Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
Запитала його обережно, що сталося. Підняв на мене здивований погляд, і я побачила, що тримає в роті хрестик, який висів на срібному ланцюжку.
— Ходімо, вам не можна тут бути, — сказала якомога рішучіше.
Заперечливо похитав головою. В очах — впертий божевільний блиск.
Раптом я зрозуміла, що просто не любить подорожувати. Можливо, навіть ненавидить подорожей. Можливо, — просто боїться їх.
Зупинилася поруч і простягнула йому руку. Віддав мені колбу, однак хрестика з рота не випустив. Пізніше, по якомусь змисловому зусиллі, промовив із зусиллям:
— Хіба ми знайомі?
Ланцюжок вислизнув із рота, і я побачила, що ніякого хрестика на ньому немає.
— Не пам'ятаєте?
Думав напружено довго.
— Це було влітку? На вас була сукенка в квіти і легкі сандалики? Так?
Мені не хотілося заперечувати.
Раптом зірвався на ноги, підбіг до пальника й обпік собі руку. Смикнувши нею, розірвав ненароком ланцюжок. Став навколішки й несподівано заплакав.
— Ходімо, — ще раз сказала я.
Слухняно підійнявся, а потім, подивившись на мене з невимовним жалем, вимовив тихо:
— Dzisiaj noc jest czarniejsza…
Він
Зранку було дуже гамірно. Якісь люди почали вештатися, поки я ще спав. Вже прокинувшись, мусів вдавати, ніби далі сплю, аби дочекатися моменту, коли можна буде встати і одягнутися. В ванні товклися два підозрілі типи, зовсім не схожі на гідравліків. Поки я мився, хтось притягнув приймач. Пізніше я пробував його увімкнути — несправний.
Потім принесли ліжко, а старе сказали звільнити і розібрати. Щось діялося. Якийсь рух. Щось мало статися.
Нагло всі зникли і довго ніхто не показувався. Та чути було, як двиготять невпинно ліфти, як коридорами і сходами поспішають люди, як траскають двері, дзвенять телефонні апарати, гарчить селектор. Весь маєстат гудів, мов розтривожений вулик, або як бджолиний рій, котрий от-от повинен знятися в пошуках нового гнізда, і котрий потім, злетівши, в силу якогось невивченого чуда мімікрії, набуває обрисів хижого птаха — орла чи шуліки. (Так на велелюдних демонстраціях тисячі людей вдають із себе танк чи корабель, чи просто одну велетенську людину). Те гудіння вляглося аж надвечір, хоча попри все нічого не сталося, лише згасло світло — як від перевтоми здають інколи нерви, так після всіх переживань відмовила електрична мережа 1.
Розділ четвертий. 1Син літньої ночі
Leave me where І am,
І'm only sleeping.
Це літо видалося вкрай… (епітети відсутні). Гриби росли рясні, немов трава, надокучали неймовірно знахабнілі оси, і люди вар'ювали, хто як міг. Можливо, через сонячне затемнення. Можливо. Сонце в знаці-зодіаці лева, астрологи застерігають і т.п. Цілком можливо. Втім, тривожно було вже навесні через якусь незрозумілу орнітологічну напругу. Щось було негаразд із птахами — вони завжди відчувають усе першими. А, може, й не вони. Менше з тим.
Найцікавіше творилося зі снами. Вони то щезали в млоїстих сутінках свідомості, то жевріли якимось штучним і німим світінням, то раптом вмикалися, наче світло в кінотеатрі, і ти був на всі сто певен, що фільм скінчився, і ось воно ось починається, це ваше так зване справжнє життя. Зрештою це і було справжнє життя. Пам'ятаєш, я розповідав тобі ту історію, як мені довелося ночувати на розкладачці, що стояла просто на перехресті, де весь час гуркотіли вантажівки, оббризкуючи мене водою з калюж. А потім з'явився той хлопчак, який вигулював зайця так, ніби то був пес. Дурнуватий заєць і справді уявив себе псом, бо почав гавкати на мене, і не було на то ради, аж поки я не настрашив його, що прокинуся і розкажу тобі про нього. Тут він замовк, і якби мав довшого хвоста, то підібгавши б його втік.
Ho і так. А ще раніше мені був приснився в неймовірно кольорово-подієвому сні контролер з автобуса, котрий безбілетним пасажирам просто із спритністю вовкулаки перегризав горлянки. Коли я, нажаханий (хоч і захищений пільгами й посвідченням чорнобильця), спробував протистояти цьому варварству, він якось розпачливо розвів руками і сказав: «А що ж мені робити? Їм зарплатні нікому не дають, от ніхто й не платить». В цьому була якась дуже людяна логіка, — якщо тільки логіка буває людяною, — та мені так і не вдалося збагнути її. Збентежений побаченим і почутим, я вийшов не на тій зупинці і потім довго не міг добратися до потрібного мені місця (здається, я хотів на узбережжя). Та Бог із ними — з контролером, з безбілетниками, з морем.
Бо найчастішою ознакою цих кінематографічних снів (а відповідно до сезону й кінотеатри були літніми, відкритими, — у променях проектора, мов камікадзе, зблискували молі і безіменні зеленаві мошки, — вони не кидали на екран бодай відтінку тіні, зате породжували дивне мерехтіння, що видавалося іманентною властивістю густого нічного повітря, а там, куди світло не долинало, жирували комарі, відігнати яких можна було хіба сигаретним димом — і от спалахували то тут, то там мізерні вогники, від яких займався пульсуючий жар тютюну), так от, найчастішою ознакою цих кінематографічних снів була тотальна надмірність — подій, мотивацій, предметів, вчинків, персонажів і… небезпек.
Я пробував записувати найнестерпніші з кошмарів, наївно сподіваючись, що називання відлякає демонів, але воно відлякувало хіба мене самого, коли я натикався в щоденнику на такі приблизно рядки:
«Була страшенна тиснява. Люди шмигляли поміж столами, лавами, поставленими майже впритул, хиткими етажерками, нагромадженими одна на одну, поміж креденсами, що наїжачились гострими виступами та шпичастими мідними клямками, поміж запилюжених фікусів в масивних діжах. Коло самих твоїх ніг виявилася мидниця з облущеною емаллю, повна мокрого пір'я, котре плавало в брунатній воді, і ти хіба чудом не вступив у неї. «Швидше, швидше», — зашамкотіли ззаду, і як тільки ти обернувся, на тебе відразу навалили цілу гору вбрання, — плащі, пальта, куртки, пелерини, — а зверху, заради рими напевно, долаштували ще й чималу перину, так що ти цілком нічого не бачив перед собою. Ти рушив, непевно орієнтуючись по штурханах, котрі отримував зі всіх боків, але намацування шляху полягало радше в оббиванні колін, аніж в просуванні до мети. Зі злості ти й сам почав хвицати ногами, намагаючись поцілити невидимих і невідомих кривдників, та копав, мабуть, все ті ж столи й креденси — щось гримотіло позад тебе, розбиваючись на друзки, хтось лаяв твою незґрабність і підштовхував допереду. Мета, власне, була неясною, ти мусив просто йти, рухатися заради самого руху, бо зупинитися тут здавалось неможливим.
По дорозі гладка, мов дирижабль, перина сповзла і впала кудись набік (чи, може, виповнена призвичаєним до неба пухом, полетіла), але ти не став з'ясовувати, куди саме, зате одяг тобі вдалося, — діставшись до темної кімнатини, — пожбурити на ліжко, котре стояло посередині. «Іще, іще», — відразу ж подали з-за спини нову порцію, що означало, мабуть, правильність обраного тобою шляху. Якийсь час ти приймав з півоберта одяг і кидав його на ліжко. (Зрештою тобі завжди приємна була проста одноманітна робота на кшталт склеювання конвертів чи згинання скріпок. Якби ти був сліпим, то залюбки працював би на одному з підприємств Українського Товариства Сліпих. Однак очі твої бачили незле, часами навіть речі неіснуючі, тож доводилося поки що жбурляти чуже вбрання на ліжко не своє). Виросла там ціла гора, і коли, черговий раз обертаючись, ти вирішив заявити, що з тебе вже досить, і йдіть ви всі, позаду нікого не виявилося, натомість просто перед твоїм обличчям загорілася гола жарівка, що звисала зі стелі, й до котрої ти мало не обпік чоло. Лайнувшись і звикнувши трохи до світла, ти став пробиратися поміж рядами високих полиць, дивуючись, як вдалося протиснутися сюди із купою шмаття, а зверху норовили звалитися тобі на голову то стос дрібних книжок, то важелезний канделябр, то порцелянова статуетка. Весь час доводилося щось ловити і прилаштовувати на місце, а на зміну йому летіло інше — складалося враження, що простір тут виповнений по вінця, і будь-яка крапля є зайвою. Це було схоже на жонглювання трьома кульками, коли принаймні одна повинна постійно знаходитися в повітрі. Тим часом кульок робилося все більше.»