Острів КРК та інші історії
Шрифт:
Потрібно було діяти. Декілька разів я якомога глибше вдихнув і видихнув. Потім, впираючись руками й ногами й одночасно перекочуючись з боку на бік, розгойдав домовину і перевернувся у воду. Сотні слизьких вертлявих тіл торкнулися мого тіла, і від несподіванки видихнув мало не половину легенів. Боявся розтулити очі, та це й було ні до чого — темрява панувала нині в світі. Верх і низ зникли. Світло й темрява знову злилися в первісну каламуть. Це, власне, й можна було назвати водою — світ увібрав її в себе, перетворившись на найгидкіше, що тільки можна уявити — мокру шерсть мертвого звіра.
Відгрібаючи вміст пекельного акваріума, я просувався в невідомому напрямку. Можна було втратити глузд від однієї відрази. Тридцять. Двадцять дев'ять. Відлік кинуто як виклик. Нарешті натрапив на перешкоду. Що це — підлога? стіна? За будь-яку ціну добратися до вікна. Слизьке й холодне ковзає по обличчю. Двадцять сім. Обмацуючи руками дерев'яні балки, шукаю вікна. Чи встигну. Двадцять шість. Двадцять п'ять. Двадцять чотири. Одвірок. Впізнав по зарубках, якими відмічав дні потопу. Отже прохід в сусідню кімнату. Двадцять три. Пірнаю до іншої стіни. Двадцять два. Риби гади звірі. Двадцять один. Здається, поталанило. Двадцять. Ось рама. Вивалити раму, і я на свободі. Дев'ятнадцять вісімнадцять сімнадцять. Удар. Рукою. Безнадійно. Потрібно спробувати шістнадцять. Ногами. П'ятнадцять. Перевертаюсь. Вода ллється в ніс чотирнадцять триматися. Не захлинутися. Тринадцять удар ногами. Нічого. Не. Дає. Забув. Дванадцять. Забув про зачинені ззовні віконниці. Один. Надцять їх. Можнависадитилишечимосьмасивнимвикористаюдляцьоголавуабостіл. Десять. Пошуки лави. Вона тут. Підвікномдев'ятьалеприбитадопідлоги. Кретин. Самовбивця. Ідіот. Уот. Вісім. Повернутисядотруни. Можна. Спробу. Вати. Тру. Ною. Сім і намагатися не піддаватися паніці будь за. Що вигрібаю туди де колись був верх. Бувверхшість. Гепаюсь голо вою обсте лю. Трун. А. Де мо я до мо вина лише вона мо же ме не по ря ту ва т и. П. Я. Т. Ь. Хапаю її рук4уками і н!ам№агаюся затьгнути на глиюбину. (Тут і далі правопис оригіналу. — Прим. верстальника.) Чо&му дepeevo легше з а воду, відгтовхзуюся ногоами від сте%млі та «*» мене знову мов по!!пла = вок кид{+ає до;;гори {[3]}. Т.Р.И. Зали;;шаю тру*н:у і знвоу пірнанюю. # Двері в су(сідн)ю кмнату. Д.В.А. Темруава в ВОді і в ПВОІТріповітрі гасне sсвіlтло в свідомо/сті/. натомість вибухає новий яскравий вогонь в легенях. один. ОДИН. виявляється я один можу вмістити в себе всю цю воду. Риби гади звірі переповню мене. Нуль. Zero. Кінець. )00][]8*^^[/[89;.0'3#0/?))-01пhhj
***
Я прокинувся від задухи і раптом сів у труні, витріщивши нажахані очі. Був сірий ватяний ранок. Вода лилася по стінах, капотіла зі стелі і прибувала знизу. Я залишався живим. Був день сороковий.
Потім я пропливав, сидячи у труні, через всі свої кімнати. Пригнувшись, виплив крізь двері надвір. Всюди довкола стояла вода. Я боявся відпливати від хати, бо злива швидко наповнювала мій вутлий човен. Я кружляв довкола будинку, він робився все нижчим і нижчим, чи то просто я наближався до неба. Наближаючись до неба, справляв малу потребу в навколишню воду, ще більше прискорюючи кінець. Ввечері подерся на дах, розсуваючи птахів і щурів. Вони без великої охоти поступалися місцем. За правом старшого всівся на комині і дві настирливі мокрі горлиці довго кружляли просто в мене над головою. Більше не боявся. Після нічних жахів знав, що не помру.
Назавтра дощ припинився. А згодом вода зійшла, ніби відкрилися невидимі шлюзи. З'явилося сонце, і звірина, обсохнувши якось дуже по-людяному тішилася порятункові. Відкрилася поглядові замулена земля. Але це була інша, незнайома земля. З'явилися нові гори і нові озера. Я знав, що виростуть нові ліси, і будуть інші поля. І незнайомі ріки потечуть незвіданими берегами. І буде нове життя. І буде нове життя. І буде но.
47
Новелу написано 1991 року. Першим її читачем (чи то пак слухачем) був Тарас Прохасько. Сюжет, та навіть не сюжет, а настрій, інспіровано уривком якогось фільму, назву якого я вже, мабуть, ніколи не довідаюся.
48
« short distanse — long distance» — одна із композицій знаменитої групи «YES». Назву альбому зараз відновити проблематично, так як кілька років тому я подарував усю свою фонотеку приятелеві. В інститутські часи в мене була заповітна мрія — зібрати всю дискографію «YES». Коли ж мрія здійснилася, я вже почав орієнтуватися на іншу музику — мені видалися ближчими «King Crimson» і «Gentle Giant». І все ж «Short Distanse — Long Distance» залишається одним із улюблених творів цієї претензійної і дещо одіозної групи, без котрої, втім, важко уявити собі історію рок-музики.
Між нами було метрів тридцять порожнього мокрого поля. Вітер сильний, поривчастий, змінних напрямків. Кроти ворушилися під землею, кленучи холод, воду і власний ревматизм.
— Галло! — гукнула вона. — Так буде добре?
— Давай, скажи щось на пробу.
— Кажи ти!
Завжди вона зі мною сперечається.
— Шість на вісім.
— Сорок вісім!
— О'кей. Нормально. Можна починати.
Постояли деякий час мовчки, потім я, несподівано для самого себе:
— А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш? [49] (Ох, знову цей Пепа).
— Це що, початок?
— Ні, просто так згадав. То знаєш?
— Знаю.
Пауза.
Пауза.
Навіть сісти нікуди — самі мокрі горбочки.
Вітер поніс якусь пташку-невдашку [50] .
— Тобі не холодно? — це я.
— Холодно! Ноги промокли! — вона.
Ніби я винен.
— І в мене, — я, виправдовуючись.
49
« А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш» — остання, дякувати Богу, згадка про Пепу в цій книжці. Він таки виїхав до Канади і навіть зумів, затримавшись там, перетягти за собою сім'ю, хоч я досьогодні не певен, чи має він офіційне громадянство. Тому писав про нього у «Воццеку»: « геніально-нелеґальний мешканець Канади». Але досить про це.
50
«… пташку-невдашку…» — спотворена назва оповідання Селінджера «Тупташка-невдашка». Свого часу мені ніяк не вдавалося зрозуміти, що це за дивна така пташка із префіксом «ту-», аж поки хтось не пояснив мені, що неологізм походить від слова «тупати». Але в мізках вже міцно засів орнітологічний мотив, і якось треба було його позбутися.
— Ну, давай вже швидше. А то застудимося.
Добре казати «швидше». Сама б краще спробувала.
— Ти щось казав?!
— Ні! Нічого!
__ То кажи!
Я мовчу, бо що я маю казати цій жінці. Що б не говорив, однаково нічого не зміниться. Погода добряча. Пішли низькі хмари. Замжичило.
— Галло, ти спиш?
Сплю.
— Ні, не сплю!
— Совість маєш?!
Маю.
— Маю!
На холєри їй моя совість.
— Давай, я почну! — це вона.
— Давай!
Давно пора.
Пауза. Вітер закрутив, закрутив і погнав від мене до неї — протилежний, ніж за хвилю бік.
— Ти мене любиш?! — це мав би я почути, якби не вітер.
А так долетіло тільки «…и…не…юби…» Дві кузьки вам у пуську і одну в наше знайомство [51] .
— Що?! Голосніше! Не чую!!!
— И-не-юби?
Юби, юби. Пора закінчувати цей балаган. Вітер міцнішає, як би не здійнялася буря. Балаган-ураган.
51
« Дві кузьки вам у пуську і одну в наше знайомство» — достеменна цитата з Гемінґвея, правдоподібно з «Островів в океані», але мені ліньки вишукувати, звідки точно. Очевидно, що це геніальний виверт перекладача, який із цілком зрозумілих причин не міг відтворити Гемінґвеївську лайку дослівно. Один з найчарівніших евфемізмів, які мені тільки доводилося зустрічати.
— Ура!!! — заверещав я. — Ган!!!
І розвернувшись, побіг назустріч вітру, вихляпуючи воду з мокрої трави. Поли плаща розвівались, як крила [52] . «И-не-юби?!» — летіло геть від мене. Якби вітер не був таким крутієм, її слова могли б облетіти довкола землі і проштрикнути мене наскрізь.
Біг я досить успішно. Кроти злякано присідали під обвалами. Инеюби, инеюби — рахував я собі в такт. Инеюби — раз, инеюби — два. Змінних напрямків. На західному фронті без перемін [53] . В другій половині дня. Можливі короткочасні опади.
52
« Поли плаща розвівалися, наче крила» — подібний кадр є в фільмі Микити Михалкова «Незакінчена п'єса для механічного піаніно». Не певен, чи справді я намагався цитувати фільм, швидше за все — це один із прикладів неусвідомленого цитування, яке все більше переходить зі сфери психології у сферу комбінаторики й статистичних закономірностей.
53
« На західному фронті без перемін» — назва відомого роману Еріха Марії Ремарка. Тема Першої світової війни, яка породила, крім усього іншого, й т.зв. «загублене покоління» (що до нього належать і згаданий вже Гемінґвей, і Ремарк, і багато інших літературних кумирів мого, теж у дечому загубленого покоління), не випадково виникає у наступній новелі, котра так і називається — ВІЙНА.
Впав я випадково, перечепившись через горбок. Штани відразу намокли. І лікті. Пороззирався довкола. Скільки сягало око, було порожнє поле. Розвиднювалося, переставало мжичити. Може, ніякої Анни й не було.
— Анна! — щосили гукнув я. — Анна!!!
— А-на-на, — закрутив вітер.
— A-ha-ha, — засміялися знизу кроти.
Ну і х(…) вам в сраку, — вирішив я подумки й подався додому. '
Війна