Планета Фей
Шрифт:
— Вона непритомна.
— Але однаково гарна.
Видно, що Бріксті просто закоханий в неї, а це вже починає не подобатись Тарасу, хоча ревнощі тут недоречні.
— Отже, ти прилетів з групою підтримки? — Ендрюс підвів голову і подивився на Берегового пронизуючим поглядом, в якому і справді було щось божевільне.
— Так, на тому космольоті, що лежить на космодромі.
— Він зазнав серйозних пошкоджень?
— Дуже серйозних. Його ремонт на цій планеті неможливий.
— А радіостанція?
— Розбита.
— Де ж решта
— Нас було четверо: один загинув під колоною тераси, яка чомусь обвалилась в день нашої посадки, другий втік у ліс під час приступу мишачого грипу, третя — лежить продірявлена кулями в холі, а я — четвертий.
— Невже вона із Землі? Я думав, що це одна з них.
— Ми їх називаємо феями і вона не одна з них. Вона — моя наречена. — Наречена!? Він сам не знав, чому так назвав Наталку.
— Феї? Вони що, казкові?
— З часом сам все зрозумієш. А зараз моя черга ставити запитання. Розкажи, де ти був весь цей час.
— Дороті сказала тобі, чому я пішов?
— Я читав бортовий журнал. Мене цікавить, не чому ти пішов, а куди.
— Твій тон несхожий на тон людини, яка вдячна своєму рятівнику.
— Вибач, просто я втомлений.
— Я був у фей, в полоні.
— Де, де?
— На схилі якогось вулкану чи то якогось пагорбу з гейзерами.
— Невже? Розповідай, хто вони, як живуть, що робили з тобою?
— Може там нічого і не було пам’ятного. Не знаю... Чекай, здається, там був ... так, був Томас. Він потрапив туди раніше за мене, а потім щось сталося... і ми втекли... Потім загубили один одного...
— Ти його знайшов, він вже тут, під землею. Ми знайшли його припертим до кухонного вікна і закопали, бо кріокамери не працюють. Взагалі нічого не працює. Генератори вийшли з ладу через блок комп’ютерного контролю.
— Це якесь божевілля. — Бріксті сів на землю і на мить забув про свою кохану Дороті.
Тарас залишив його розмірковувати над долею Селвінга й пішов в хол. Фея так і лежить на боці, мертва красуня-воїн. А Наталка схожа на покарану смертю повію. Потрібно обмити її і поховати. Береговий зігнувся, взяв її руку в свої долоні, ледве стримуючись від сліз.
— Я вбив тебе, але ти ж розумієш, чому? Життя — коротке і жорстоке свавілля. А як же я, моє кохання до тебе? Дороті тепер буде з Бріксті, а я навіть не встиг пояснити тобі все...
Отже, Бріксті закоханий в Дороті й, судячи за її розповідями, вона захоче залишитися з ним, стати коханою справжнього чоловіка, а не однорукого молодика. Правда, занадто жорстоко так принижувати себе у власних очах, але частина істини тут є. Американка цінує Бріксті більше, ніж Берегового, й тут немає нічого образливого, Тарас знав, що це справедливо: закінчення його короткого роману з Дороті — виправдана кара за нещирість з його боку. Він втратив Наталку через власну слабодухість, а тепер... Один, самотній. Доведеться жити тут, спостерігаючи за щастям інших.
Хоч би Остап знайшовся! Де він, куди зник? Його викрали,
— Тарасе, вона опритомнює. — Бріксті махнув рукою в сторону медпункту, і Береговий відпустив холодну руку Хвойної. Як ввічливо і тактовно з його боку поділитися щастям опритомнення коханої з іншим чоловіком!
Коли Едмінгтон розплющила очі й подивилася на Ендрюса, то Береговий гостро відчув, що сумує за Наталкою, що її смерть справжній удар для нього, як і зникнення Остапа. Вони свої, а Дороті з Ендрюсом чужі.
Люди є різні, і феї це чудово відчувають. Серед прибульців є схожі на них і їх, в першу чергу, феї і намагаються використати. Вони діють не власноруч, а з посередництвом обраних, до того ж, людина на цій планеті може конкурувати з феями за їхній дім. Тому ті й протистоять візитерам, що цілком природно. Така ворожість зумовлена не вродженим злом, а прагненням до збереження себе і своєї домівки, дарма, що методи протистояння не завжди гуманні, — так відбувається боротьба за виживання. Тут перевага на боці фей, бо вони господарі, тому для людей було б краще забратися з їхньої землі, планети.
Остап нахилився вперед і нерухомими губами торкнувся соленої шкіри пораненої, та здригнулася, як від доторку криги. Вона не твій ворог, але далеко не подруга. З вершини лісистого пагорба видно десь на заході схили кам’янистого плато.
— Тримайся, красуне, вже недалеко.
У нутрощах генератора порпається Бріксті, розкручує блоки мікросхем, тикає всюди пальцем. Крім того, що він трохи божевільний і справжній чоловік, він ще й чудовий механік.
Тарас стоїть біля вікна медпункту і дивиться на смерекові крони за склом. Вітер розхитує дерева, носить на своїх крилах вечір і штовхається з хмарами — ідеальний еталон раю для СКЕУ, але не для людей, яких він сюди послав.
— Тарасе, не ображайся. — Дороті розплющила очі хвилин десять тому, а вже встигла все осмислити і зрозуміти. — Ти не ображаєшся?
— Звісно, що ні.
— Ендрюс кохає мене і я давно чекала на цей блиск у його очах.
— Я не стоятиму на перешкоді вашого кохання. — Береговий вийшов з медпункту і пішов у котельню, навіть не попрощавшись із співрозмовницею.
Бріксті сидить із закоченими до плечей рукавами, весь вимазаний змазкою, а голова сперта на брудні долоні. Він облишив розкручені панелі генераторів і тепер посилено думає про щось, сконцентрований і... ненормальний.
— Стоп. Не говори нічого, я повинен згадати. Від цього залежить наше життя і наше майбутнє... Піду поїм, я страшно голодний.
Півгодини тому він поглинув пакет спагеті з соусом, три консерви, гору сухарів, і от знову зголоднів!
З медпункту чути шелест простирадл. Дороті вирішила встати, з нею все гаразд, лишилась лише велика гематома, яка швидко повинна зникнути. Дивно, що Ендрюс зараз не біля неї, а живиться на кухні. Мабуть, він і справді хоче щось згадати, бо все інше на світі перестало для нього існувати.