Перше Правило Чарівника
Шрифт:
Річард розвернувся на каблуках лицем до першої парі негідників. Ті спокійно відкинули капюшони. Їх суворі обличчя, обрамлені густим світлим волоссям, були наділені якоюсь жорстокою красою.
— Іди своєю дорогою, хлопчисько, ти нам не потрібен. У нас справа до дівчини, — Хрипким басом сказав один з тих, що перегородили шлях. За зовнішньою дружелюбністю в голосі прозвучала погроза, невблаганна і гостра, як клинок.
Бандит ліниво стягнув шкіряні рукавички і, заткнувши їх за пояс, перестав звертати на Річарда увагу. Він явно не вважав серйозною перешкодою
Ніколи раніше Річарду не доводилося потрапляти в подібний перепліт. Він завжди добре тримав себе в руках і благополучно уникав відкритих конфліктів. Зазвичай йому не було важко звернути назріваючу сварку в жарт, а коли слова не діяли, вистачало спритності та вміння припинити сутичку, перш ніж справа доходила до серйозного кровопролиття. У самому крайньому випадку він не вважав негожим просто втекти. Зараз все складалося інакше. Ці люди явно не збиралися вести світські бесіди і анітрохи його не боялися. І втекти він не міг.
Річард глянув в зелені очі своєї гордої і сміливою супутниці і прочитав в її погляді відчайдушне благання про допомогу. Він схилився до неї і тихо, але твердо сказав:
— Я тебе не покину.
Дівчина ледь помітно зітхнула, кивнула і торкнулася його руки.
— Тримайся між ними і ні в якому разі не дозволяй їм наблизитися до мене одночасно, — прошепотіла вона. — І ще: коли вони підійдуть, що б не трапилося, не торкайся до мене.
Вона стиснула його руку і заглянула в очі, чекаючи підтвердження. Річард не зрозумів, що вона задумала, але кивнув, погоджуючись.
— І нехай допоможуть нам духи добра, — прошепотіла незнайомка.
Вона впустила руки вздовж тіла і повернулася до злочинців, що стояли позаду. Її обличчя зробилося лякаюче нерухомим, позбавленим будь-якого виразу.
— Іди своєю дорогою, хлопче, — зі сталлю в голосі повторив ватажок. В синіх очах бандита розгорявся вогонь люті. — Останній раз пропоную!
Річард проковтнув слину. Намагаючись говорити спокійно і впевнено, відповів:
— Ми підемо удвох.
Його серце стислося від страху: кров шалено застукала в скронях.
— Не сьогодні, — зауважив ватажок.
Все було сказано, і він витягнув з-за пояса зловісно поблискуючий кривий кинджал. Другий бандит мовчки витягнув з піхов короткий меч. Недобре усміхнувшись, він злегка провів лезом по своєму могутньому передпліччю — клинок зафарбувався кров'ю. Ззаду теж почувся дзенькіт сталі. Страх паралізував Річарда. Події розвивалися дуже стрімко, не залишаючи втікачам ні єдиного шансу. Жодного!
Всі троє на частку секунди завмерли, і раптом бандит, видавши войовничий клич, рушив прямо на нього. Річард здригнувся від думки, що ці четверо готові на все. Володар короткого меча наближався. Тут же Річард почув і чийсь ривок за спиною — інші двоє напали на незнайомку.
І раптом, в ту саму мить, коли меч, спрямований в юнака, вже майже торкнувся його грудей, повітря струсонув найсильніший, громоподібний, хоча й беззвучний, удар. Сила його була така, що страшна біль пронизала кожну клітинку тіла Річарда, біль зметнулася стовпом, і тут же її немов вітром здуло.
Нападник теж відчув біль і, продовжуючи летіти на Річарда, на мить відволікся, глянувши йому за спину. Цієї миті Річарду виявилося достатньо. Він різко впав на спину і ногами зіштовхнув противника з обриву. Так і не випустивши з руки непотрібної тепер зброї, бандит упав навзнак на гостре каміння і залишився лежати на ньому з широко розкритими, здивованими очима.
Тим часом один з тих, що були позаду, теж полетів зі скелі, пронизаний кинджалом. Річард не вірив своїм очам. Але не встиг він схаменутися, як на нього кинувся ватажок, явно не залишивши наміру у що б то не стало прорватися до незнайомки. Він вдарив Річарда кулаком в сонячне сплетіння і відкинув до гранітної стіни. Задихнувшись від болю, юнак врізався головою в граніт. Свідомість зникала. Всіма силами намагаючись утримати її, він чіплявся за одну думку, що залишилася — ні в якому разі не допустити, щоб головоріз добрався до мети.
Річард сам не зрозумів, звідки у ньоговзялися сили. Здоровою рукою він вчепився в ватажка і рвонув його на себе. Сині очі противника загорілися такою лютою ненавистю, що Річарду стало страшно, як ніколи в житті. Він зрозумів, що це кінець. Відточений клинок кривого кинджала сліпучо блиснув на сонці і по широкій дузі невблаганно кинувся йому в груди.
І тут, незрозуміло звідки, між ними виник останній з четвірки, озброєний закривавленим мечем, і завдав ватажкові смертельного удару в живіт, а потім сам, не помітивши в запалі сутички краю обриву, звалився в прірву разом зі своєю жертвою. І ще довго в повітрі чулося відлуння його передсмертного крику.
Раптово настала тиша. Приголомшений Річард довго дивився на краєць обриву, боячись озирнутися і побачити свою недавню супутницю мертвою і понівеченою. Нарешті він примусив себе повернути голову. Здивуванню його не було меж: жива і неушкоджена, незнайомка сиділа, втомлено прихилившись до гранітної стіни скелі. Вона дивилася кудись удалину порожнім, відсутнім поглядом. Вони знову були одні.
Річард опустився поруч з нею притулившись до гарячого валуна. Голова розколювалася від отриманого удару. Він ні про що не запитував — головне, з дівчиною нічого не трапилося. Його переповнювали суперечливі почуття, і говорити поки що не хотілося. Вона, мабуть, відчувала те ж саме.
Незнайомка помітила у себе на долоні кров і машинально витерла її об камінь, додавши ще одну пляму до тих, що вже червоніли на скелі. Річарду стало погано.
Він все не міг повірити, що вони живі. Як їм вдалося вижити? Це здавалося чудом. Що сталося? І що означав беззвучний грім? А біль, що пронизав все тіло? Він ніколи не відчував нічого схожого. Згадавши свої відчуття, Річард здригнувся. Як би там не було, те все зробила незнайомка. Створивши щось з напалими на них головорізами, вона врятувала і себе, і Річарда. Спосіб виходив за рамки його розуміння, але зараз він і не відчував особливого бажання вникати в цю загадку.