Перше Правило Чарівника
Шрифт:
— Отже, ти дуже знатна особа? — Він пом'якшив питання жартівливою посмішкою. — Якщо, звичайно, судити по твоєму розкішному довгому волоссі.
Вона невесело посміхнулася.
— Дехто так вважає. Не дивно, що ти подумав про це після ранкових подій. Ми можемо бути тільки тим, ким є насправді. Не більше, але й не менше.
— Гаразд. Якщо я запитав, про що не слід, можеш просто дати мені стусана.
Знайома напівусмішка освітила її обличчя. Зовсім така, як тоді, на горі. Посмішка спільниці. Річард посміхнувся.
— Спершу спробуй ось це. Не пошкодуєш.
Дівчина тримала тарілку у витягнутій руці і підозріло роздивлялася її вміст.
— З чого це приготовано?
— Зі свинини, — здивовано відповів Річард. — Ну, знаєш, з м'яса поросят. Спробуй, не бійся. Чесне слово, нічого смачнішого ти тут не знайдеш.
Вона заспокоїлася, піднесла тарілку ближче і взялася за їжу. Сам він ум'яв більше півдюжини реберець, з неослабним апетитом беручись за кожен наступний шматок.
Покінчивши з реберцями, Річард поклав на тарілки кілька ковбасок.
— А тепер спробуй ось це.
До Келен повернулася колишня підозрілість.
— З чого їх готують?
— Свинина, яловичина, всякі спеції, вже не знаю точно які. А що? Ти не їсиш чогось певного?
— Та, неважливо, — ухильно відповіла вона, беручись за ковбаску. — Можу я попросити трохи гострого супу?
— Звичайно.
Він налив суп в тонку білу чашу з золотим обідком і простягнув її Келен в обмін на порожню тарілку.
Відсьорбнувши ковток, дівчина радісно заусміхалася.
— Як здорово! Прямо зовсім як той, що я готувала вдома. Не думаю, що наші країни сильно відрізняються одна від одної.
Річард піднісся духом. Поки його подруга допивала бульйон, він спорудив бутерброд зі шматочками курчати і простягнув їй, забравши спорожнілу чашу. Келен взяла бутерброд, відкусила шматочок і попрямувала в інший кінець залу. Річард поспішив за нею, час від часу відповідаючи на привітання. Знайомі кидали здивовані погляди на його неохайний брудний одяг. Келен зупинилася біля мармурової колони і повернулась до нього.
— Будь такий добрий, принеси мені шматочок сиру.
— Із задоволенням. Якому ти віддаєш перевагу?
— На твій розсуд. — Вона повільно обводила поглядом присутніх.
Річард став пробиватися крізь натовп до столу з пригощенням. Він вибрав дві скибочки сиру, одну з яких із задоволенням з'їв по дорозі до Келен. Дівчина взяла протягнутий шматочок, але їсти не стала. Пальці її розтулилися, і сир впав на підлогу.
— Щось не так?
— Ненавиджу сир, — відсторонено промовила Келен, напружено вдивляючись в протилежний кінець залу.
— Навіщо ж ти просила його принести? — Насупився Річард. В його голосі з'явилися нотки роздратування.
— Продовжуй дивитися на мене, — сказала Келен. — Позаду тебе, в тому кінці залу, стоять двоє чоловіків. Вони стежили за нами. Мені хотілося з'ясувати, хто саме їх цікавить, ти чи я. Коли ти пішов за сиром, вони стали спостерігати за тобою, не звертаючи на мене ніякої уваги. За тобою стежать!
Річард обійняв її за плечі і плавно розвернув, бажаючи непомітно розгледіти тих двох. Він ковзнув поглядом поверх голів до дальнього кінця залу.
— Нічого страшного. Це люди Майкла. Вони мене знають. Напевно, ламають голову, звідки я міг з'явитися в такому непотребному вигляді. — Він зазирнув їй в очі і заговорив упівголоса. — Все в порядку, Келен, розслабся. Твої переслідувачі мертві. Тобі нічого не загрожує.
Вона похитала головою.
— Далі буде гірше. Не варто було мені залишатися з тобою. Не хочу накликати на тебе біду. Ти і так вже ризикнув життям заради мене. Ти — мій друг.
— Ніякий Квод тебе більше не вислідить. Це неможливо, адже ти в Хартленді.
Річард говорив з повною упевненістю. Він досить знав про стеження, щоб відповідати за свої слова.
Келен кінчиком пальця підсікла комір його сорочки і потягнула на себе. Зелені очі спалахнуло гнівом.
— Коли я йшла з Серединних Земель, — хрипко прошепотіла вона, ледве не цідячи слова, — п'ятеро чарівників наклали на мої сліди найсильніші чари. Ніхто не повинен був знати, куди я пішла. Ніхто не міг піти слідом. Коли я пішла, всі п'ятеро вбили себе, щоб ніхто не змусив їх видати таємницю! — Келен зціпила зуби, на очах у неї виступили сльози, по тілу пробігла судома.
Чарівники! Річард остовпів.
Коли йому вдалося оговтатися від шоку, він м'яко розтиснув пальці, які вчепилися в комір, взяв її руку в долоні і тихо сказав:
— Прости мене.
— Річард, я боюся! Я смертельно налякана! — Вона затремтіла. — Не будь тебе… Ти навіть уявити собі не можеш, що б вони зі мною зробили. Смерть здалася б мені кращим виходом. Ох, Річард, ти нічого про них не знаєш. Ти не знаєш, що це за люди. — Вона похитала головою, вся у владі кошмару.
У Річарда мурашки побігли по шкірі. Він відвів її за колону, подалі від цікавих очей.
— Прости мене, я не знав. Я нічого не розумію. Тобі, по крайній мірі, хоч щось відомо, а я ніби блукаю в пітьмі. Мені теж страшно. Сьогодні на горі… Ніколи в житті так не боявся! Не так вже й багато я зробив для нашого спасіння. — Її слабкість надавала йому мужності. Необхідно було заспокоїти і підбадьорити її.
— Ти зробив достатньо, щоб переламати ситуацію, — вона насилу вимовляла слова. — Достатньо, щоб врятувати нас. Ти кажеш, що твоя заслуга невелика. Це неважливо. Якби не ти… Одне те, що я прийшла сюди разом з тобою, вже може накликати на тебе нещастя. Я не хочу цього, Річард.