П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню
Шрифт:
Я ж надам можливість вчитися всім, щоб люди самі могли потім вирішувати, що вони хочуть. Ось в цьому різниця: я довіряю вам, хочу, щоб ви вчилися, домагалися своєї мети, йшли до своєї мрії, простої або великої. А Орден довіряти не буде. Він стане все насаджувати силою.
У нас всіх разом буде одна країна, з єдиним законодавством, рівним для всіх, де ніхто, будь то магістрат, міністр або імператор, — ніхто не буде вище за закон. Тільки тоді, коли всі однаково рівні перед законом, кожна людина справді вільна.
Я вступив у боротьбу не заради влади, а заради
Я не хочу вказувати вам, як жити, я всього лише хочу, щоб ви всі жили в мирі і безпеці так, як ви самі того захочете. Сам би я найбільше хочу, щоб ми з Матір'ю-сповідницею — моєю дружиною, могли спокійно в мирі і безпеці жити сім'єю, не страждаючи питаннями правління.
Я прошу вас проставити кружок і приєднатися до нас заради вас самих і заради прийдешніх поколінь.
Далтон, підпираючи плечем кут будівлі, слухав, схрестивши руки на грудях. З балкону до величезного натовпу на одній з площ міста віщав Директор Прево з Комітету Культурної Згоди. Говорив він уже досить давно.
Натовп, по більшій частині хакенці, зібралася послухати про майбутні події. По місту вирували чутки. Народ був наляканий. І більшість прийшли з'ясувати, чи вірні чутки.
Далтон ретельно прорахував ситуацію.
— Чи повинні ми страждати, коли винагороджуються лише обрані? — Питався натовп Директор Прево.
У відповідь пролунало дружне «ні!».
— Чи повинні ви трудитися в поті чола, щоб лише обрані в Д'харі багатіли? — Натовп знову заревів «ні!».
— Чи повинні ми дозволяти цій людині пустити нанівець всі наші зусилля допомогти всім хакенцям стати вище їх сутності? Чи повинні ми дозволити знову втягнути наш народ в жорстоку спокусу освіти?
Натовп викрикував схвалення словам Директора Прево, деякі — як і велів їм Далтон — розмахували шапками. У натовпі загубилися приблизно п'ятдесят його гінців, одягнених у старі ганчірки і всіляко намагались підігріти народ.
Звичайно, деяких гарячий виступ Директора Прево надихав, але більшість мовчки слухали, розмірковуючи, чи покращиться їхнє власне життя від того, що вони чують.
Багато ретельно все зважували, причому на одній чаші ваг стояло їх благополуччя, а на іншому — прийдешні події. Більшість були цілком задоволені нинішнім станом речей і тільки в тому випадку починали хвилюватися, якщо прийдешні події погрожували погромами або зміною їх життя.
Далтон зрозумів, що все не так просто.
Послання донесли як годиться, але почули його люди байдужі.
— Він вказує на багато правильних речей, — зауважила Тереза.
— Так, — обійняв її за плечі Далтон.
— Мені здається, ця людина права. Нещасним хакенцям буде тільки гірше, якщо ми перестанемо піклуватися про них. Вони не готові самі зіткнутися з жорстокостями життя.
Погляд Далтона спрямувався на групу стоячих як статуї людей, що слухали гарячу промову Директора Прево.
— Так, сонечко, ти права. Ми повинні докласти ще зусиль, щоб допомогти людям.
І тут Далтон зрозумів, чого не вистачає і що йому робити.
56
Ні, — заявив Річард Дю Шайю. Та сердито схрестила руки. У цій позі зі своїм виступаючим вперед величезним животом вона виглядала майже комічно.
Нахилившись до неї, Річард знизив голос.
— Дю Шайю, як ти не розумієш, що я хочу побути наодинці з моєю… з Келен хоч трохи? Гаразд? — Гнів Дю Шайю затих.
— А, зрозуміла! Ти хочеш зайнятися коханням зі своєю іншого дружиною. Це добре. А то вже багато часу пройшло.
— Це не… — Річард взявся в боки. — І звідки, цікаво, ти знаєш, а?
Дю Шайю посміхнулась у відповідь:
— Гаразд, так тому і бути. Якщо обіцяєш, що це не займе багато часу.
Річард зібрався було заявити, що це займе стільки часу, скільки займе, але побоявся почути відповідь репліку, тому обмежився простим:
— Обіцяю.
Капітан Мейферт, здоровенний блондин-д'харіанець, командир ескорту, який супроводжував Келен з Річардом в Андер, зрадів тому, що вони мають намір без супроводу кудись їхати, не більше Дю Шайю, але був більш ввічливий, висловлюючи свої заперечення. Схоже, генерал Райбах повідомив йому, що, якщо мова йде про серйозні речі, він може сміливо висловлювати свої думки Магістрові Ралу, не побоюючись покарання.
— Лорд Рал, ми опинимося дуже далеко, якщо раптом вам знадобиться допомога… для захисту Матері-сповідниці, — після деякої заминки додав капітан, подумавши, що це, можливо, вплине на рішення Річарда.
— Дякую, капітане. Туди веде лише ось ця стежка. Оскільки ніхто не знає, куди ми прямуємо, то і засідки там бути не може. Це недалеко, і відсутні ми будемо недовго. Ви з вашими людьми будете патрулювати тут, поки ми з Келен туди з'їздимо.
— Слухаю, Магістре, — вельми неохоче кивнув капітан Мейферт. І негайно почав віддавати накази, розсилаючи солдатів в розвідку і виставляючи застави.
Річард повернувся до двох гінців, які прибули від генерала Райбаха.
— Передайте генералові, що я задоволений швидкістю, з якою він просувається, і тим, що він вважає, що зможе прибути сюди раніше військ Джегана. Передайте йому, що всі колишні накази залишаються в силі. Я хочу, щоб він в Андер не входив.
Гінці приїжджали і від'їжджали майже щодня, проскакуючи через блокпости біля різних Доміні Діртх, щоб їх роз'їзди були не так помітні. Річард наказав Райбаху триматися північніше, поза межами досяжності розвідників, патрулів і шпигунів Джегана. Якщо справа дійде до битви, то найважливіша перевага армії Д'хари — несподіванка. З цією частиною наказу генерал погодився, але був дуже незадоволений тим, що Річард знаходиться на потенційно ворожій території, маючи при собі всього лише тисячу солдатів.