Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
Тепер належалося не пропустити моменту і зійти, не доїжджаючи до варшавського вокзалу, де ранньої пори панує російська мафія. Належалося вийти якраз коло згаданого вже стадіону, де в цю досвітню годину панує відносний спокій, замовити телефоном таксі й добратися до потрібного місця.
Однак цього разу я проспав.
Варшавський західний вокзал відомий своєю слов'янською гостинністю, яка коштує, втім, великих грошей — іноді всього вмісту гаманця. З'явитися тут удосвіта означає невибагливе, але невблаганне спілкування з «братвою» [52] . Щоправда бувають і винятки — якось Ярина з Джоном провели під склепінням «двожца» цілу ніч, не склепивши, річ ясна, очей, але й не вступаючи в ризиковані дискусії з представниками нічної влади. Щоправда, треба бачити Джона з його окулярами, чорним воландівським беретом та незмінною гітарою, а також Ярину, львівську настільки, що варшав'янки поруч з нею виглядають зачуханими селючками. Ніхто, річ ясна, не міг запідозрити в них колишніх співвітчизників. Інша річ я. У мене ні окулярів, ні гітари, ні львівського шарму, ні, навіть, ціпка, а чоловік без ціпка, як уже було сказано, — що солдат без штанів. Тому на виході з оточеного зусібіч автобуса мене, як і решту, зупинив здоровенний амбал в спортивному костюмі NIKE : «Землячок, поговорить надо».
52
« братва» — одне із сленгових самовизначень осіб, приналежних до кримінальних структур.
— Не розмавям по російску, — з похмільною зухвалістю повів я, і амбал, прошепелявивши «пшепрашам», відступив.
На вході в приміщення вокзалу до мене підбіг миршавий хлопчина:
— Ізвіні, пан, не скажете, как проехать, понімаєшь пан, как проехать до уліци… — й назвав якийсь люберсько-люблінський гібрид. Це була явна підставка, ще одна перевірка.
— Нє мєшкам в Варшаве. Нєх пан подейдзє до окєнка інформації.
Миршавий теж прошамкотів щось вибачливо-елегійне й відпав.
Але й це ще не був кінець.
На виході веселий розхристаний бандит, що традиційно нагадував відставного атлета, запитав ніби мимохіть:
— Откуда етот автобус прієхал?
— З Любліна, — відказав я, зробивши бездоганно-правильний наголос на «i», але фатально забувши, що я ж, дідько його візьми, не розумію російської.
Однак бандит, дякувати Богу, проколу мого не зауважив і побіг ловити інших лохів, яким випадково вдалося просіятися крізь фільтраційне сито рекетирів.
Коло кіоска, де продавалися автобусні квитки, ошивалося ще двійко «братанів», і я зрозумів, що більше не витримаю і десь обов'язково допущу промах або забуду, як сказати «білет тигоднь'oви», або замість поляриса витягну свій український паспорт, або замість «дзєнькує пані упшеймє» скажу «йоб твою мать». Не залишалося нічого іншого, як брати таксівку. Грошей у мене було обмаль, але про це я вже не думав. Пошвидше б тільки забратися звідси.
— Aleja Niepodleglo'sci. Centrum Bada'n Kosmicznych, — завчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.
— О ile wiem, na Niepodleglo'sci nie ma zadnego Centrum Bada'n Kosmicznych, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.
— No to moze na jakej's innej ulicy. To juz pana problem, — нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.
— Pan chyba jest kosmonaute Ukrai'nskim, — насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.
— Niestety, — чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я вжив це слово, може, просто тому, що воно мені завжди подобалося, навіть тоді, коли я ще не знав його значення [53] .
53
— Алея Незалежності. Центр Космічних досліджень.
— Наскільки мені відомо, по Незалежності немає ніякого Центру Космічних Досліджень.
— Ну то, може, по якійсь іншій вулиці. Це вже ваша проблема.
— Ви, напевно, український космонавт?
— На жаль ( польськ.).
Поки ми їхали DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ крутив Станіслава Сойку [54] . Сойка співав:
«Мат cichy dom, mam dobry dom, mam zycie ta-a-ak jak и kinie-e-e I zone mam i dzieci mam, ale bez pani gine-e-e-e Tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e-e Zona mnie cieszy dzieci tez a pani tam… (я не розчув, де саме «tam»). Chociaz nie umiem bez nich zy'c, tak jako's pusto wok'o-'o-'o-l I pani o tym dobrze wie, wiec niech ucieka jak najdale-e-e-j O dobry Boze gdybym m'ogl wtedy nie spotka'c pani wcale-e-e-e Tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e (2) Gdy minie czas, gdy minie czas, i wszystko w dal odplynie-e-e-e I pani bedzie miala dom i zycie tak jak w kinie-e-e-e Nie bedzie pani plaka'c juz, zapomni pani o mnie-e-e-e I nigdy sie nie dowie ze rozdarty bylem nieprzytomnie-e-e-e O-o-o tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e… (4)» [55]54
Станіслав Сойка— польський піаніст, співак та композитор, близький до естетики джазу. Далі повністю цитується текст його пісні «Так jak w kinie» з диску «Cud niepamieci» (Pomaton 98124).
55
У мене тихий, добрий дім, живу, як на екрані.
Маю дружину і дітей, але без Тебе гину.
Як у фільмі на екрані
Радують мене і жінка й діти, а Ти десь там… (очевидно, д а л е к о — прим. моя,—
Леон.)
І хоч не вмію без них жити, та якось порожньо довкола
І Ти прекрасно знаєш це, то утікай же якнайдалі.
О добрий Боже, і для чого нам зустрітися дано було?
Так, ніби в фільмі на екрані.
Як час мине, як час мине, і все у даль відплине,
У Тебе також буде дім і життя, ніби в кіно, —
І вже не плакатимеш Ти й забудеш вже про мене.
І ніхто ніколи не дізнається, як я кохав Тебе безтямно
Неначе в фільмі на екрані ( польськ.).
Подальші події великої ваги для нашої оповіді не мають, тому можна їх без жалю опустити.
Отож врешті склалося так, що мені ніде було заночувати, окрім як у тебе. Ти трималася відчужено, вочевидь відганяючи думки про можливі наслідки нашого близького перебування в одному приміщенні. Однак коли ми зайшли до помешкання, воно виявилося заповненим твоїми родичами, котрі невідомо звідки взялися і тепер галасливо розпаковували валізи й клунки, вручали презенти й передачі від тих, хто приїхати не зміг. Лунали привітальні вигуки, практикувались рукостискання й поцілунки. Ніколи не думав, що в тебе є якісь родичі, принаймні в такій кількості. Це вже потім закралася мені в голову думка, що ти спеціально наскликала їх з усіх усюд, аби не залишатися зі мною наодинці. (Втім, ти ніколи не пішла б на таке). А зараз я стояв розгублений, збентежений, нікому не потрібний. «Де ж тепер я буду ночувати?», — крутилося в мозку, ніби це було найголовнішим. Я вийшов у подвір'я — світило сонце, зеленіла трава, на траві повмощувалися цигани в брудному яскравому лахмітті — мало не цілий табір. «Вони що, теж до тебе?», — подумалося мені, та тут я побачив на лавочці Марійку Панчишин.
— Привіт, — помахала вона мені рукою. — Ходи покуримо.
— Привіт, — сказав я ошелешено, беручи в неї сигарету.
Марійка як завжди щось радісно і жваво повідомляла, та я не слухав її, а дивлячись на циганів, розмірковував:
«От же ж нарід який дивний. Не мають ні писемності власної, ні літератури, не кажучи вже про представників в уряді, а мови своєї не втрачають, із самоідентифікацією проблем не мають та й взагалі… Жінки майже всі курять, мало не з пелюшок, але народжують дитинчат здорових і життєздатних, дарма що годуються будь-як, провадять невпорядкований і навряд чи здоровий спосіб життя, харчових додатків і вітамінів не вживають, про, скажімо, шейпінґ і не чули, а особисту гігієну відверто мали десь. І релігійні чвари їх обходять стороною, і зміни політичного режиму турбують мало. І взагалі їм все глибоко по барабану. Може б це податися в цигани? Заодно, до речі, й проблема з ночівлею була б вирішена».
Марійка в цей момент зійшла на якийсь пісенно-билинний лад:
«Ой любчику ти наш, однолюбчику! [56] Ох, далеко ж ти залетів, ясен соколе, птиць край моря побиваючи! Однолюбе ти наш солоденький, довіку вже не воскресити любови твоєї великої! З ранку красного до вечора, звечора до світу ясного сльози гіркі проливаєш, плачеш-тужиш за коханою своєю в Путивлі на автовокзалі, рекетирів Половецьких лякаючи. Вовком загнаним серед ночі темної завиваєш, вороном вірним на вітрі зимному ширяєш, яр-туром землю надаремно топчеш, і чорніє земля під копитами твоїми, як гайвею асфальт під зграями авт, однолюбе ти наш, однолюбчику зафайданий!»56
Ой любчику ти наш, однолюбчику!..— черговий іронічний парафраз, пародіювання «Слова о полку Ігоревім», в даному випадку — стилістики перекладу Максима Рильського.
«Який же я в біса однолюб?!», — мало не вирвалося в мене, та тут подумалося раптом, що Марійка таки має рацію — я ж і справді однолюб, побий мене грім. Таким уже, мабуть, і помру. Пошвидше б лишень.
Я піднявся з лавки і рушив у бік центру міста, так званої «старувкі». Попри те, що я без сумніву перебував у Варшаві (на це вказував навіть напис на зіжмаканому автобусному квитку, який з'явився невідомо звідки і який я все ще носив у кишені), мені довелося пройти крізь краківську браму Флоріанську, коло якої зазвичай збираються вуличні художники, розвішуючи на ній кічовий свій живопис. Однак сьогодні браму обсіли імігранти-заробітчани. Тут кожен гендлював як умів — хто пропонував дешевий український тютюн, хто ворожіння на галицькому різновиді карт таро, хто жонглював керамічними тарілками й палаючими пучками соломи. Добре йшли китайські батарейки з некитайськими написами і таблетки від комарів, вироблені в провінції Червоний Гаолян. Призначені для москітів, вони безвідмовно діяли на великопольських комарів, аж ті захлиналися щойно висмоктаною кров'ю просто на тілі жертви.