Пішки на полюс
Шрифт:
Сєдов лежить на нартах. Чи то спить, чи то думає. Часто він несподівано підводиться, злякано кличе:
— Линник! Пустошний! Куди ви мене везете? Чи не назад? Дайте компас… Так, так… ви йдете вірно. Спасибі, друзі… Тільки на північ… тільки вперед!..
Потім він замовкає, і знову поринає чи то в сон, чи то в повне забуття.
В цей день каравану вдалося просунутися вперед лише на три-чотири кілометри. На ночівлю розташувалися недалеко від острова Рудольфа.
Поставивши намет, насамперед заходилися відігрівати Сєдова. Розтирали йому спиртом хворі та опухлі ноги,
— Нічого, — заспокоював Сєдов матросів. — У бухті Тепліц — на базі, де зимував Абруццький, є гас.
Наступного дня пройшли ще трохи вперед. Вже добре можна було розгледіти куполоподібний острів Рудольфа. До бажаної бухти Тепліц залишалось зовсім небагато.
Але тут природа Арктики, наче знущаючись з мандрівників, підготувала Сєдову ще одну неприємну несподіванку. Хоч і стояв міцний мороз, широка протока відкритої води раптом перетнула дорогу. Обійти її було неможливо.
Після довгих і важких роздумів Сєдов похмуро промовив:
— Робити нема чого, ставте намет. Будемо чекати, поки замерзне протока.
Так, в очікуванні, минув день. За ним настала ніч, а потім ранок.
«Неділя, 1-го березня», — відзначив Сєдов у своєму щоденнику. І далі записав, що, на жаль, їм доводиться сидіти біля протоки і чекати, поки вона замерзне. «А вона не замерзає — і тільки: очевидно, тут сильна течія…»
Нестерпно повільно тягнулись години чекання. Матроси по черзі чергували в наметі біля Сєдова, ходили на розвідку до протоки — чи не вкрилась вона кригою.
Кожного разу, коли хто-небудь з них повертався з розвідки, Сєдов підводився і вдивлявся у прибулого. Той мовчав, і Сєдов безсило опускався на постіль.
Але ось Линник, що пішов до протоки, біжить назад і щось кричить. Сєдов намагається підвестися. Пустошний вибігає з намету назустріч Линнику. Через хвилину вони обидва вже в наметі:
— Сонце! Георгію Яковичу, сонце вийшло! — радісно повідомляють матроси.
— Підведіть мене, допоможіть, — просить Сєдов, — я також хочу побачити сонце.
Матроси обережно підводять Сєдова. На руках виносять його з намету.
Сонце! Далеко попереду Сєдов бачить обледенілі вершини гір. В небі пропливають хмари. Із-за хмар то з’являється, то зникає сонце. Сєдов не відриваючись дивиться на нього. Він не відчуває, як сльози котяться йому по щоках, замерзають, виснуть на бороді, а губи безгучно шепочуть:
— Миле, рідне сонце! Найвеличніше диво природи… Яке ти неповторно красиве!
Сонце повільно схиляється до гір. Минає хвилина… друга… і воно зникає з виду. Деякий час ще на хмарах помітний його відблиск, але швидко і він пропадає. Знову все стає похмурим і сірим.
Матроси вносять Сєдова до намету, кладуть на постіль і вкривають теплою хутряною ковдрою.
Більше Сєдову не довелося побачити сонця…
Проминула ще
На ранок другого березня мороз досягнув сорока градусів.
Протока замерзла! Нарешті можна вирушити далі, до тієї рятівної бази в бухті Тепліц! Але починається хуртовина. І знову доводиться сидіти в наметі, як у в’язниці, і чекати, поки затихне негода. А хуртовина не вщухає. Здається, всі арктичні вітри зібрались до цього загубленого серед криги полотняного намету і розпочали свій нескінченний лихий танок.
День, другий день, і ще один день провели мандрівники в чеканні, коли стихне метелиця. Ні на хвилину не залишали Пустошний і Линник свого начальника.
У ніч на 5 березня йому стало гірше. Сєдов метався в гарячці, задихався. Його кидало в жар, і тоді він просив: «Гасіть примус!» А через кілька хвилин його починало трусити від холоду, і примус розпалювали знову.
Вранці 5 березня Георгій Якович раптом підвівся, пориваючись кудись угору:
— Пустошний!.. Линник!.. Підтримайте!
Матроси підхопили його. На якусь мить Сєдов завмер, спрямувавши вперед нерухомий погляд, потім, наче зрозумівши все, пошепки вимовив:
— Все пропало!..
Це були його останні слова…
А хуртовина не вщухала. Ще три доби нестерпно завивав вітер. Посиротілі матроси провели ці дні, не склеплюючи очей. Що робити далі? — постало перед ними питання. Порадившись, вирішили: як тільки затихне буря, йти в бухту Тепліц. Там поповнити запаси гасу і повертатися на «Фоку». Турбувало лише одне: чи зуміють вони самостійно дістатися бухти Тепліц, а звідти відшукати дорогу до бухти Тихої, де стоїть їхній вкритий кригою корабель? Сюди вони йшли п’ятнадцять діб, їх вів Сєдов, а тепер вони повезуть його мертвого. Хто вкаже їм вірний шлях?..
Дев’ятого березня хуртовина трохи вгамувалася. Через кілька годин Пустошний і Линник перебралися через замерзлу протоку і вийшли на берег острова Рудольфа. Але не вміли матроси читати карту. Погано розбирались в штурманській справі. Чимало поблукавши, вони переконались, що бухту Тепліц їм буде важко розшукати. Вирішили, не гаючи марно часу, повернутись назад. За цей короткий перехід вони переконались ще й у тому, що не зможуть виконати свого бажання — привезти на «Фоку» тіло Сєдова.
У замерзлій землі вірні матроси кирками вирубали яму, обгорнули тіло свого начальника брезентом і опустили в крижану могилу. Зверху поклали прапор, який він ніс з собою на полюс. Могилу прикрили камінням, з лиж Сєдова зробили хрест, укріпили його в головах.
Довго стояли біля могильного горбика, знявши шапки. Стояли, поки не змерзлось вологе від поту волосся.
Улюблений пес Сєдова Фрам, поклавши морду на могилу господаря, жалібно скавчав.
— Що ж, підемо? — не витримавши, глухо промовив Линник.
— Почекаємо ще! — так само глухо відізвався Пустошний, вказуючи на собаку.
Минув деякий час. Почало темніти. Пустошний покликав:
— Фрам! За мною!
Але собака не послухався. Тоді Пустошний прогнав його геть. Фрам відбіг, сердито гавкаючи, і, як тільки матроси відійшли, повернувся назад до могили.