Острів КРК та інші історії
Шрифт:
— Ми бували на горищах, в пивницях і поїздах. Ми бували в музеях. Все виглядало дуже дивним. Місто то зникало, то з'являлося знову. Одного разу вона поклала голову мені на плече і сказала напівздивовано-напівзаспокоєно: «Як зручно ти влаштований». Цього було достатньо. Перед нами відкривалися едемські сади. З'являлися невідомі раніше ріки і ліси, ми купалися в тих ріках і кохалися в тих лісах. Напевно все воно було несправжнім, бо потім нам ні разу не вдалося знайти подібних місць. Трапилася, щоправда, одного раз копиця сіна, та й то в тому сіні було повно павуків.
— Я почав помічати це давно. Вона сама не знала, що з нею коїться. Я бачив, як вона намагається зрозуміти і не може. Ці раптові приступи огиди, розумієш, це було так, ніби вона опам'яталася і побачила, що поруч не чоловік, котрого вона любить (любила), а обридливий слизняк, черв абощо. То були секундні спалахи, якісь чисто підсвідомі, вони дратували її, бо вона не могла ані пояснити, ані пробачити їх
— Щастя вдавалося нам ще восени. То була, правда, рання осінь. Дуже рання осінь в Кіото [32] . Довжелезні тіні на пагорбі від низького сонця, вівці, пастух, великий чорний пес. Ми стояли на фортечному мурі і дивилися на місто крізь бійниці. Міста не було.
Камінь зберіг на собі сліди поколінь. Мотлікрю, моторхед [33] , ейсідісі, сімплред, аеросміт, металіка, акцепт, бонджові, токінґгедз, блексаббат, озіозборн, скідроу, діпперпл, ґансендрузез, нірвана, кюрі, крім, айронмейдн, клеш, дедкенденз, тірекс, сімплмайндз, ґіллан, рейнбоу, мерільйон, дефлепард, джаґер, вангален, блур, ґардіанз, кісс, інексес, іґґіпоп, джудазпріст, юту, юрайгіп, ейша, гендрікс-моррісон, елicкynep, заппа, секспістолз, леддзепелін, джойдівіжн, феізноумо, тратата.
32
« Дуже рання осінь в Кіото» — тут зашифровано певну особисту таємницю, розкривати котру я не маю наміру, однак подаю ключ до можливої розгадки: натякається на роман Ясунарі Кавабати «Стара столиця», тобто цей роман у даному випадку сам є натяком, можливо натяком на натяки, в яких нарешті зовсім губиться здоровий глузд.
33
« Мотлікрю, моторхед…» — подаються в українській транслітерації назви найвідоміших рокових груп. Один музикант, з яким у мене були доволі натягнуті стосунки, дочитавши до цього епізоду, перейнявся до мене повагою, з якимось навіть нальотом сантиментів. Однак він був би мабуть розчарований, довідавшись, що не всі з цих груп я чув, а більшість просто не толерую. До того ж тут явна містифікація: мені ще ніколи не доводилося бачити ґрафіті, присвячене, скажімо, Френкові Заппі — його фани, здається, не малюють по стінах, — або доісторичному Ті Рексові, котрого нині пам'ятають хіба що найвідважніші ветерани рок-альтернативи.
Вона була в білому светрі, моєму улюбленому. Тіні ставали все довшими, але було ще тепло і вона скинула светр. Внизу сонно паслася слухняна отара і пес, властиво, не мав роботи. Старий спав.
— Мені завжди здавалося, що непристойно дивитися на ступні. Не знаю чому, підошви ніг видаються мені єдиним місцем на тілі, — не сороміцьким, ні, — а саме непристойним. Мене завжди вражає, коли люди безтурботно демонструють свої п'яти. Просто з душі верне. Коли і дивитися гидко, і не можеш відвести погляд. І завше відчуваєш себе останнім лайном.
— Це відбувалося в тому барі на розі, там, де дубові столи. Мені тоді вже нічого не хотілося, нерви зробилися ні к бісу, я легко починав плакати, легко сміявся і пив, як навіжений. Я сказав їй, що все нормально, я все розумію, і буду думати про неї якнайкраще і буду продовжувати молитися за неї — це було святою правдою, але вона раптом розплакалась і почала кричати, щоб я забирався геть, раз я такий розумний, що всі її врешті кидають, і що я нічим не кращий за тих інших, а то ще, може, й гірший, і знаєш, я й справді повірив (чомусь), що це саме я кидаю її, а не навпаки, і тоді я, здається, сказав, що вона і далі може розраховувати на мене коли потрібно, але вона повинна розуміти, що ми не можемо бути разом так само, як раніше, ну, і ще щось в подібному дусі, це, зрештою, не має жодного значення, найголовніше, що в тому барі завжди було повно тарганів, і поки ми таким чином мило собі гомоніли, ковтаючи сльози і хлюпаючи носами, ці таргани з усіх можливих щілин показувалися. То один вусами поворушить, то інший, ще якийсь перейдеться неквапно спинкою крісла, а інший завмре на стіні посеред орнаменту, і тут, віриш, я, вправно продовжуючи вдавати доброго самарянина, ловлю себе на такій думці: «Тарганята, любі мої друзі! Та ви ж, самі того не відаючи, життя мені врятували!» І таке інше. Точнісінько так воно й було, не брешу, якби не таргани, приснився б мені повний пінцет.
— Чорт його знає, може, воно й не так, але мені здавалось, що чим довше ми спілкуємося, тим більше вона повторює якісь словесні конструкції, притаманні мені, і вживані раніше мною. Розумієш, це важко пояснити, але слова не мали для неї жодного значення. Ні, вона, звичайно, не могла без слів, більше того — вона вірила тому, що говорила, але це була тільки гра, гра, котра приховувала суть і гра, котра тільки для того й існувала, щоб суть приховувати. Потім, коли ми розійшлися, вона з такою
— «Всі ці шляхтичі, котрі вдають із себе шляхтичів, всі ці бутафорські аристократи, котрі не мають поняття навіть про добру бутафорію — це ж просто рогулі. Вони щодня міняють краватки, але не білизну чи шкарпетки, вони роблять собі манікюр, але ніколи не підстригають нігті на ногах, вони чудово обходяться без біде, заміняючи його вчорашньою газетою, а дайте їм достатньо пива чи вина, і вони пообсикають вам весь туалет. Кожен із них, приємний начитаний молодий пан, елеґантно сякнеться на землю і так само елеґантно обґрунтує це дзен-буддизмом. А потім ще й переконає, що поезія і вино, кохання і злягання, не кажучи вже про ригання, — речі абсолютно взаємопов'язані, рівноправні та необхідні. А їхні леді! О, їхні леді — це сама вишуканість, вони дбають про зуби і про ноги, вони курять дорогі сигарети з самого ранку, вони навіть вряди-годи підмиваються перед статевим актом, якщо є вода, залишаючи волосся на емалевій поверхні ванни, якщо ж води немає, що в нашій любій вітчизні трапляється нерідко, ніщо не завадить миловидній панянці накласти де-небудь купу і швиденько змотатися, встидливо прикриваючи носика. Запам'ятай: їхні леді ніколи не обертаються позад себе. Люди, ви мені безмежно симпатичні».
Що це було? Спроба утопії [34] ?
— Брудна вода. Вона почала підніматися зі стоку в ванні. Ми нічого не могли вдіяти, я товк вантузом, аж поки не відламалася ручка, але безрезультатно. Це було як в тих дурнуватих американських фільмах, але б у л о насправді.
(І тоді бачиш, як те, що ти змивав з себе вчора і позавчора і позапозавчора, повертається; воно нікуди не ділося, не зникло, не розчинилося в землі. Все, про що б ти з радістю хотів забути, про що вже майже забув, все воно з тобою.
34
« Спроба утопії» — назва есею Андрія Бітова, опублікованого в журналі «Четвер»№ 4. Збіг очевидно випадковий.
Візьми мене на своє свято, татусю Хеме [35] ).
— … і розумієш, поступово я почав помічати, що я не просто псую людям настрій, а що через мене у них трапляються різні негаразди, дрібні, не дуже серйозні, але неприємні випадки, спочатку я відмахувався від цього, списуючи все на свої звичні манії, але потім побачив, що речі, котрі побували в моїх руках, навіть хай я подарував щось приятелю, подарував зі щирою душею, ці речі, як зачаровані монетки, стають причиною різної гидоти і паскудств. Отоді я перелякався не на жарт. Я нагадав собі, як одного разу у Львові я ледь не стратив розум, бо мені здалося, ніби зникли всі хрести. Колись одна забобонна дівчинка наговорила мені купу дурниць про магічну силу різних символів і щось там зокрема про навскісний хрест, такий, знаєш, ікс-подібний. Я ж ніколи не вірив у подібну бридню, але тут раптом мені здалося, що довкола самі кляті ікси. Господи, я був зачинений в трамваї, і крізь шибу бачив, що жодного нормального хреста не залишилося. Всюди, і в загорожах і у віконних рамах, в антенах, і на деревах й куполах — самі лише ікси. Я разів з п'ятсот проказав, та що там — проверещав подумки молитву, аж поки не вискочив на Привокзальній і не вкляк перед Ельжбєтою [36] , хрестячись і б'ючи поклони. Я був мокрий, як щур. Люди обходили мене з пересторогою. Не знаю, скільки це тривало.
35
« Візьми мене на своє свято, татусю Хеме» — натяк на роман Гемінґвея «Свято, що завжди з тобою». До чого він тут, не маю анінайменшого уявлення.
36
« вкляк перед Ельжбєтою» — костел свято Ельжбєти на Привокзальній площі Львова. Вважається архітектурною пам'яткою псевдоґотики. За радянських часів у ньому був господарський склад. Тато мені розповідав кілька цікавих історій про цю споруду, переповідати котрі тут не наважуся, аби не виставитися на посміховисько львів'янам, які ревно бережуть свою власну мітологію, не допускаючи туди чужинців.
Того разу відпустило.
Того разу я підійнявся і побачив, що все гаразд.
Тепер — невідомо.
Тепер я боюся думати про таке.
— Коли все вже котилося донизу, розвалюючись на ходу, я знав про кожну її зраду. Навіть вона сама здогадувалась не про всі. Так якось це з'явилося само по собі. Вона нічого не могла приховати. Навіть якби схотіла. В кожному випадку я діставав шалений удар під дих, варто мені було зустріти її хоча б мимохіть. Спочатку це траплялося рідко, я ще не здогадувався, в чому справа, потім — частіше, під кінець — завжди. Якщо воно находило в присутності людей, я змушений був тікати, щоб не виглядати повним ідіотом, згодом просто довелося уникати її, та й всіх, хто її знав.