Острів КРК та інші історії
Шрифт:
Ти мала будинок на одній із тих магічних вуличок, про існування котрих ніхто не здогадується, хоч вони й розташовані довкола центру близько найбільш людних маґістралей. Старий будинок, що пережив, певно, з три імперії, він дістався тобі у спадок і ти привела мене в нього ще тоді, влітку, або аж тоді, восени, або ще перед тим, весною. Був ясний холодний ранок — ти привела мене вранці, пам'ятаєш? — і я з острахом ступав древніми кам'яними плитами, темним засмоленим паркетом і вицвілими вичовганими килимами. Кімнати були такими великими, що в одному куті, коло пічки, ставало гаряче, а в протилежному — надто зимно. До ванни треба було йти довгими покрученими коридорами, а в ванні палити газ, гріти воду в примхливій системі і мити один одного, тулячись і потерпаючи від холоду. Ми кохалися в тій зимній ванні і в кухні, обжитій, повній пахощів, і, знеможені довгими переходами, — у коридорах і в кімнатах, на тих вицвілих вичовганих килимах, на протертих звірячих шкурах, на поїджених міллю простирадлах. Постіль дерлася від надміру наших тіл, і ми прокидалися зранку обгорнені лахміттям, кавалками колишніх пишнот.
Кохалися ми невміло і через те, мабуть, дуже багато. Одне коло одного ми були майже невичерпні, нам не бракувало жаги. Мені достатньо було чути твій голос, як з мене вже виростала, згідно із Патріаршими метафорами [24] , хрипуча і грішна сурма, і вологе бажання розтікалось…
Ти зачиняла мене в тій хаті і надовго залишала самого. Це могло тривати днями, тижнями, місяцями. Я вештався з кімнати в кімнату, порпався в шафах, креденсах — ти любила залишати там якусь поживу для мене. Зголоднілий, я клював на будь-яку річ — мисочку фасолі, мішечок домашньої, дрібно посіченої вермішелі, напіввиїджену банку старого зацукреного варення, коробочку з дрібкою пахучого зеленого чаю на дні. Одного разу я знайшов майже зовсім порожню пляшку старого гаванського рому і впився тим ромом вщент і вщерть, іншого разу наткнувся на слоїки з пахучою олією. То були старовинні, ще довоєнні прянощі, ґумові корки геть розклалися від їдких випарів, а на пожовклих етикетках ледве можна було відчитати SCHERING KAHLBAUM A.G.BERLIN. В одній пляшечці знаходилась Оіі anise (Acetite esencial de anis, Essence d'Anis, Olio essenzia'e di anise, Essencia de anis), а в іншій — Oil cinnamon (Aceite essencial de canela, Essence de Cassia, Olio essenziale di cannella, Essencia de canella). Я читав ті слова, як вірші, і, голодний, не знав, як маю спожити подібні смаколики, адже то були самі приправи, до них бракувало їжі. Дні мого ув'язнення ставали нестерпними, перетворювались на манію, — то я годинами стояв, припадаючи до дверного вічка, то перевертав усе в кімнатах, шукаючи хоч якоїсь поживи. Ти трактувала мене як щура, бо я таки натикався час від часу на тарелі з засушеними фруктами, чи шкоринками хліба, і те й інше вже було поїджене справжніми щурами і мишами, та я, зголоднілий, не перебирав їжею і накидався на те, ковтаючи майже незжованим. Ти залишала мене так надовго, люба, що годі було вціліти хоч якомусь неотруйному вазонку, чи в'язці висушеного кропу. Щоправда, багатства твої були невичерпні.
24
« …згідно із Патріаршими метафорами, хрипуча і грішна сурма» — чергова цитата з вірша Юрія «Патріарха» Андруховича «Любовний хід по вулиці Радянській»:
це час дерев і змій духмяний і такий що виростає з ніг сурма хрипка і грішна вони ідуть а ти як той більярдний кий не в силі проказати навіть харе крішнаСаме ота «хрипка і грішна сурма» чомусь нагадала мені про Майлза Девіса, очевидно я теж не вільний від стереотипних асоціацій.
Дехто напевно вже відчув, що я забрехався. Забрехався — так. В пошуках синонімів я вічно збиваюся на манівці. Не було ніяких об'їджених вазонків. Твій будинок був повен дивовижних речей, але, безперечно, не було в ньому взагалі вазонків. І щурам нічого було там робити. Більше того, часами мені видається, що ти утримувала цілу зграю котів. Вони виникали і зникали, невідомо звідки, невідомо як і куди. Твоє котяче царство брало мене в облогу, це для нього ти залишала поживу в мисочках, і я мусив боротися з котами за право жити. Вони викрадали мої припаси. Вони були підступнішими за уявних щурів, і я воював з ними, ганяв їх кімнатами, вбивав, здирав шкури і, можливо, — поїдав. Тут питання стояло так: хто кого. Хоча не виключено, що вимучений твоєю тривалою відсутністю, я любив їх. Я знав, як зробити добре цим облудним тваринам — самиці лягали на спини і розкидали лапи мов найпослідущі шльондри, і я гладив їм животи і їхні немічні котячі груди — скільки там пипок у кішок — шість? шістнадцять? Вони мружили свої невірні очі і хоч ніколи не віддавалися до кінця, меркантильно брали від мене все, що я не міг не дати. Як старий змаразмілий Хем я любив і котів. Чи то радше вони любили мене. Вони хрестоматійно місили лапами мої знавіснілі геніталії, і ті безсоромно бубнявіли, наливалися кров'ю від котячих пестощів, коти кидали здивовані погляди і випускали кігті. Ймовірно, в мене був і свій Бойз [25] , такий білий, пухнастий сучасний незакомплексований друг, котрий любив мене, як ніхто, або, як ти, або він так само, як ти, іґнорував мене, і це найбільше бісило і це, врешті, приносило найбільшу насолоду.
25
« Як старий змаразмілий Хем я любив і котів (…) Ймовірно, в мене був і свій Бойз…» — мається на увазі герой Гемінґвеївського роману «Острови в океані» Том Хадсон (чи вже, якщо Гемінґвей, то й Гадзон? Біда з цими новими правописами. Ще з Гемінґвеєм я так-сяк змирився, але назвати татуся Хема «Гемом» у мене язик не повертається. Можливо, тому, що я завше краще пам'ятаю візуальний образ слова, аніж фонетичний). Так от, йдеться про наступний епізод роману:
«До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко і м'яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав любосно місити передніми лапами.
— Я дивлюся на картини, Бою. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.
(…)
— Цікаво, що б тобі могло подобатися, Бою. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня».
Або ні. Може, там був один-єдиний котяра, справді білий і колись пухнастий, а сьогодні збожеволілий від самотності та автоспермотоксикозу. Облізлий і нещасний, він то пропадав надовго, а то весь час потрапляв на очі, плутаючись під ногами і гублячи шерсть та сперму.
Так от, про сурму: мені вистачало твого голосу. Ти з'являлась несподівано за день чи за два, так само несподівано, як і зникала, і за ті день-два твоєї відсутності в моєму літочисленні спливали місяці і роки. Мені здавалось, що я вже зовсім не той, що я висох, зістарівся, здох, змуміфікувався, потім знову воскрес, виродився в якого-небудь зомбі, вампіра чи зварйованого самітника, я скидався на одного з персонажів твого вічного музею, я вже умів майстерно зливатись із стінами і відділятися від тіней у темних кутах, здається, я навіть виникав з повітря і розчинявся в ньому, — але з'являлася ти (о, як я ненавидів тебе, веселу, розпашілу від подорожі, збуджену розмовами і зустрічами, — ти зустрічалась і розмовляла з іншими, хвойдо! про що можна було говорити з іншими, чим вони могли заманити тебе? чим тебе зваблював світ поза будинком? чого тобі ще бракувало, адже я давав тобі все, все, чуєш, дівко?), і моя виплекана роками самотності гідність раптом щезала, і я мов вуж виповзав з покоїв, схованок і нір на звук твого голосу, я зневажав себе за подібне приниження, однак годі було щось вдіяти, бо ти говорила без угаву, скидаючи сумки, клуночки, пакети, обдаровуючи мене якимись непотрібними речами, відкуповуючись від чергової зради, ти говорила, сміялася, розповідала несуттєві історії; ти вдавала, що не помічаєш мене, розпластаного, хворого, звироднілого, пашталякала, патякала, тринділа так, ніби нічого не сталося, ніби ти й не покидала мене, ніби не виходила в трикляте місто за триклятими продуктами на ті трикляті півгодини, а я, я і не слухав твоїх балачок, я чув лише хрипку сурму майлза девіса, сурму, повну струму, грішну чи горішню, бо він видував все вищі і вищі і все так само надтріснуті звуки, аж збиралася всередині мідних труб волога, аж вона текла йому пальцями, аж сповнювався нею я і, сповнений, спливав, плазував, звиваючись внизу на горішаних сходах коло дверей.
Хоча це, звичайно, бздури, дурниці, так звана поезія. До чого тут Девіс, просто від твоїх слів, від самого твого голосу мені зволожувався епітелій, судомило горішки, і я готовий був тут же на місці завалити тебе і без кінця брати [26] , трахати,
26
« без кінця брати…» — подальший синонімічний ряд у першій публікації був пропущений чи то з огляду на його позацензурність чи, може, з огляду на художню непереконливість. У мене були серйозні сумніви, чи варто залишати його в книжці. Все ж вирішив залишити, змінивши дещо авторську графіку. Взагалі бажання доробляти чи переробляти твори, написані кількома роками раніше, справа невдячна. Кожна річ має свій час народження, і спроби виправити її постфактум схожі на ідіотичне бажання влаштувати повторні пологи вже сформованої дитини.
…
Тупо так.
8( репліка). Ти спиш, люба моя, ти втомилася від слів. Спи, нам вже недовго залишилось бути разом.
9( ідентифікація жінки).
— Малим я любив лежати, розтягнувшись у повен зріс на підлозі, — (підлоги в нас були застелені дешевим строкатими хідниками, і мама, миючи пофарбовані дошки, завжди залишала їх трохи вологими, щоб хідники не зсувалися, все дитинство моє пройшло під знаком позсуваних хідників), — і переглядати батькові енциклопедії. Заради красного слівця і ритму можна вважати, що я вже тоді шукав її, хоча нікого я, звісно, не шукав, мене просто цікавили жінки. Якось так сталося, що я проґавив усілякі такі дитячі еротичні ігри і тому змушений був шукати правди в книжках. Правди було мало, зате мене оточували розмаїті венери, єви, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої [27] , я класифікував їх, бавився з ними (думаю, я володів одним найвишуканіших борделів), я брав збільшувальні шкла, потужні лінзи, окуляри, конструював з них химерні мікроскопи і наводив на цнотливі енциклопедичні лона. Наївний, я думав, що збільшення — це аналог занурення і тому очікував знайти рожеву піну і оксамитову вологу в цих сухих і тінистих хащах. Я моделював неіснуючий ще тоді блоу-ап [28] , але перфектні репродукції розпадалися під лінзами на пуантилістичні абстракції, лона щезали, перетворюючись в кольорові мозаїки.
27
« розмаїті венери, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої» — за балаганністю цього дурнуватого вербального потоку важко розгледіти дійсних персонажів мого дитячого гарему. Можна лише з великою долею імовірності протиставити йому вишуканий візуальний ряд: спляча Венера Джорджоне, новонароджена Венера Боттічеллі, Венера Веласкеса, Єва з Ґентського вівтаря Ван Ейка, Єва Дюрера, оголена маха Ґойї, Даная Рембрандта, Олімпія Мане, денні красуні Ходлера і т.п. (Навіть в коментарі не вдається уникнути спокуси впхати куди-небудь назву якогось фільму — мабуть, це вже клінічний випадок. Хотів написати про картину Ходлера «День», а вийшло про Бунюелівську «Belle de jour»).
28
« ідентифікація жінки (…) блоу-ап» — ще один приклад використання кінематографічних назв. Цього разу фільмів Антоніоні «Identificazione di una donna» та «Blow up». До речі, останній фільм знято за мотивами новели Кортасара «Бабине літо» (ориґінальна назва «Las babas del diablo» дослівно перекладається як «Слина диявола»), загальний кліматичний настрій якої дуже близький настроєві «Острова». Те ж саме можна сказати про «Любовний хід по вулиці Радянській», сонячні відблиски якого ще не раз освітять острівний ландшафт.
— Спека тоді стояла неможлива. Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе [29] . Під сукенкою в неї не було більш нічого — мокре бікіні вона несла в кошику, а в жодній білизні цілком безтурботно не бачила потреби. Це зводило мене з розуму. Я просто шалів, я так хотів її, що боляче було йти, і знаєш що? — я думаю, вона любила мене теж.
— Це, напевно, весело звучить, га? Він зустрів жінку, з котрою хотів би бути все життя, котру, властиво, все життя шукав, і к бісу патетику. Ти думаєш, я просив у Бога такої радості? Цього вашого вошивого кохання? Спокою я просив, якнайчистішого спокою, ну, і хліб насущний даждь нам днесь, традиційно. А тут Він раптом ні з того ні з сього, коли вже все давно позакривано, відчиняє нам це віконце на один сезон. Такі, знаєш, невинні забави. Ну, і все. Все полетіло к бісовій матері. І живи тепер як хочеш.
29
« Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе» — мені завжди цікаво досліджувати сомнамбулічну топографію власних творів: майже ніколи не вдається вловити відповідність між реальним світом і світом, по якому доводиться блукати героям — міста зливаються, обмінюються вулицями, окремими будинками, фраґментами фактур. Однак у цьому епізоді, безперечно, йдеться про Івано-Франківськ, місто, з якого, фактично, почався «весь цей джаз», і яке згодом я зненавидів настільки, що присвятив йому цикл віршів «Станіслав і 11 його визволителів». Оскільки до цього часу в мене ще не було жодної поетичної публікації, то ліпшої нагоди виправити ситуацію годі й шукати. Цикл цей написано до 333-річчя міста (з цього приводу в день ювілею вдало пожартуй Матіяш Кудусай: «Половину свого терміну місто вже відбуло»), і він є своєрідною помстою, або ж навпаки — виявом невблаганної любові:
Присвячується Квентінові Тарантіно
А, втім, це пусте. Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається [30] . Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати. Спокус у мене ніяких не виникає, але в зв'язку з цим знаєш, чого я найбільше боюся? Ну, правдоподібно, мене повинна б збити машина, якщо ти добре знайомий з моєю творчістю. Так от, я боюся зранку виходити на вулицю, не відвідавши ґрунтовно кльозету — кось не хочеться врізати дуба з повними кишками гівна.
— Найбільше йому не давали спокою її руки. Вони снилися йому надто часто. Хоча, по ідеї, з таким же успіхом він міг згадувати її шию, груди або живіт — (її живіт він любив найбільше, йому подобалося дотикати чутливої шкіри, проводити легко пальцями або язиком або — схиливши голову — волоссям, або припасти вухом і лежати так, намагаючись уявити, що там всередині могла б ворушитись і копатись ніжками його дитина) — він міг би думати про її шию або про ще одне улюблене місце, позаду передпліччя, він, зрештою, міг би згадувати її лоно, котре йому так подобалося цілувати, але найчастіше йому ввижалися все-таки її руки — тонкі подовжені пальці, перламутрова шкіра на зап'ястях, довершена кисть, сухі, порізані зморшками долоні і прегарні нігті, округлі, мов срібний мигдаль. Вона не любила своїх рук, казала, ніби в жінки повинні бути інакші, але він добре розумівся на руках і знав, що такі трапляються тільки раз. Зрештою, все трапляється тільки раз, лише сни повторюються раз за разом щоночі.
30
« ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається» — пророчі слова ліричного героя не були б пророчими, якби самі не збулися. Про феномен матеріалізації текстів уже згадувалося у вступній частині.
— Там росла фасоля. Це в самому центрі — завжди посеред міста можна знайти подібні оази. Висока металева сітка, вся обвита фасолею, і зелена галявина, не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді [31] . Ми цілувалися там, і там я вперше торкнувся її по-справжньому.
Тоді я був певен, що про те місце ніхто не здогадується, що ми перші ступили на цю землю просто з людної вулиці.
Наступного літа я був там знову. Ми пили пиво з її новим друзями. Виявилося, що в тій траві повно риб'ячих кісток. Друзі розповідали анекдоти. Я сміявся.
31
« галявина (…) не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді» — В романі Альва Бессі «Символ» знайдемо такий епізод: «Тоді в кадрі знову з'явилася я із своїм кавалером, і ми пішли танцювати на манюсінькій вільній місцині — не більшій за поштову марку». Годі й говорити, що такі книги, як «Символ» Альва Бессі, «Життя» Мопассана та «Декамерон» Боккаччо (дещо макабричне, щоправда, поєднання) були для радянських школярів єдиними підручниками сексуального життя, тож не дивно, що деякі фрази назавжди врізалися в пам'ять, набувши вартості нав'язливих ідіом.