Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Іздрик Юрій Романович

Ми (не) зустрілися під брамою старого міста. Я (не) чекала його на розі коло невеличкого готелю, там, де на залишках міського муру (не) розвішують свої страхітливі полотна вуличні художники. Я дуже (не) хвилювалася, і не відразу (не) впізнала його — він (не) був одягнений в якийсь дивний полотняний плащ, але він (не) помахав мені рукою, а згодом ми (не) сиділи в невеличкому кафе не в змозі навіть (не) повірити, що насправді (не) зустрілися.

Ми (не) зустрілися на березі, де дві ріки (не) зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеного вогнища (не) гамувала спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Я (не) відчувала його так сильно, як ніколи раніше, а він, здасться, ще ні про що не здогадувався. Він лише (не) попросив дозволу зняти маленького жучка, що (не) заплутався в

моєму волоссі. А потім (не) пішов дощ, і він (не) гримав наді мною парасольку, (не) стоячи так близько, що (не) було моторошно, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав: «(не) Подивіться на небо!», — і ми (не) побачили, як по той бік ріки на тлі темних хмар (не) народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. І він, (не) відкинувши парасольку, (не) взяв мене на руки, як беруть маленьких дітей.

Дивно тільки, чому Бог, заклавши у світ можливість несамовитої краси, досконалості й гармонії, ніколи не дає їм зреалізуватися до кінця. Дуже дивно.

Може, Він боїться?

Розділ третій. Вінвона

Ти ніколи не замислювався над тим, що сталося?

Ю с т е й н Ґ о р д е р «V i t a B r е v i s»

– -------------------------------------------------------

ВІН | ВОНА | ОВО | ВОНО

– --------------------------------------------------------

ІВАН | НІНА | ОВ, ВО | ВІНО

– --------------------------------------------------------

НІ | ОНАН | ON | НОНА

– --------------------------------------------------------

IN | НОВА | NON | ВОНО

– --------------------------------------------------------

Він

Звечора я пив зубрівку з пивом, котре знайшов у маленькому холоднику чужої самотньої. Ще там був шматок зацвилого сиру, кілька зубців часнику, якісь консерви, можливо, — що ще може бути в холоднику самотньої. Отож я пив зубрівку з чужим пивом, а ти здивовано питалася, що я роблю. Однак я знав, що роблю. Ти теж випила трішки зубрівки. На цей вечір ми мали притулок, і в нас було вдосталь мінеральної води. Ніч видалася дивною, але чудесною. Кілька разів ти підходила до вікна курити, і вуличне світло мерехтіло на венеційських візерунках коротенької твоєї сорочки. Я так і не роздягнувся повністю, здається. Потім ми заснули, обійнявшись.

Прокинувся я рано, — ти ще спала, — і пішов у душ. Лампочку в крихітній лазничці довелося підкрутити дротом до стелі — інакше я постійно зачіпав би її головою. Душ немилосердно протікав, зрештою, як і кран в умивальнику. Необхідне було радикальне хірургічне втручання, однак нічого, окрім кількох шматків марлі, якими вдалося тимчасово припинити водо-кровотечу, під рукою не виявилося.

Помившись, я повернувся до кімнати з облущеною стелею й пожовклим жалюзі між рамами. Ти спала, напівприкрита простирадлом. Сорочка у венеційські візерунки лежала поруч. Я поцілував тебе в оголене плече, і ти прокинулась. Сказала, як добре прокидатися, коли хтось цілує тебе в плече.

Вона

Він був такий незґрабний першого разу. І такий сором'язливий. Ніколи не думала, що дорослий чоловік може так соромитися. Але все це не мало жодного значення. Коли люди створені одне для одного, нічого вже не має значення. Він сказав: «Я не знаю, що таке кохатися з тобою. Я просто кохаю тебе». І це було правдою. Він був таким ніжним. Він дотикав мене легко й обережно, ніби боявся, що я можу розсипатися від його доторків. І я розсипалася, розтікалася, зникала в його руках, мені здавалося, що я власне і є цими руками, а, радше, тим, що відчувають ці руки, голублячи мене. Він обціловував моє тіло й казав, що це не він пестить мене, а моя шкіра пестить його уста. І це теж було правдою, кожна клітинка мого тіла любила кожну клітинку його тіла, і ми вже не були певні, хто з нас хто, коли були так близько, як тільки можуть люди. І все було так просто, природно, як і повинно бути споконвіку.

Ми ніби знову перетворилися на дітей. Але в той же час ми були чоловіком і жінкою і наші тіла стали одним тілом, ба навіть більше ніж тілом — новою істотою, довершеною й сильною, по вінця виповненою радістю, спокоєм і любов'ю. Коли я слухала, як б'ється його серце, мені робилося дивно, що в мене є своє власне серце, бо нам вистачило б одного на двох, і ми б жили єдиним диханням і єдиним ритмом. Ми постійно були разом. Він пригортав мене, високий, сильний, і в його обіймах було так затишно й спокійно, мені здавалося, що я зовсім маленька й моє дитинство ніколи не закінчувалося. Іноді він клав голову мені на коліна, я гладила його волосся, і тоді він сам починав скидатися на хлопчака, він оповідав мені свої сни і вони робилися й моїми снами. Він справді скидався на хлопчака, коли зранку подовгу хлюпався у ванні, а потім потай користався моєю косметикою, випробовуючи різні мазі та креми, бавлячись манікюрним причандаллям, котре він дещо патетично називав інструментарієм ельфа-ескулапа — все воно видавалося йому надто маленьким, майже іграшковим. Моїм сукенкам і мештам він робив компліменти набагато частіше, ніж мені, тобто мені він взагалі не робив компліментів, вважаючи, мабуть, неприродним називати словами те, що й так щомиті струменіє з його блакитних очей. Я зрозуміла це, коли він якось, раптово зупинившись посеред вулиці, сказав: «Слухай, я не говорив тобі, що ти найкрасивіша жінка на світі?» Це теж було дуже по-хлопчачому, але мені справді дуже хотілося бути для нього найкрасивішою. Мені подобалося дивитися йому в очі і бачити в них своє відображення, тоді здавалося, ніби я, крихітна, живу в ньому десь усередині і можу через його очі дивитися на світ. Мені подобалася ця думка — що я лише частинка його, і тому ми разом кожної миті. Але так само мені подобалося, що я поруч з ним, що можна сховати обличчя в його долонях і відчувати їхнє тепло. Іноді він закривав мені долонями очі і тоді все довкола, окрім тепла, здавалося неістотним, і не вірилося в існування якихось загроз. Коли ми виходили в місто, він чекав коло дверей поки я зберуся. Йому чомусь подобалося защіпати ремінці на моїх сандаликах чи замок на черевичках, і це виглядало так, ніби дорослий збирає дитину до школи. А от пальто він подавав незґрабно і щоразу страшенно з цього комплексував. Ми ходили вулицями, розмовляли, він дарував мені квіти, і світ був прекрасним, як у перший день творіння.

Вечорами ми слухали музику, коли робилося зимно, він закутував мене в плед і читав уголос. Я майже нічого не розуміла, але мені достатньо було, схиливши голову йому на груди, чути приглушені модуляції рідного голосу. А потім ми кохалися, доки не засинали, знеможені ніжністю, що переповнювала нас. Щоранку я прокидалася в його обіймах і мені здавалося, що так було завжди, і ніякого іншого життя у мене не було, а тільки ось це, поруч із ним, усміхненим уві сні. Він цілував мене, починався новий день, і я знала, що це триватиме вічно, бо хто ж наважиться зруйнувати таку красу.

Красу може зруйнувати що завгодно. Наприклад, пробудження в чужій кімнаті з пожовклою стелею й облущеним жалюзі між віконними рамами. Бо все це виявилося лише сном. Я ніяк не могла усвідомити цього, прийняти повернення до реальності. Боже, чому все найкраще, що було в моєму житті, виявилося сном? Чому?! Якщо все це було можливим уві сні, то невже воно нездійсненне в реальності. Де мені шукати того, хто кохав мене й кого кохала я? Чи маю йти по світу, вдивляючись у зустрічні обличчя? Чи мушу молитися у кожному храмі, стукати в кожні двері, щоб знайти його, переноситися з міста до міста? Чи, може, стрибати з кожного моста?

Але ти знаєш, всемогутній Боже, що часу на це не залишилося. Вже надто пізно. Вже черепахи покинули свої гнізда, вже черепашині очі повидзьобували колібрі, вже наступають пустка й пітьма.

Єдина надія, ще доступна для мене — сподіватися, що я теж наснилася своєму коханому і ще залишаюся в дзеркалі його очей, і він пам'ятає мене, пам'ятає, як ми пестили одне одного, ще, може, відчуває кінчиками пальців, як дотикав мого волосся.

І що мені залишається, Боже? Тільки плакати, тільки плакати, правда?