман «Перверзія», я побачив на місці епіграфа це, можливо й гарне, але абсолютно голослівне твердження — адже я ніколи не був в Італії.
Зовсім інша справа — діти. Не кажучи вже про кухарку і сторожа. Зрештою, челядь можна опустити. Тобто не в прямому, а в цілком переносному сенсі. (Якщо лише під переносним розуміти пристойне лінґвістичне (sic!) поняття, а під прямим — брутальний арештантський сленґ). Отож — діти. Мої господарі мали двох чарівних донечок. Або краще так, — чітко і вишукано: — двійко дівчат. Старшу і молодшу (що, вочевидь, є зайвим зауваженням, адже навіть серед близнюків хтось завжди посідає право старшинства). Старшій вже за двадцять, дещо анемічна, з невиразними потягами, вже достатньо вимучена двозначністю свого становища, що називається — на виданні. Молодшій — років десять-дванадцять [44] , гормональні експлозії, не інакше, як бурхливі еротичні переживання, загострені тим, що відбуваються вперше. Таке от чортеня в короткій спідничині, котре повністю здає собі справу з призначення коротких спідниць.
44
« Молодшій — років десять-дванадцять» — річ ясна, після «Лоліти» будь-які педофілійні мотиви звучать як постнабоковські, однак у 1991 році я ще не читав «Лоліти». Що, втім, не завадило Володимиру Єшкілєву писати через сім років у «Воццекургії Бет»: «Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» і «Воццека». Досьогодні не знаю, як розцінювати цю заяву — як грубий комплімент чи як витончену образу.
Однак — про все по черзі.
Із старшою було достатньо нудно і аморфно. Напочатку я, щоправда, зацікавився, роздивившись добірку книг на полицях, але згодом, — у міру того, як переконувався у цілковито унікальній здатності жіночого мозку перепускати найсміливіші філософські чи естетичні ідеї на зразок того, як пісок перепускає воду, — мій інтерес згас, а ентузіазм вичерпався. Зі всіх сумнівних багатств супермаркету культури моя нова знайома вибрала якихось замріяних дів за шовковими фіранками — вочевидь, їй так і не вдалося перетнути кордон ґалантерейного відділу. В її уявленнях любов повинна була б виглядати як сукупність балетних па на штивних закрохмалених простирадлах. Кілометри марлі мали розвіватися вітром, аби створювати ефект присутності, відсутності, простору і… Річ ясна, у всій цій маячні не було місця ерекції, зволоженому епітелію, прозаїчним яйцям, нарешті. Я не кажу вже про піт, чи, не дай Боже, сперму. Зіжмакане простирадло і вперта присутність фалоса й без того найфатальнішим чином шкодили моїй репутації. Ні про яке задоволення, звісно, не могло бути й мови. Час від часу юна пані видавала якісь звуки, схожі на писк голодно цуцика, але я так досьогодні й не певен, чи було це пов'язано з нашими сексуальними вправами, котрі до того ж в подібному звуковому оформленні непоправно скочувалися в розряд біологічного вовтузіння.