Планета Фей
Шрифт:
Шуминський шморгнув носом і, бурмочучи щось собі під ніс, пішов по схилу вгору. Його ноги ковзали по розмоклому килимі хвої, витираючи сльози з очей, і тут теж де-не-де лежали кусочки "Раю", деякі з них глибоко ввігналися в стовбури дерев, де й залишаться навічно.
Люди? Троє чоловіків лежить поміж деревами. Їхня шкіра біла, як молоко, очі сліпо втупились в нікуди. І на них форма внутрішніх військ СКЕУ. Прилетіли! Цього стільки чекали, і ось воно, нарешті, сталося. На Землі згадали про кількох загублених на далекій планеті людей і прилетіли за ними. Чому ж військові, а не психологи? Те, що вони мертві,
— Стіве, ми помилилися. — сивий чоловік сперся ліктями на край столу, його сірі старі очі здивовано забігали поглядом по екрані сканера.
— Як помилилися? — капітан сів поряд з ним і теж глянув на екран.
— На висоті тисячі метрів сканер показав, що на станції є всі, хто нам потрібен: шестеро — в самому корпусі, з них двоє мертві, ще один мрець закопаний на галявині, а ще один — у холодильнику космольоту групи підтримки, але повторні покази дають зовсім іншу картину: під час обстрілу на галявині було лиш четверо або троє людей, тобто мерців.
— І чим ти пояснюєш таку помилку?
— З поверхні планети йшли сильні радіоперешкоди, їх зафіксували наші локатори, хвилі були дуже низьких частот дивної модуляції.
— Яке ж їхнє джерело?
— Сама планета, її природній акустичний фон, тому сканер і подав викривлену картину.
— Отже, хтось з персоналу станції або групи підтримки може бути ще живий?
— Виходить , що так.
— Тоді потрібно забиратися звідси, тут надто небезпечно.
— Ми маємо зброю, у нас все запрограмовано.
— Разом зі сканером, яке подає неправдиве зображення. Ми програємо на цій планеті. Краще подай сигнальну ракету, нехай повертаються військові.
У похмуре післядощове небо полетіла червона ракета, зробивши в небі кілька кіл, вона зникла в берегових хвилях. Хвилини пробігали одна за одною, не поспішаючи, щоразу повільніше. Сивий блукав поглядом по чорних екранах моніторів біосонарів, шукаючи в них хоч якесь зображення. Залишилось вісім хвилин до запуску двигунів, і майор Шерлі із своїми солдатами ще мають час повернутись на корабель. Простежити біосонарами їхнє місцезнаходження неможливо, бо система датчиків безпричинно відмовилась працювати.
Він випадково подивився в ілюмінатор і побачив пляж, пісок, хвилі, здивувавшись наявності в настільки жахливому місці настільки звичайних речей. На піску лежить якась істота. Сивий встав з крісла і вийшов з кабіни. Капітан в цей час втупився в монітор, нервово стукаючи пальцями по клавішах, і не помітив, що штурман зник. Той йшов по піску до неї, посміхаючись, наче маленька дитина, яка побачила незнайомого гарненького песика. Нарешті зупинився перед нею, розглядаючи: невисока, худенька, маленькі груди, драбинка ребер, вперті кучері — дівчинка років чотирнадцяти лежить, згорнувшись калачиком. Її обличчя майже не видно, чола торкаються коліна, тонкі руки притискають
— Хто ти? — штурман став біля неї на коліна. — Здається, я десь тебе бачив. Де саме?
З трапу на пляж зістрибнув Дженікер, його нижня щелепа тряслась в такт з дулом "Берти 147". Сивий крикнув йому:
— Я впізнав її! Це ж Даяна Селвінг. — його посмішка стала ще ширша. — Вона жива, спить.
— Відійди від неї. — капітан націлив пістолет на лінію хребта між тоненькими лопатками. — Відійди.
Даяна почала поволі розпростовуватись і піщинки по одній злітали з її шкіри. Сивий заворожено спостерігав за рухом цих плечей, колін, спини, немов за великим таїнством небаченого чаклунства, а вона враз викинула руку вперед — зблиснув скальпель і ввійшов у живіт штурмана, наче в масло. Капітан натиснув на гашетку, і ліва рука Даяни безвольно повисла вздовж тулуба.
Штурман лежав на боці, хапаючи ротом пісок. Ще кілька куль розшматувало тіло Селвінг, і вона впала перед пораненим чоловіком, заплющивши очі.
Капітан підбіг до свого підлеглого і схилився над ним:
— Дурний! Як ти міг так вчинити? Вони перемогли тебе, але ти не бійся — будеш жити. Зараз я віднесу тебе в космоліт і перев’яжу рану. Не хвилюйся!
Грюкнув вхідний люк, а коли Дженікер обернувся, то побачив, як той загвинчується всередину. У наступну мить на бортах відкрились поперечні панелі з чорними бійницями кругового обстрілу. Кулі вилетіли тільки з одного дула і всі увійшли в груди капітана. На пляжі було чутно лиш крики чайок і стогони пораненого штурмана, який затикав руками рану в животі в надії зупинити кров.
— Дороті! — Тарас відштовхнув жінку від пульту управління системою захисту. — Навіщо, навіщо ти вбила його?
— Бо він хотів вбити нас, — її голос надто спокійний, а хід думок абсолютно логічний.
— Даяна також намагалась позбавити тебе життя, тому ти знаєш, що відчуває жертва, але все одно вбила людину.
— Вбила, — вона повільно почала наступати на Берегового. — І вб’ю ще, коли це буде потрібно. Взагалі-то, захищатись повинен чоловік, а не жінка. Та куди тобі до вбивства! Ти схожий на великого й огидного слимака, тому не заважай мені, бо зараз я пристрелю і того нещасного, що спливає кров’ю.
— Ні. Ти не зробиш цього. Одна справа вбити озброєного, а інша — пораненого. Його потрібно взяти з собою.
— Що?... — У люк постукали. Хтось стояв на трапі і грюкав ногою в люк. Повернулись солдати? Нестрашно, вони за межами своєї фортеці повністю безсилі.
Тарас побачив, що пальці Дороті знову торкаються небезпечних кнопок, і схопив її за руки.
— Ти більше не стрілятимеш. Ми просто покинемо їх тут, а це буде гірша кара, ніж смерть, нехай пройдуть через те пекло, що й ми.
— Жорстокий ти, а не я. Ну добре, забираймося звідси, адже ми стільки часу про це мріяли!
На моніторі з’явилось зображення трапу і Береговий відразу ж кинувся до люку, Дороті побігла за ним, щоб завадити йому впустити візитерів.
— Ідіот! Ти не маєш права нами ризикувати!
— Але ж там Остап, який врятував твоє життя!
— Остап? Остап помер, а там — хтозна що! За цим люком — країна фей, які ненавидять нас, це — пастка. І якщо навіть тут живий Остап, то в нього на руках жива фея.