Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
Іноді, коли Маркус із Міллером робилися нестерпними, або, — що гірше, — коли на зміну їм приходив який-небудь Іван Кучін [21] , я крутив колесико настройки, сподіваючись зловити іншу програму. Однак, що станцій було мало, — властиво, лише одна, — то натрапляв здебільшого на меланхолійний шепіт чистого ефіру. Позірно однорідний і невиразний, він виявився тонко нюансованим поліфонічним плином. Аналіз його ламінарних течій і турбулентних завихрень наводив на здогад про цілком земне походження, згадки, загадки, гади, плетиво… Поступово я вчився вирізняти найнезначніші модуляції його мутацій, але тоді він, забажавши залишитися невпізнаним, перетворювався на тихий дзвін — гібрид дзижчання комара з гудінням трансформаторної будки. Цей дзвін гірше, ніж музика, заважав мені розмовляти по телефону. Накладаючись на іманентні звуки телекомунікаційних мереж, він досконало імітував ефірні перешкоди, й доводилося іноді кричати:
21
Іван Кучін— російський виконавець т.зв. «блатного» репертуару, популярний в злочинному середовищі співак. Не зовсім вправна стилізація «блатного» російського арґо (як і запозичення з інших іноземних сленґів) в «Подвійному Леоні» не лише унаочнює ареали ворожої лексики, а й виступає загальною прикметою неприйнятності героєм зовнішнього світу. Відторгнення довколишнього на рівні мікрофізіології — характерна риса Іздрикового протагоніста.
— Алло!
— Гальо!
— Гелло?! — в залежності від мен(.)тальної орієнтації реципієнта.
— Вас не чути, — щосили верещав я, що, річ ясна, було чистою брехнею. Що, в свою чергу, підтверджувалося тихим голосом із потойбіччя:
— Не клей дурня, Юрку, все ти добре чуєш. Не клей дурня, прошу тебе.
Замислено вмощуючи слухавку на місце, намагаюся уявити собі цього дурня, склеєного —
із целюлози необов'язкових слів?
із крабових паличок нестримного сміху?
із слюдяних плиток критики чистого розуму?
Пані докторка — дуже приємна жіночка невизначеного віку з прямим, коротко стриженим волоссям і окулярами, основна зручність яких полягає в тому, що з-понад них можна кидати справжній терапевтичний погляд.
Мені подобається, як пані докторка щоразу ретельно миє руки, і як вона не шкодує спирту, очевидно підсвідомо відчуваючи, що його запах має на мене ефірно-ефемерну дію безсумнівно естетичної природи. О запах спирту, що без тебе я?!
Мені також подобається дожидатися пані докторку зранку в обдертій почекальні, сидячи під вікном і знаючи, що там, знадвору, сніг вкриває капелюха миршавому чоловічкові на постаменті — мідному гібриду Болеслава Пруса, Марселя Пруста й Джойса [22] . Чоловічок опирається на ціпок і похмуро оглядає чуже оточення. Він не зносить трамваїв. Ті натомість, описуючи довкола нього неправильні еліпси, щоразу зупиняються, ніби сподіваючись, що Прус-Пруст нарешті обтрусить сніг і, покинувши постамент, зайде досередини. Але Джойс стійко переносить метеорологічні негаразди й не зголошується на непевні транспортні пропозиції підступних абориґенів.
22
… гібридові Болеслава Пруса, Марселя Пруста й Джойса. — Чергове іронічне згадування видатних постатей культури XX ст. (див коментар 1). Хоча видається майже певним, що у випадку з Болеславом Прусом йдеться лише про фонетичну гру «Прус-Пруст»: надто вже очевидна неспівставність цінності доробку польського класика із світовим масштабом двох інших літературних монстрів.
Я, на жаль, позбавлений подібної стійкості. Та й ціпка в мене немає. А чоловік без ціпка, як солдат без батьківщини, голий вася [23] . Тому я щоранку приїжджаю сюди саме тими трамваями, яких так не любить Марсель-Болеслав-Джеймс, і з приємністю чекаю пані докторку. Її поява швидкохідна, терапевтичний погляд уважний, майже чуйний. Ну а потім — згаданий вже запах спирту і голки — о! — багато, дуже багато голок.
Кожного разу пані докторка встромлює їх в якісь інші, тільки їй відомі точки і кожного разу дивується, що я не засинаю. Їй чогось дуже хочеться, аби я поринув у сон, наїжачений голками, як дикобраз, надико вражений, немов їжак.
23
… як солдат без батьківщини, голий вася— цитата з вірша Юрія Андруховича «This is the end» (див.: «Четвер» № 9, 2000, ст. 189).
— Ви знаєте, це дуже дивно, що у вас не виникає сонливості. Коли до мене приходила Стефанія, — вона відразу засинала. Покладе голову на руки, волосся розкішне по столу розсиплеться…
Я намагаюся згадати розкішне волосся Стефанії. Навіть не саме волосся — тільки доторки до нього. Ці доторки завжди живуть на пучках моїх пальців. Але голки не дають зосередитися. Стефанія, невсипуще чудо світу. Стефанія, яку я пам'ятаю устами, долонями, тілом, слухом, нюхом, зором, потом, сіллю, кров'ю, суттю. Кожен дотик до неї я носив на собі тижнями, мов опік. Стефанія.
Я намагаюся не згадувати її розкішного волосся, її доторків, її опіків, її безсоння. Інакше мені довелося б позаганяти собі голки — ці мініатюрні рапіри — по самісінькі руків'я, а це безперечно засмутило б пані докторку.
— Стефанія дуже чутлива й вразлива, — кажу я.
— Дуже добре, коли людина чутлива, — відповідає пані докторка.
(Цікаво, для кого ж воно добре, — виникає закономірна думка. В кожному разі напевно не для самої людини. Напевно вже не).
— Ви знаєте, дуже дивно, — знову каже та. Чому ЦЕ завше трапляється з такими порядними людьми, як ви.
Я не відразу вловлюю, що ЦЕ — очевидно, причина моєї появи тут, а порядна людина — я сам. Чому пані докторка впевнена в моїй порядності — невідомо. (Може, внаслідок рентґенівської проникливості терапевтичного погляду). В кожному разі я твердо переконаний в протилежному. А, може, таким чином пані докторка намагається переконати себе, що я обов'язково заплачу їй за сеанси. Я, звісно, заплачу, тільки що спільного це має з порядністю? До того ж, наскільки мені відомо, ЦЕ трапляється з ким завгодно, без жодного зв'язку з моральними засадами, расовою чи національною приналежністю, сексуальною орієнтацією, рівнем інтелекту, естетичними уподобаннями, темпераментом, достатком, освітою, професією, політичними переконаннями й релігійністю. Ага! Релігійністю!
— Знаєте, пане Юрію, ви така цікава, обдарована людина, мені навіть дивно, що ви не ходите до церкви (що має моя гіпотетична обдарованість із відвідинами церкви — зрозуміти важко).
— Та час до часу ходжу, — брешу я, споглядаючи ризиковане сусідство Матінки Божої, анатомічно-акупунктурної магій та чорно-білого варіанту загальновідомого логотипу PEPSI — Інь-і-ян, пепсі-і-кола. Інь-пепсі, кола-ян. COLянь in PEPSI. Мати Божа, врятуй нас!
Стефанія в малиновій залі летовища з візочком, виповненим валізами. Однією валізою. Невеличкою торбою. Наплечником. У колесі заплутався шалик Айседори Дункан.
Стефанія на запльованій автостанції. Пляшка з водою. Приблудний пес. Спека. Пил.
Стефанія на березі ріки. Жучок у волоссі. Дві райдуги — одна в одній.
Стефанія із сигаретою коло вікна. Жалюзі. Місяць. Венеційський орнамент.
Стефанія під міською брамою. Вогник запальнички. При-вітальний поцілунок в забутті й анестезії. Вуличні живописці.
Стефанія спинається на пальці, сягаючи по спеції у високій шафці. Бавовняні панчохи. Гарно складені пальці. Біль.
Стефанія виходить з ліфта.