По живу і мертву воду
Шрифт:
— Пане Вепр… — почала Оксана, але надрайонний, ледь посміхнувшись, поправив її:
— Друже Вепр… Називайте мене — друже Вепр… З метою конспірації.
— Друже Вепр, ви згадали про жертви. Але що ваші жертви порівняно з тими, яких зазнають зараз на Східному фронті німецькі солдати, цвіт Німеччини, захищаючи Європу від більшовицько-азіатських орд? — Це була майже точна цитата з статті в газеті «Волинь», яку Оксана прочитала перед від'їздом.
Здається, Вепр розізлився, посмішка його набрала в’їдливого відтінку.
— Якщо Малий надіслав до мене пані, то я можу сподіватися, що вона
— Ні, не доведеться. Але питання про жертви я не вважаю простим.
— Всьому свій час. Я хочу запитати пані: чому німці раптом стали такими добрими до нас., оунівців? Ви випустили майже всіх арештованих оунівців, постачаєте нам зброю, даєте в наші військові школи своїх інструкторів, допомагаєте організувати службу безпеки…
— Цього вимагає політика, — не змигнувши оком, сказала Оксана.
— Чудово!.. Пан радник дуже розумна людина й знає, що він робить… Ми йому вдячні. Я ще про одне хочу запитати вас: де, на вашу думку, будуть перебувати радянські війська через півроку або, скажімо, через рік? Ми розмовляємо з вами відверто, чи не так?
— Я зрозуміла вашу думку… Малий намалював мені картину можливих подій.
— А він сказав вам, що німецьке військо змушене буде залишити цю територію й сюди прийдуть совіти?
— Це не виключається… Нам, можливо, доведеться зробити це з метою вирівнювання фронту.
По обличчю Вепра розпливлася відверто глузлива посмішка, але він відразу ж по-мученицькому скривив губи й тихо застогнав.
— Пробачте, — сказав він, млосно посміхаючись. — Свіжа рана. Це минеться… Ми говорили з вами…
— Про те, що станеться, якщо ми скоротимо лінію фронту, — нагадала Оксана.
— Ми говорили про те, що німці будуть змушені в недалекому майбутньому відступити, а сюди прийдуть більшовики, — нещадно уточнив Вепр. — Ось тоді ви, німці, скажете нам спасибі, бо в тилу совітів появиться армія ваших союзників. Врахуйте, ми дуже вигідна армія для вас. Це не те, що дивізія СС «Галичина», повірте. Ми не вимагаємо ні обмундирування, ні продовольства, нам потрібні тільки зброя й боєприпаси, якомога більше зброї і боєприпасів. Було б добре, коли б ми одержали від вас автомати, це найзручніша зброя для нас. Скажіть Малому, нехай не буде скупим, зробить для нас усе можливе. Все окупиться, запевняю вас — окупиться з лихвою. Як тільки фронт пересунеться на захід і ми опинимось у тилу більшовиків, ми почнемо активні бойові дії.
Вепр зціпив зуби, заплющив очі, очевидно, намагаючись затамувати біль, і продовжував, знизивши голос:
— Можливі великі операції… Так, так, не сумнівайтеся!.. Але в основному ми будемо дотримуватись тактики безперервних дрібних нічних операцій: будемо нападати на обози, невеликі групи солдатів, міліції, на залізничників, радянську адміністрацію. Вже тепер ми готуємо в лісах і селах добре обладнані схрони. Уявіть собі: вночі стрілянина, вбиті, поранені, а вдень — усе тихо, нікого нема. Налякані мешканці, будуть тримати язика за зубами — вони нікого не знають, нікого не бачили… В цьому відношенні ми будемо спокійні. Передайте Малому про те, що його порада повністю втілюється в життя: ми взяли на облік усіх людей у селах, які можуть мати симпатії до більшовиків, і безжалісно знищуємо всіх підряд. Решта буде налякана. Ніхто й не писне! Більшовикам потрібний буде хліб, продовольство — ми постараємося, щоб вони нічого не одержали. Кожний, хто добровільно віддасть податок, буде страчений. Ось тоді ви оціните своїх союзників і пожалієте, що мало допомагали нам.
Цього разу Вепр замовк надовго. Він лежав зціпивши зуби, з напівзаплющеними очима, то намагався посміхнутися, то здригався й кривився від болю.
— Будьте ласкаві, — Вепр простягнув до Оксани руку. — Там десь мій френч. Дістаньте з внутрішньої кишені жетон. Я дам його вам на всякий випадок…
Від шовкової підшивки розірваного, закривавленого френча надрайонного чути було легкий запах парфумів. Оксана знайшла в кишені два саморобних мідних чотирикутних жетони, подібних до гардеробних номерків.
— Візьміть один з них, який-небудь… Повертатися будете по нашому експресу. Це набагато безпечніше.
Це наш новий таємний вид сполучення і зв’язку. Ми організували декілька ліній. Це лінія на Рівне. За чотири кілометри звідси — хутір Вишневий. Там є одна хата під червоною черепицею. Господар — Андрій Дудка. Перший пункт. Досить тільки вручити жетон на першому пункті, і вас доведуть, довезуть, а якщо треба буде, то й на руках донесуть від пункту до пункту — до самого Рівного. Ніхто ні про що не буде запитувати, ніхто не посміє затримати — жетон це перепустка, документ, наказ. Ви прибудете до Рівного раніше, ніж поїздом.
— Мов казковий килим-літак… — посміхнулася Оксана.
— Так, мов килим… — тихо сказав Вепр і прикусив губу.
Оксана подивилась на його пожовкле обличчя, загострений ніс, помітила темну пульсуючу жилку на скроні, і раптом їй стало ясно, що ця людина вмирає. Чи здогадується Вепр, наскільки серйозне його поранення? Не схоже… Видно, він намагався обманути себе, бадьорився, але, без сумніву, кожне слово давалося йому нелегко.
— Чому пан радник дозволив стратити наших товаришів? — несподівано запитав Вепр.
— Він докладав усіх зусиль, щоб не допустити цього.
— Так. Він розумна людина. Але йому також важко… Я розумію. Не треба було цього робити, не треба… Нагадайте панові раднику, що ми продовжуємо розпалювати ненависть між українцями й поляками. Я готую дві великі акції.
— Але, власне, для нас, німців, користь від цієї ворожнечі невелика…
Вепр розплющив очі, здивовано подивився на дівчину. Оксана зрозуміла, що допустила помилку. Треба було якось по-іншому, більш тонко примусити Вепра висловитися на цю тему. Вона спокійно продовжувала:
— Я розумію, ворожнеча між українцями й поляками відвертає їх від боротьби з нами, робить неможливими їх спільні виступи проти нас.
— Не тільки це. Треба дивитися вперед. Ми заздалегідь викликаємо в поляків недовір’я, ненависть до радянських солдатів. Адже в радянській армії є багато українців. Я впевнений у тому, що Малий це також ураховує. Я навіть думаю, що для польського уряду в Лондоні теж вигідна ця ворожнеча. О, вони не хотіли б, щоб поляки зустрічали радянських солдатів з квітами, як своїх визволителів… То хитрі дипломати.