Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
Побачивши, що дехто збирається загасити вогонь водою, я кинувся вперед, репетуючи, щоб не робили непоправного і не поливали ввімкнений електроприлад. Ненавиджу гуманітаріїв з їхніми атавістичними уявленнями про класичні чотири стихії. Відро все ж перекинули, і вода розтеклася в небезпечній близькості до калорифера. Тут усі рвонули назовні — зайнявся сервант, — і останнє, що мені вдалося було побачити, вибігаючи за всіма з дому — як падала в полум'я так і не прибрана ялинка із самотньою маківкою вгорі.
Знадвору все виглядало не так страхітливо. В будинку палахкотіло, але несильно. Однак потроху мій дім почав нагадувати піч — гуділо полум'я, розтріскувалися шиби. Всі тлумилися на подвір'ї. Жінки голосили, діти неприховано тішилися. Маленький лисий чоловічок побіг викликати пожежників. Я гарячково обмізковував, як від'єднати дріт знадвору.
Раптом великий жмут вогню вилетів із будинку — прогорів дах — і вітер погнав до заростів сухостою, що спалахнув умить, неначе хмиз, а полум'я швидко рухалося далі в гущавину. Почали потроху займатися сосни над будинком. Але тут, дякувати Богу, пішов дощ.
Пожежники приїхали навдивовижу швидко, і хоч мали ще клопіт із тим сухостоєм, дуже уважно поставилися до нашої проблеми. Було вирішено, перш ніж гасити хату, зачепити гаком розподільний щиток і вирвати його з мережі разом із кабелем. Щоправда, масивний кран, розвертаючись, завалив мені нові ворота, та я вже не відчував жалю — втратою більше, втратою менше — що за різниця?
Нагло появилася ще одна проблема — моя вівчарка, яка весь цей час нажахано бігала поміж двома рядами паркана, ніяк не давала рятувальникові приладнати гак. Всі мої спроби порозумітися з нею виявилися марними — очевидно, саме він, рятувальник, здавався їй призвідником пожежі.
Тоді керівник загону, відкликавши мене вбік, простягнув руку й висипав у жменю кілька дивних кругляків — чи то телефонних жетонів, чи то якихось фішок. «Барій, — стисло пояснив він. — Ми робимо це барієм. Це своєрідний наркотик для псів. Він діє блискавично й безвідмовно».
«Великий дефіцит, — додав із жалем, — але тут ситуація…» І посміхнувся так, ніби ми щойно стали друзями.
Мені належало, коли собака вже почує запах піґулок, відійти якомога далі від будинку, тоді рятувальники проламають паркан і вівчур звільнить потрібну територію, погнавши до мене.
Так і сталося. Я бачив, як виламали кілька дощок і пес помчав до мене по мокрій траві. Він наближався якось надто швидко (так не промчало би й авто) — вочевидь насправді страшенно хотів того барію.
Несподівано для самого себе я згадав зненацька… я згадав… чорт забирай! я згадав, що ніколи в житті не мав жодного пса. Ба більше — я взагалі не вирізняюся особливим замилуванням до тварин. А тут на мене мчала здоровенна вівчарка, — чомусь уявилася люта, така вгодована, але незадоволена сука — і нічогісінько для захисту, окрім тих дурнуватих піґулок, в мене немає. До того ж невідомо, яку саме дію матимуть вони на неї.
Вже було видно пару, яка виривалася з її ніздрів, неначе то біг кінь, і хижий оскал, і несамовиті, налиті кров'ю, біснуваті очі.
Я почав гарячково шукати в кишені піґулки, але вони попереплутувалися з копійками й різним мотлохом — найгірше докучали полотняні носовички, ще невідомо, чи часткова доза подіє на псяру, відстань невблаганно скорочується, носовички, ключі, копійки, кляті носовички, в мене несамовито тремтять руки, швидше ж бо, дурню, швидше, хай йому біс! — і тут бічним зором колишнього баскетболіста я помітив, як із сусіднього переліска навперехрест вівчарці вибіг вовк, звичайнісінький вовк — незмінний персонаж казок, шкільних підручників і копійчаних трилерів. Ситуація зробилася вже цілком ідіотичною, ще більш непевною і непередбачуваною — вовк ніяк не встигав перерізати шлях вівчарці, тим більше, що біг спроквола, а та вже була надто близько до мене, щоб можна було зволікати. Я жбурнув їй назустріч жменю кишенькового мотлоху, спаралізований отупінням раптової байдужості.
Подальші події могли б слугувати добрим матеріалом для передачі «Очевидне-неймовірне». Вівчарка, яка щойно гнала чвалом, домчавши до першої піґулки, зметнула її із землі, кинулася за другою, третьою, по чому її поведінка стала дивною й химерною — рухаючись дедалі повільніше, вона вже із певним зусиллям проковтнула останню й завмерла. Просто заніміла, мов укопана. Немов напхане тирсою опудало. Вона стояла трішки далі, ніж за крок, я міг би свиснути, гукнути чи навіть торкнутися її, та це навряд чи дало б якісь результати. До мене, як і до всього решта, їй уже не було анінайменшого діла.
Однак залишався ще вовк.
Той натомість, побачивши, що скоїлося з псом, рвонув чвалом і за хвилю вже наблизився настільки, що годі було думати про втечу як порятунок. Він долетів до вівчарки — та ані ворухнулася — уважно обнюхав її, потім зробив те ж саме з травою довкола, по чому обережно наблизився до мене, роздимаючи ніздрі — міцний, кудлатий, рудувато-сірий…
А далі він утнув таке, в порівнянні з чим уся його позірна міць — безжальні ікла, немилосердні пазурі, смердючий віддих і зсудомлені зіниці будь-кому, кажу вам, будь-кому видалися би забавкою.
Так от: пометлявши, можливо, надто перебільшено хвостом, він сів на задні і, дивлячись на мене мало не з ніжністю, сказав якоюсь підробною блатною фєнєю:
«Слышь, зема, братан, как друга прошу, — только одну таблетку. Ну, может две. Вишь, как колбасит всего» — і дрібно зацокотів зубами.
Марно було пояснювати йому, що я тут ні при чому, що таблетки не в мене, а в командира загону, і що це вже повне фуфло, а не сон, і що я цілком вже маю досить, і що тюремний жарґон варто вивчати ретельніше, може, навіть академічно, і що мені найвища пора прокидатися, тим більше, що неподалік і так догорає мій дім.
Після цього я почав робити певні ризиковані маніпуляції з алкоголем, травами та іншими дарами безмежно багатої природи. За їх допомогою мені поволі вдалося позбутися абсолютної більшості описаних симптомів. Мої симптоматично-симпатичні, але надто розкомплексовані приятелі по нічних пригодах, попри всю свою позірну всевладність, уже не наважувалися заходити так далеко, як заходив я. Адже їхньою стихією було імітаторство, трікстество, бубабу, зрештою. Мене ж завжди зраджував потяг до справжнього, і я зраджував інших через непереборність цього потягу. Отож я пускався все далі і далі, де відкривалася переді мною лише пітьма непідробного забуття.