Острів КРК та інші історії
Шрифт:
Дуже швидко мені почав набридати такий необов'язковий зв'язок. Зрештою, як кожен чоловік, я не від того, щоб звільнити сім'яники, коли трапляється нагода, однак перед подібними малокровними заняттями віддаю перевагу мастурбації. Ситуацію (з мастурбацією) розрядило втручання молодшої сестри. Не пам'ятаю, з чого все почалося, мабуть, з елементарної підозри. Декілька разів, виходячи кімнати старшої, я помічав, що молодша сестра крутиться десь поблизу, а якось я просто таки стусонув її дверима, коли після суперечки раптово вискочив у коридор. Мала знітилася, та ненадовго, а потім виклично подивившись мені в очі, крутнулася й пішла, вихитуючи вузенькими стегнами. Це було так несподівано, що я розреготався й повернувся до своєї коханки шукати перемир'я. Поступово я остаточно впевнився, що мала поганка підглядала за нами. Крім того, з певним здивуванням виявив, що це починає мені подобатися. Присутність глядача, себто усвідомлення його присутності, хай навіть суто гіпотетичної, дозволяло якось абстрагуватися від специфіки фриґідного коітусу і переводило його, коітус, в ранґ театрального дійства. І що ж? Я самовіддано грав ролю (саме так — «ролю», з маленької літери, якщо хтось, може, подумав, ніби це ім'я). Зрештою, творчий запал частково передався навіть моїй партнерці. Наші фрикції набували осмисленості, можливо, навіть згаданої вже балетності, та мене збуджував не так естетичний бік справи, як усвідомлення того, що там за дверима, цей маленький пальчик, він тягнеться під спідничку, він проникає під білизну, нічого недозволеного, правда? просто втихомирити це лоскотання, почіхати там, де свербить, ніде не забороняється, ах, як лоскітно, тільки то не звичне свербіння, бо там вже гаряче й волого, ця несподівана волога, і це несподіване поєднання вологи й жару, і цілком незнайомий рельєф, і здивовані доторки, так відбувається вивчення власного тіла, а що, як не вивчення власного тіла, приносить тобі справжню насолоду, ось тут і тут, ти вже напевне знаєш де і коли, де і коли чекає твоїх доторків спрагла плоть, де і коли жар і напруження набувають такої жахливої концентрації, що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують всі внутрішні греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю [45] .
45
«… що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують усі внутріші греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю.» — Мені цікаво було прочитати ще раз цей фрагмент і порівняти його із подібним у «Воццеку»: «… бо врешті-решт ставала очевидною неможливість будь-якого поруху — бо зціплених відчаєм щелеп, ледь помітного напруження шийних м'язів, ковтального рефлексу чи навіть тремтіння повік виявлялося достатньо, щоб лещата болю стискалися ще на один хід, і ще на один, і ще, аж поки всередині зболеної оболонки не розливалася вода чистого прозріння…» Що це — автоплаґіат, самоповтори чи, може, образи, що переслідують?
Ну, про свідомість я, допустимо, загнув, але в загальному все передано майже адекватно.
Отож бо. Гадаю, саме час перейти до опису колишніх цісарських стаєнь. Вони виходили з невідомості й губилися за видноколом, про що вже згадувалося. Властиво, нині вони являли собою широкий занедбаний коридор із житловими та господарськими приміщеннями по обидва боки. Шаленої, просто таки незбагненної краси сірі облуплені стіни і ґрандіозні сірі плити на підлозі. Все було надто, надмірно великим. Простора заля кухні з непрацюючим устаткуванням — тут можна було б грати у футбол. А неозорі душові певно могли б прийняти одночасно роту солдат. З офіцерами, річ ясна. Як це називається у них — «на помивку»? На помивку — кроком руш!
Я приймав душ, потерпаючи від холоду, бо навіть найгарячіша вода не могла зігріти цього зимного космосу.
Хмару гарячої води, що утворювалася довкола мене, здувало протягом, і до підлоги вода долітала наполовину вистигла. Очевидно, перебуваючи під враженням непорушності всього цього кам'яного маєстату, я не відразу зреаґував на вигуки «Пожежа!», котрі невиразно долітали ззовні крізь шум води. Лише коли закінчив митися, закрутив фітінги і ще раз почув крик: «Горимо!», відчув неясну загрозу. Обмотавшись рушником, я виглянув до кухні.
Там стояла мала пустунка і дивилася на мене своїми звірячими очками. Та певно ж бо — що тут могло горіти! То був любовний поклик. Вона підходила до мене, дивлячись просто у вічі, а я ніяк не міг позбутися відчуття штучності того, що відбувалося. Ірреальності, якщо хочете. Трансцендентності, якщо хтось уже надто прискіпливий. Вона наближалася так серйозно, так цілеспрямовано, — не відриваючи свого погляду від мого, унеможливлюючи будь-які спроби змінити його вектор, майже гіпнотизуючи, — що годі було вдіяти що-небудь. По суті, ще зовсім дитина, — здавалось, ось зашпортається, перечепиться за край вищербленої плити, впаде і буде рюмсати, тримаючись за забите коліно, — вона вже володіла магічною силою, притаманною небагатьом. Її наближення було невідворотним, як наближення сліпого фатуму — зварйованого авта на слизькій дорозі, що ось-ось розтрощить тебе, і вже не вдасться ні відскочити, ні втекти, але ти ще встигаєш детально, так ніби маєш на це вдосталь часу, вивчити марку машини, помітити фотографію модельки на вітровому шклі, чомусь до болю чітко запам'ятати, — може тому, що це твоє останнє запам'ятовування, — невелику подряпину на капоті, не зовсім ретельно зашпакльовану.
Вона дійшла. Не спіткнулася, не впала, не збилася з дороги. Її, мов сомнамбулу, зберегло чуття, і вона дійшла. Дійшла, опустилася переді мною на коліна, і рушник сам впав додолу. Було солодко і трохи моторошно від того, що все сталося саме так, як я уявляв. Ця мала жінка була створена для мене, і я повинен був із нею зустрітися. Недовершеність тіла, котра муляла все життя, скінчилася. Знайшлося продовження мене самого.
Так народжується колообіг рідин.
Так народжується колообіг рідин.
Так народжується колообіг вологи.
Коли я в цьому впевнився, її обличчя було сповнене туману. Її очі все ще дивилися на мене, але крізь пелену напівпрозорості.
І лише тут я зрозумів, що крики «Пожежа!» не вгавають, що вони й не припинялися, зрештою. У проході, повному диму, вигулькнула постать кухарки. «Що ви тут робите?!» — залементувала вона. «Горимо! Тікайте швидше!» В залу увірвалося полум'я, ядучий дим заповнив легені. Я хотів схопити малу на руки, та її вже не було внизу. Треба було тікати. Залишалися лічені хвилини. Голим я вискочив у коридор, де вже починалося справжнє пекло. Нікого й ніколи не було в цих клятих цісарських стайнях. А тепер не було вже й самих стаєнь. Був дим і вогонь, дим і вогонь, загасити котрі не змогла б, напевно, жодна волога.
Вода [46]
Надвечір пішов дощ.
Він не переставав цілий день і цілу ніч.
І не перестає до цього часу, хоч минуло вже сорок діб.
Неправду кажуть, ніби земля — це твердь і дно. Справжня твердь знаходиться глибоко під поверхнею. Саме там і збирається напочатку і піднімається невидима для ока вода. Лише на одинадцятий день вода вкрила землю і продовжувала прибувати.
Я вештався кімнатами, спостерігаючи, як перетворюється на мотлох моє добро. Спіднизу вимивало сміття. Щурі по стінах перебиралися на стріху. Знадвору запливали риби і гади і, звиваючись, торкалися босих ніг.
46
Новелу написано 1991 року. Створена спеціально для циклу «Апокриф», вона дещо непереконливо виглядає, висмикнута з контексту стилізованої псевдоепічної форми. Я на початку сумнівався, чи не зайве подавати її до збірки, однак вона видалася мені вартою уваги з огляду на те, що була своєрідним школярським вправлянням із темою «великої води», яка згодом посяде одне з центральних місць в романі «Воццек». Це, безумовно, найрозповсюдженіший eсхатологічний метаобраз і, як написала у післямові до «Воццека» Лідія Стефанівська, «тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць». (NB: варто додатково зауважити ще одне вправляння — вивчення механізму передачі «сну уві сні», що п'ятьма роками пізніше втілиться в «Синдромі Любанського»).
Зрештою, есхатологічне напруження свідомості (передане в цій новелі з деякою технічною переускладненістю), вже не притаманне героєві «Воццека». Він перебуває за межею цього напруження. Він чекає великої води як вибавлення, як чистоти, як життя-в-небутті, як «вологи блаженства». Він знає, що найпевніший спосіб уникнути загрози — самому перетворитися на воду, адже тільки тоді можна повністю з'єднатися із світом і проникнути в сутність тих, кого кохаєш.
Цікавим для мене є і те, що в цій новелі вперше з'являються образи риб — поки що неясні й невидимі в каламутних глибинах, а тому — незрозумілі й ворожі. Та згодом іхтіологічна сфера настільки заволодіє мною (передовсім у візуальному мистецтві), що це дозволить Володимиру Єшкілєву не без елегантного зухвальства говорити про мою «нестримну пристрасть до рибної тематики». В кожному разі зараз я не можу згадати жодної літературної спроби, де поєднювалися б тема риб і тема води, окрім вірша із дещо несподіваною назвою:
Перестав підкочувати штани. Нікуди. Приніс до хати давно заготовану труну і, законопативши щілини, поклав на столі — хай послужить поки-що за ліжко. Стіл і лави я ще раніше поприбивав до підлоги.
Заснути в труні було непросто — муляли голі дошки, і ніч була сіра, як день. До того ж здавалося, що я все це просто вичитав у якійсь книжці. Не так уже й приємно почуватися персонажем чиїхось вигадок. Особливо, які це трапляється все частіше. Особливо якщо автором цих вигадок є ти сам. І під тобою кишить живими істотами і прибуває темна вода.
Якось таки сон зморив мене. Снився мені сухий теплий вечір, і моя дитяча колиска. Протяг ворушив фіранку, а мати зачиняла вікно й наспівувала: «А-аа, а-аа, приходили котки два». Я не хотів засинати і тільки сміявся, розмахуючи неспеленаними ручками. Мати знову наспівувала і колисала мене. А я все не засинав і не засинав, і ніяк не міг пояснити матері, що я давно дорослий, і мене вже не треба так рано вкладати спати.
Прокинувся я від несподіваного поштовху, — щось стукнуло і колиска перестала розгойдуватися, перетворившись раптом на домовину, закриту домовину, в якій хтось надумав поховати мене живцем. Було цілком темно й тісно, як буває тільки в могилі. Я закричав і вперся у віко руками.
Нічні страхи розвіялися, і їм на зміну прийшли страхи денні. Ситуація виглядала не набагато менш загрозливою, ніж мені видалося напочатку. За ніч труну підняло водою під стелю. Власне в стелю я зараз й упирався руками, відчуваючи знизу впертий опір води. Шанс бути похованим у мене залишався, і залишався час на роздуми. Але дуже обмаль. І ще залишалося повітря — останнє, на яке ще можна було розраховувати. Найсмішніше, що в цій ситуації я думав про стелю, яку так давно збирався побілити, і з якої тепер сипалася мені в очі штукатурка.