Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Іздрик Юрій Романович

Я сам переніс начиння, щоб не вражати зайвий раз гідність офіціанта, хоча, напевно, зробив чергову помилку — він якось болісно ставився до своїх обов'язків, а їхня химерність, мабуть, свідчила про певний прихований кодекс честі, котрий мені не вдавалося розгадати. В сусідній невеликій дзеркальній залі зграя підозрілих молодиків грала в карти, зсунувши столи. По довгому коридору, перемовляючись, ходили безробітні офіціанти, всі як один в малинових блюзках, і прибиральниця возила по підлозі мокрою шматою. Більше в ресторані нікого не було.

So.

Отож першою стравою була звичайна на вигляд зупа, чомусь налита в двовухі, хвацько розписані горнятка. Виглядала занадто масною, однак навівала спогади не про домашній бульйон, зварений із доброї половини курки, і не про капусняк на телячій кісточці, присмачений товченим салом, і навіть не про пісний святовечірній борщ,

заправлений лляною олією, а про всім відомі кубики золотистого (поки його не оббереш із фольги) концентрату, котрий більше скидається на фарбу художників-гастрономістів, аніж на їжу. Втім, судячи із консистенції зупи, кубиків тут не жаліли.

Зупа була дуже гаряча, а шар жиру достатньо суттєвий, аби тримати тепло довше, ніж може вичекати голодна людина. Тому я долив у горня пива — темного холодного пива, мабуть, недоречного о такій порі року. Однак я намагався певний час утриматися від споживання міцніших напоїв — звідси й пиво, і такий дещо незвичний коктейль. Перше ж занурення в його життєдайні товщі дало несподівані результати — майже доверху посудина була виповнена кусниками квашеного огірка, що вселяло підозру: а чи не звичайна це юшка огіркова (див.: Альфред Целлерман «Рецепти слов'янського світу» [Suhrkamp Verlag, M"unchen, 1939]) і, одночасно, дозволяло уявити кухаря-сноба, котрий заради самого естетичного задоволення наповнює солоними смарагдами цей паруюче-сумнівний океан. Бо навіть краючи огірки, він не обмежився звичними поперечними й поздовжними надрізами, а добивався досконалої імітації справжніх кристалів. Глибше, що відкидало підозри в запозиченнях із «Слов'янської кухні», почали траплятися шматочки телячих нирок в парадоксальному поєднанні із кружальцями сосисок — тих синтетичних, кольору сафарі сосисок, котрі продають на наших базарах запаяними у довжелезні пластикові смуги, схожі на якісь макдональдсівські кулеметні стрічки. Вже не пам'ятаю, чи входила до рецептури картопля — мабуть, ні: все ж таки це, безперечно, був результат тривалих кулінарних пошуків, а не просто вариво з підручних продуктів. І, нарешті, для тих, хто в поїданні цієї дивної потрави зумів дійти до самого кінця, на дні знаходився сюрприз — справжня дорідна лискуча маслина, що мало б, мабуть, метафорично уособлювати чорні перли, котрі даються лише найвідважнішим пірнальникам.

Ти, звичайно, не могла б їсти подібні делікатеси, тому нам залишалося чекати на другу страву — гриби в підливі. Однак підливу нам принесли вже давненько — вона була налита в пласкі металеві ковшики, розміром не більші за філіжанку для кави, — а грибів усе не було. Ми курили, говорили, мовчали (хоча хіба могли б ми мовчати?), аж поки наш бравий офіціант, очевидно в душі невимовно страждаючи, не підійшов до нас і не сказав з поблажливістю психіатра: «Їжте, будь-ласка, а то гриби вистигнуть». Те, що ми прийняли за підливу, і виявилося основною стравою.

Ми пробували виловити в крихітній баюрці шматочки грибів, але безуспішно. Можливо, їх поцупили на кухні, або, що імовірніше, вони були настільки мікроскопічними, що напрошувався єдиний висновок: це не самі гриби, а тільки їхні спори, залиті невідомим сосом; і причиною такого дивного рецепту теж могло бути лише одне: самі гриби вживати забороняється з огляду на їхню смертельну отруйність. Залишалося тільки подивуватися екзотичності страви і порадіти за врятовані життя.

Ти мусіла замовити ще кілька шматочків сиру, щоб хоч якось підкріпитись. Я доїдав хліб.

І тут — ти не могла цього побачити — до залі увійшов великий чорний пес.

Знаєш, це почалося кілька років тому, коли я без жодної видимої причини почав затримувати дихання, проходячи повз інших людей. Мене самого дивував цей страх вдихнути повітря, котре оточує когось стороннього — так, ніби в ньому чаїлися невідомі бактерії, якісь смертельні алергени чи, принаймні, часточки чужого пилу, епітелію, лупи, випарів — всього того, що складає документальне посвідчення особи в мікросвіті. Певний час я дорікав собі за такий хворобливий вияв мізантропії, а потім звик. Однак тебе не було дуже довго, і справи мої йшли щоразу гірше. Я потроху втрачав над собою контроль, чи то радше зацікавленість самим собою. Згубивши надію зустріти тебе, я напрочуд швидко почав котитися донизу, вряди-годи все ж збираючи залишки пошарпаної волі, та це траплялося щоразу рідше. Іноді впродовж кількох днів я не міг себе примусити вийти з дому — та що там вийти з дому — елементарно піднятися з ліжка і, скажімо, почистити зуби. Вся моя фізіологія майже повністю завмирала, а ресурси мозку до решти поглинала боротьба із безмежно сповільненим

часом. Відлік хвилин, секунд, миттєвостей робився основою існування. Власне, це був не відлік навіть, — адже для цього довелося б осягнути сутність теперішнього, — а чисте очікування, дотик до найближчого майбутнього, котре проникає в тебе безжальними вістрями. Найгіршим було те, що тепер не рятувала навіть ніч, на яку я завжди покладав стільки надій. Мені вже не вдавалося повністю поринути в сон — я зависав десь на півдорозі, і боротьба з часом просто набувала фантасмагоричного забарвлення. Я перебував у якійсь напівдійсності, де не було ні звільнення, ні волі. Кошмари стали майже всевладними — нова галюциногенна дискретність дозволяла їм з'являтися в необмеженій кількості, брутально втручаючись у залишки денної свідомості. Країни моїх колишніх снів розсипалися в порох. Моя внутрішня хронометрія набувала тієї граничної точності, ясності, за межею якої зникає сама структура часу. Кожна мить розпадалася на безліч власних складових, але й це могло безмежно тривати доти, доки корпускулярна модель, незважаючи на очевидну абсурдність, ще якось виправдовувала себе. Далі все зникало. Залишалося тільки проміння — тихе проміння пітьми.

Я збагнув тоді: ця пітьма — єдине, що виповнює мене. В середині моїй, як у черва, не залишилося більше нічого — тільки порожня й смердюча пітьма [13] .

Я так і не перестав затримувати подих. Але роблю це тепер з іншої причини — боюся, щоб люди не почули мого духу, мороку й страху.

Знаєш, той пес… Я раптом відчув, що він знає. Він зупинився, дивлячись на мене червоними всевладними очима пияка, — сам-один посеред залі, де вже нікого більше й не могло бути. Такий же порожній і темний.

13

Всередині моїй, як у черва, не залишилося більше нічого — тільки порожня й смердюча пітьма.— Художній образ запозичено в Андрія Платонова.

Я відчув. Я відчув. Раптом. Я раптом відчув. Я-рап-том-від-чув. Ра-птом.

До неможливості чітко, ніби власним язиком відчув рельєф собачого піднебіння, котре своєю архітектонікою нагадує склепіння монастирської келії або ж вокзальний неф, неф незнайомою вокзалу, куди потрапляєш морозяної ночі після виснажливих, але марних намагань повернутися додому. Тобі нікуди йти. Тобі доведеться провести тут ніч, а може й залишитися назавжди. Ти переходиш поміж рядами крісел, на яких, скрутившись, сплять посеред клунків такі ж невдахи, як ти сам. Ти проминаєш приречені гурти солдат у сірих шинелях. Мляво відбиваєшся від настирних циганчат. Довго вивчаєш розклади руху не потрібних тобі поїздів і розглядаєш вітрини кіосків, повні дешевого дрантя. Вбираєш гамір і уривки чужих розмов. Читаєш назви барвистих журналів. Заглядаєш в набиті буфети і нічний кегельбан. А потім виходиш на перон, закурюєш, і — ні на чому особливо не фокусуючи зору, нічого конкретного не маючи на увазі — розумієш, що саме так і виглядає н і щ о.

Бо все ж повинно було виглядати цілком інакше:

Ми зустрілися (б) на березі, де дві ріки зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеною вогнища гамувала (б) спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Ми (б) відразу впізнали б одне одного, і я (б) насмілився просити, а ти дозволила (б) мені зняти маленького жучка, котрий заплутався в твоєму волоссі. А потім пішов (би) дощ, і я тримав (би) над тобою парасольку, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав (би): «Подивіться на небо!», — і ми побачили (б), як по той бік ріки на тлі темних хмар народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. 1 я, відкинувши парасольку, взяв (би) тебе на руки, як беруть маленьких дітей.

Ми зустрілися (б) під брамою старого міста. Ти нишпорила (б) по кишенях у пошуках запальнички, і я підніс (би) тобі вогню. І ти підняла (б) очі на незнайомого чоловіка, чого ніколи не робиш, і наші погляди зустрілися (б). І ми сиділи (б) потім в крихітному кафе, не в змозі навіть повірити в те, що насправді зустрілися.

Ми зустрілися (б) спекотного літнього дня на занедбаній автобусній зупинці, де ти втомлено пила (б) воду просто з пляшки, а я несподівано підійшов (би) й поцілував тебе, а ти нітрохи не здивувалася (б) і запропонувала мені ковток води. І я пив (би) цю воду, освячену твоїми устами, а потім ми (б) пішли звідти, не чекаючи жодного автобуса, бо тільки самотні потребують подорожей.