Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Шрифт:
– От безсоромниця, - розсердився i Китичка.
– Навiть спасибi не сказала!
Легарiя второпала, що занадто далеко зайшла.
– Звичайно, - заговорила вона далi лагiднiшим голосом, - я не заперечую заслуги Кадриля i оголошую йому персональну подяку вiд iменi начальницi.
– Запiзно!
– з презирством кинула їй Ейнора й додала: - Кадрилю, щире тобi спасибi за те, що ти врятував "Срiбну шишку"!
– Нема за що, - скромно вiдiзвався Кадриль, а в серцi вiдчував безмежне задоволення.
–
– з гордiстю за свого друга сказав Китичка.
– Тепер прошу голосувати: хто за те, щоб вiднинi Кадриль став нашим начальником?
– запитала Ейнора.
– Китичко, порахуй голоси!
– Ми... миттю!
– в запалi заїкнувся песик, пiдiймаючи забинтовану лапу.
– Три голоси: мiй, твiй i Твiнасiв.
– А хто за те, щоб начальницею залишилася Легарiя?
– знову запитала Ейнора.
– Рахуй, Китичко, рахуй!!
– Один голос: Легарiя голосує сама за себе, тiльки обома ла... лапами, - захлинувся вiд смiху песик.
– Легарiє, - заявила Ейнора, - ми тебе усуваємо вiд обов'язкiв начальницi!
Легарiя, не вiрячи своїм вухам, що таке сталося, вся враз якось зiв'яла пiд своїм захисним поясом. У неї навiть не вистачило сили оборонятися, доводити, прозивати, вдаватися до химерних слiв; навiть не витиснула з себе "не зчиняйте хаосу", не вимагала "тверезо дивитися", не згадала про свої заслуги та органiзацiйнi здiбностi. Китичцi навiть стало шкода її, адже вона все втратила: сумку, обов'язки начальницi i так званий авторитет. Єдине, що в неї зосталося, - це фланелева накидка на плечах i згадки про кращi днi свого життя.
А Ейнора проголосила:
– Кадрилю, вiднинi ви наш начальник!
– У... у... ура!
– затупотiв вiд радостi Китичка.
– Оце... оце... на тобi... оце...
– тiльки й мiг промимрити новий начальник, смикаючи себе за половину свого вуса й так засовавшись у крiслi, що хвосту Китички загрожувала серйозна небезпека вiдокремитися вiд тулуба i полетiти до стелi.
– Начальнику Кадриль, - пролунав чiткий i спокiйний голос пiлота, - чи всi пристебнули захист пояси? Чи скрiзь порядок?
– Начальнику, - тихенько повторив Китичка, а очi в нього так i бiгали, так i сяяли вiд радостi.
– Начальнику, начальнику Кадриль!
Кадриль угомонився, перестав соватись по крiслу, сiв як слiд i, несмiливо крякнувши, звелiв:
– Пасажирко Легарiє, мiцнiше затягнiть захисного пояса!
Легарiя глипнула на нього спiдлоба, нiчого не сказала, але пояса поправила. Кадриль вiдчув себе вiльнiше й смiливiше. А Китичка, який не знав, що й робити з радостi, притулився до його вуха заклеєним пластирем писком i зашепотiв:
– Бачиш?!
– Бачу!
– теж пошепки вiдповiв новий начальник.
– Знай!
– додав песик.
– Знаю.
– Та чи ти знаєш, що я вимовив наше
– розхвилювавшись, пригадав Китичка.
– Чи ти чув?
– Чув. Я був уже зовсiм на краю загибелi, а коли почув, кинувся, як лев!
– Частенько ми користуємося своїм слiвцем, правда?
– Коли... це життєво необхiдно, - вiдповiв Кадриль.
– Кi-кi-кi, - засмiявся песик.
– Ти уже заговорив, як Легарiя!
– Починаю тверезо дивитися, - поглузував iз себе Кадриль, i обидва насилу втрималися, щоб не розреготатися.
Вони посидiли трошки мовчки, пригорнувшись один до одного, i тут Китичка, лукаво примруживши око, запитав:
– Хочеш, задам тобi одну загадку? Вiдгадай, яким ти вiднинi повинен бути?
– Я?
– Кадриль став серйознiшим.
– Певно, дуже... мм... правильним?
– Нi.
– Кмiтливим?
– Нi.
– Обачним?
– Теж нi!
– То, може, дiяльним?
– О, i не це!
– Ну то поважним?
– Нi, нi, нi!
– Гарним на вигляд? Грiзним? Спритним?
– Та нi ж!
– Тодi я не знаю, - здався Кадриль.
Насилу стримуючись, щоб не захiхiкати, Китичка зашепотiв:
– Холоднокровним!
– Хе-хе-хе...
– пирснув смiхом начальник, але одразу перестав смiятися, посерйознiшав: адже вiднинi йому не личить реготати, наче... наче... якомусь безвусому гарячцi! Як же вiн зможе вимагати дисциплiни вiд iнших, коли сам буде поводитися несерйозно? Кадриль ще обмацав комiрець: чи не вистрiпаний, чи шпилька гарно застебнута: як же вiн вимагатиме вiд iнших, щоб були акуратнi, коли сам нечупара?..
Отак-то. Через новi турботи вiн i не помiтив, що Ейнорине обличчя весь час повернуте в його бiк, що вона збирається йому щось сказати, та нiяк не наважиться.
– Начальнику Кадриль, - нарештi покликала лялька.
– Так, я слухаю, - повернув у той бiк вухо начальник.
– Я хотiла б, - невинно попросила Ейнора, - трошки порадитися щодо моєї забитої потилицi. Я знову стала така квола, що не можу голосно говорити. Прошу нахилити до мене своє вухо.
ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС
Кадриль шаснув з-пiд пояса до крiсла Ейнори i наставив вухо. Те, що потихеньку розповiла лялька, було таке несподiване i таке важливе справдi, життєво важливе!
– що мордочка у начальника ставала дедалi похмурiша й похмурiша i вiн уже не смикав, а скуб свого вуса, наче хотiв його вирвати зовсiм!
– ...це i все, що я намацала в кабiнi пiлота, - кiнчила Ейнора, розповiвши перед тим про те, як її нiс пiлот на плечах i вона наткнулася на його сховану здорову руку.
Кiнчивши розмову, вона зiтхнула: нарештi звiльнилася вiд тягаря таємницi! Хоч таємницi своїх очей вона не видала: вiдчувала, що ще не час.