Пішки на полюс
Шрифт:
Так ішли день, другий, третій… Раділи з кожного пройденого кілометра. Все ближче до полюса! На ніч ставили намет, розпрягали собак, годували їх. Потім розпалювали примус, розігрівали собі їжу. Матроси розстеляли великий спальний мішок, а Сєдов писав щоденник.
— Чому ж ви, друзі, не лягаєте? — запитав якось Сєдов своїх супутників, помітивши, що ті, закінчивши всю роботу, на щось очікують.
— Та як же це можна? — відповів Пустошний. — Начальник працює, а ми наче ледацюги якісь!
Сєдов засміявся:
— Та немає у нас тепер начальника! Тепер ми рівні товариші. У нас одна мета. Якщо ви мені друзі, то я ваш найкращий друг…
Але матроси не лягали спати, поки Георгій Якович не закінчував свого денного запису. Знаючи про це, Сєдов не затримувався.
— Ну, тепер давайте спати, — говорив він і залазив у спальний мішок.
…Вітер дув пронизливо, розшарпував намет. Зарившись у сніг, сердито гарчали і скавчали від холоду собаки. Троє друзів, забравшись в один великий спальний мішок, міцно спали, не відчуваючи холоду, не чуючи сумовитого свисту хуртовини…
А вранці наступного дня знімали табір, запрягали в нарти собак і дружно вирушали вперед.
Йшли на північ, тримаючись східного боку Британського каналу.
На четвертий день походу зустрілись тріщини у кризі і великі протоки. Дорога стала ще важчою. Надвечір вітер і мороз посилились.
На великому морозі Георгію Яковичу все важче ставало дихати, кожний подих завдавав йому болю. Ледве вистачило у нього сил протриматися до вечора.
Але ось нарешті зупинились на ночівлю. Поставили намет, розпалили примус. Сєдов сів ближче до вогню. Проковтнув кілька чашок гарячого чаю, але зігрітися не вдалось.
Відчуваючи внутрішній озноб, Георгій Якович забрався у спальний мішок. Цього дня у його щоденнику з’явився короткий, але тривожний запис: «…боюсь, щоб не застудити легені…»
А на другий день, після важкої дороги, вночі на привалі Сєдов зрозумів, що він серйозно захворів.
«У мене знову заболіли ноги, — записав він у своєму щоденнику, — і посилився бронхіт. Йти дуже важко, дихати ще важче… Я зовсім хворий, але не занепадаю духом».
…Вже пішла сьома доба, як Сєдов почав свій похід до полюса. З кожним днем міцнішали морози. Дорога все погіршувалась — виснажували ропаки і тороси. Багато годин доводилося витрачати на подолання якоїсь сотні метрів. Кожний крок до полюса брали з боєм. Важко було йти навіть таким здоров’якам, як Пустошний і Линник. А як же було Сєдову! Задишка, кашель, біль в грудях, біль в ногах. Але він вперто йшов, не згинаючись, і лише намагався не виказати своєї немочі. Все частіше ковзали ноги, підгинались коліна. Він спотикався, падав, вставав і знову йшов, вказуючи дорогу санному каравану.
Опівдні Сєдов несподівано зупинився. Линник, що йшов за ним, догнав начальника, заглянув йому в лице і жахнувся. Від нестерпного болю обличчя Сєдова скривилося, крізь почорнілу шкіру, обпалену морозом і вітром, проступили бліді плями.
Сєдов стояв, зажмуривши очі, і гарячково потрісканими губами хапав повітря.
— Георгію Яковичу! Що з вами? — злякався Линник.
— Проклятий… зустрічний… вітер, — з зусиллям вимовив Сєдов. — Я трохи втомився… Ось відпочину і… — і важко повалився у сніг.
Матроси кинулись до начальника. Обережно підняли його, дбайливо закутали у спальний мішок і поклали на нарти. Тут Сєдов отямився. Винуватим поглядом подивився на своїх вірних друзів, усміхнувся, перемагаючи неміч:
— Ну навіщо ви мене заховали у хутряну труну? Я ж здоровий… Це втома… Трохи полежу і знову піду вперед…
…На ночівлю зупинились раніше строку. Матроси поспішно поставили намет, розпалили примус, поклали Георгія Яковича, прикрили його всім, що було теплого. Поки розтоплювали сніг і кип’ятили чай, Сєдов заснув. Щоб не потурбувати начальника, Пустошний і Линник вийшли з намету. Вирішили порадитися один з одним — як бути далі. Здоров’я Сєдова турбувало їх весь час, але сьогоднішня непритомність стурбувала не на жарт.
— Чи не повернути назад? — запропонував Линник.
— Ні-ні! — Почувся раптом з намету голос Сєдова.
Матроси повернулися. Сєдов сидів біля примуса і підкладав у чайник шматки снігу.
— Викиньте це з голови! — твердо сказав він. — Забудьте і думати про це, друзі… Що скажуть про нас товариші, якщо ми повернемось назад? Вони пишаються нами… Вірять у нас, а ми, як мокрі кури, відразу в кущі, на сідало! Ні-ні, не буде цього. А про мене ви не турбуйтесь.
— Але… Георгію Яковичу… — почав Пустошний.
— Ні-ні, — перебив Сєдов, — і слухати не хочу!
І, не давши матросам заперечити, Сєдов несподівано почав їм розповідати про своє дитинство. Як в холод і в негоду ходив він з батьком рибалити, як ще дитиною довелось йому плавати у морі на крижині, що відірвалася від берега.
— Дала мені якось мати, — пригадував Георгій Якович, — хліба і чавунець з вареною картоплею, щоб відніс батькові. Батько разом з іншими рибалками був за кілька кілометрів від берега на рибалці. Було мені тоді років з десять… За компанію прив’язалось до мене ще двоє хлопчаків. Ідемо. Раптом на шляху — велике розводдя. Не повертатися ж назад! Як це залишити рибалку без хліба? Давай стрибати з крижини на крижину… А тут, звідки не візьмись, вітер почався, і понесло нас у відкрите море. Три доби носило по морю, поки з сусіднього хутора нас випадково не помітили… настрахалися… позамерзали… Але ніяка хвороба не взяла… Та й взагалі, скільки пам'ятаю себе, — вів далі Сєдов після хвилинної мовчанки, — ніколи серйозно не хворів. Якщо і траплялось, то всі хвороби на ногах переносив. Основне, не піддаватися їй…
Від спогадів про минуле Сєдов перейшов до майбутнього:
— Йти до бухти Тепліц — зовсім недалеко залишилось. Ось прийдемо туди і там влаштуємо собі справжній відпочинок. Я оклигаю трохи, ви сил наберетесь, тоді і рушимо далі… А поки що давайте чай пити, та й на бокову — гас все-таки економити треба.
Наступного ранку, як звичайно, о дев’ятій годині, табір уже був згорнутий, собаки запряжені в нарти.
Не затримуючись, рушили далі в дорогу. Линник йшов у голові колони. Сєдов, закутаний в хутряний мішок, лежав на других нартах, позаду йшов Пустошний.