Пішки на полюс
Шрифт:
День видався винятково важкий. Крім того, що без кінця перебирались через торосисті пасма, раз у раз доводилось відхилятися вбік: на шляху зустрічались широкі тріщини в кризі. Інколи рухалися по тонкому молодому льоду. Він вгинався, і на його поверхні виступала вода. Люди брели в ній по коліна, а собаки занурювалися по саме черево. Коли ж караван вибрався на тверду дорогу, сорокаградусний мороз робив свою справу: у людей замерзали ноги, у собак змерзалася шерсть: бідні тварини вкривалися крижаним панциром і зовсім виснажувались від холоду.
Нарешті наступив час зупинитися на ночівлю. Але спати не довелося. Недалеко від намету у кризі виявилось багато продухів, зроблених моржами і нерпами. Всю ніч в продухах з’являлись то ікласті морди моржів, то вусаті нерпи. Собаки відчували їх, піднімали шалений гавкіт, рвались з прив’язі. Хоч-не-хоч доводилось вилазити з намету, пострілами відганяти звірів, заспокоювати собак.
Неспокійна ніч дала про себе знати наступного дня. Люди все брели, перемагаючи втому, а з собаками не можна було дати ради. Вони лягали на сніг і з великими труднощами можна було їх примусити тягнути нарти, та й тягнули вони не в повну силу. Довелось Пустошному і Линнику допомагати собакам.
Сєдов весь час намагався встати з нарт, допомогти матросам. Але ті протестували:
— Якщо тільки встанете, Георгію Яковичу, то так і знайте: ні кроку не рушимо далі!
Сєдов змушений був підкоритися. Цього дня від непомірного напруження і втоми у Пустошного і Линника пішла з носа кров. Матроси приховували це від Сєдова, не хотіли його хвилювати. Але Сєдов здогадався.
— Я знаю, — сказав він, міцно обнявши своїх супутників, — нелегко вам зі мною…
— Та що ви, Георгію Яковичу!..
— Знаю, знаю… Але ще трохи зусиль, друзі, скоро прийдемо в бухту Тепліц — там і відпочинемо добре…
Зупинились на ночівлю. За наметом завивала метелиця. Пустошний готував чай, розігрівав консерви. Линник лагодив нарти. Сєдов писав щоденник. Раптом крізь свист хуртовини почулося гучне собаче гавкання.
— Ведмідь! — радісно вигукнув Сєдов, — безперечно, ведмідь!
Всі троє вискочили з намету. Зовсім недалеко собаки оточили ведмедя і шалено наскакували на нього. Ведмідь гарчав, відбивався від собак, що на нього насідали, і намагався втекти в тороси.
— Рушницю! Дайте мені рушницю — заметушився Сєдов. — Я уб’ю його, буде у нас свіже м’ясо…
Поки Пустошний подав Сєдову гвинтівку, ведмідь вирвався від небезпечних ворогів і щосили дременув геть. Собаки понеслися навздогін. Наздогнали його і знову почали насідати.
Схопивши рушницю, Сєдов кинувся до ведмедя.
— Георгію Яковичу! Куди ви? Не треба! — почали відмовляти його матроси.
Але Сєдов не слухав.
— Свіже м’ясо буде! Всім нам потрібне свіже м’ясо!.. — схвильовано твердив він.
Пустошний залишився берегти намет і готувати обід. А Лінник, підтримуючи Сєдова, пішов разом з ним на промисел. Пройти треба було кілометрів зо два. Похитуючись і задихаючись від втоми, підійшли нарешті до великої ополонки. Там борсався ведмідь. Сєдов зрадів:
— Тепер не втечеш!
Від утоми тремтіли руки, і Сєдов не міг добре прицілитись. Він наблизився майже впритул на ведмедя, підняв гвинтівку, приклався, натиснув на спуск, але пострілу не було. Осічка. Сєдов загнав у рушницю новий патрон. Знову осічка. Сєдов перепробував усю обойму, але вистрелити не вдалося: замість того, щоб змазати затвор гвинтівки салом, його змазали маслом. На морозі воно замерзло і бойок відмовився діяти.
— От чортовиння! — розсердився Сєдов. — Постережи ведмедя — сказав він Ліннику, — а я зараз принесу ножа, — і швидко попрямував до намету. Але не ступив він і сотні кроків, як раптом в грудях щось закололо, коліна підігнулись, перед очима все закружляло і Сєдов упав…
Пройшло вже багато часу, а мисливці все не повертались. Давно вже був готовий обід. Пустошний почав хвилюватися: «Чи не трапилось чого?» Вирішив піти на розшуки. У цю хвилину до намету влетів Линник:
— Сашо! Швидше! На допомогу! Георгій Якович упав!..
Стало зовсім темно, важко було відрізнити один торос від іншого. За котрим же з них лежить Сєдов? Цілу годину шукали його матроси і не могли знайти. Тоді Пустошний вистрілив. Прислухались. Ніякої відповіді. Вистрілили ще раз. Здалеку долинув кволий вигук. Нарешті матроси відшукали занесеного снігом Сєдова.
— Утік ведмідь!.. — зі стогоном промовив Сєдов.
Матроси поклали начальника на нарти і швидко довезли до намету. Закутали в мішок, напоїли чаєм, трохи відігріли.
— Не щастить нам! — важко зітхнув Сєдов.
Матроси мовчали. Одна і та ж думка мучила їх. Але як висловити її? Адже не послухається начальник їхніх порад, ні за що не поверне назад. Нема такої сили, яка б звернула Сєдова з його шляху. А коли так, то швидше треба добратися до бухти Тепліц. Там вони йому скажуть, що поки він не подужчає, не набереться сил, вони не зроблять ні кроку далі…
Ранок. Дев’ята година. Все готове до походу. Сєдов сидить на кучугурі, важко схиливши на груди голову, руки безпомічно висять вздовж тулуба, пальці торкаються снігу. Матроси у нерішучості.
— Георгію Яковичу! — тихо звертається Пустошний.
Сєдов здригається:
— Га?.. А, вирушаємо!
Матроси допомагають йому встати, дійти до нарт, лягти на них. Щоб начальник в дорозі не звалився, його прив’язують шкіряними поясами. Сєдов дивиться на компас, потім махає рукою, вказуючи напрямок:
— Рушай!
Матроси піднімають собак. Натягуються посторонки, скриплять полозки. Караван рухається точно на північ…
Сніг. Туман. Нічого не видно. Собаки то везуть нарти, то раптом зупиняються і один за одним падають на сніг.