Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
Дівчинка дивиться на мене співчутливо. Вона, напевно, думає, бідака, що ця потвора переслідує мене у снах.
— Знаєте, — кажу я, — мені важко так експромтом щось намалювати. Я свого часу займався малярством, але здебільшого абстрактним. Хочете, я намалюю вам щось іще, якщо це не змарнує вашого часу.
— Ну що ви, це ж моя робота, — простягає вона мені ще один аркуш.
Я акуратно й повільно, намагаючись не відривати олівця від паперу, рисую симпатичну рибку на чотирьох ногах. Рибка посміхається, і я домальовую їй на кожну лапку по кросівці NIKE .
— От бачите, цілком інша справа, — каже офіційна цілителька моєї душі, ніби ми не на сеансі психоаналізу, а на уроці малювання.
Вона не знає, що ця рибка справді відвідує мої сни, але в людській подобі й без жодних дурнуватих кросівок.
— Скажіть, що вас турбує, що вас не влаштовує в цьому світі?
— Мене не влаштовує сам цей світ, скажімо, сам цей світ. Бо він задуманий для боротьби й перфектно на боротьбу налаштований. В ньому все до дрібниць для цього відреґульовано. В ньому постійно потрібно боротися — за кавалок хліба, за жінку, за місце під сонцем, за соціальний статус, за безпеку, за добробут, за життя попросту. Я ж не створений для боротьби. Я не вмію і не люблю боротися. Навіть за власне життя. Огидно. Чому я повинен боротися за те, чого ніколи ні в кого не просив. Мені не приносить задоволення перемагати когось. Перемагати в будь-якому сенсі. Якщо вже говорити про речі приземлені, то мені, скажімо, коштує великих зусиль вдарити людину в обличчя. Навіть якщо це мій потенційний вбивця. Можливо, в мене навіть м'язи відповідні атрофовані. Або заблокована область мозку, що відповідає за агресію. Однак, як уже було сказано, цей світ створено для боротьби, і виживають в ньому лише ті, у кого, як і у вашої неземної,— даруйте, — шефині в генах закладено DER WILLE ZUR MACHT . А мені, отже, відведена роль незмінної жертви, яка постійно повинна захищатися. Однак навіть для захисту необхідно іноді з'їздити комусь по пиці. Якщо ж ні — доводиться втікати. Ви ж психолог, ви, мабуть, знаєте, куди втікають люди. Хто куди — хто у внутрішню Монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі, хто ховається за різномастими масками й ролями, хто рятується алкоголем чи наркотиками, хто западає в анабіоз, перетворюючись на хатню рослину, найталановитіші просто ошукують себе весь час. Звичайно, ви можете сказати, що картина відтворена дещо спрощено, схематично, навіть тривіально: з одного боку хижі вовки, з іншого — беззахисні, але плодючі кролики. Може, воно й так. Тільки суть від цього не змінюється. Мені набридло постійно втікати, і я ненавиджу боротьбу — і те, й те однаково принижує людину. Скажіть, що робити в такому випадку?
— А ви вірите в… ах!.. я вже питала… Вибачте.
— Це ви вибачте. Розпатякався. Вірю, звичайно, вірю, інакше навіщо було б у цьому всьому бабратися.
— Нічого, продовжуйте.
— Мене не влаштовує, що всюди панує брехня. Ну, це як наслідок неуникності боротьби, і все ж… Політики брешуть, реклама бреше, продавці брешуть, покупці брешуть, закони брешуть, злочинці брешуть, судді і жертви брешуть теж, брешуть закохані, вороги і цілком байдужі, брешуть всі, незалежно від їхніх моральних засад, расової чи національної приналежності, сексуальної орієнтації, рівня інтелекту, естетичних уподобань, темпераменту, достатку, освіти, професії, громадської заанґажованості й релігійності.
Опа! Та й сам я не останнє брехло!
— Ну все, про що ви говорили, це не є абсолютна брехня. Це, радше, неповна правда.
— Okay. Нехай буде так. Евфемізми урізноманітнюють життя. Тільки я вас зараз запитаю, що саме ви розумієте під словами «повна правда», і наша розмова цілком зверне із психотерапевтичної стезі у патофілософські хащі, а ви ж бачите, яка в мене каша в голові — суміш утопічних марень, комуністичних лозунґів, гіпівських одкровень, християнських догм і пост-опіумних мантр.
Якийсь час вона мовчить, і по її очах, — дарма, що ті приспущені долі, — я вгадую щось абсолютно далеке від фахової зосередженості.
— Скажіть мені, чому ви п'єте? — повторює вона згодом запізніле й трафаретне запитання фрау Де.
— Тут можна віднайти багато причин і сприятливих факторів, — кажу я з розумним виглядом, трохи охоловши від ораторського шалу. — Ну, по-перше, ми живемо в соціумі, де споживання алкоголю є нормою і чи не єдиним доступним антидепресантом, засобом проти тотального безглуздя, невпевненості в майбутньому й повсюдного свавілля сильних світу цього. Погодьтеся також, що в суспільній свідомості живе цілком позитивний образ спражнього мужчини, здорового такого збуя, який може випити за вечір півлітра, літру, майже не п'яніючи при цьому, — а це, здається медиками, кваліфікується як перша стадія хронічного алкоголізму, — погодьтеся і з тим, що в нашій країні горілка — чи не найдешевший висококалорійний продукт споживання. По-друге, в моєму середовищі, — а це, якщо окреслити умовно, мистецька богема, — абстинентство — явище не тільки рідкісне, а й, з дозволу сказати, — неприродне, штучне. Митець більш ніж будь-яка людина потребує іноді відійти від реальності, навіть якщо та створена ним самим. Все ж краще досягати цього з допомогою алкоголю, аніж, скажімо, наркотиків.
Ну а якщо вже говорити конкретно про мій випадок, то це майже романтична історія. Розумієте, кілька років тому я закохався. Шалено закохався, хоча слово «шалено» тут ні до чого — не йдеться ж бо про жодну пристрасть. Уявляєте, хлопові далеко за тридцять, а він знаходить своє запізніле кохання — справжнє і єдине, єдине і справжнє. Оскільки я не міг собі уявити, що можу покинути сім'ю, то виник гострий внутрішній конфлікт, розв'язати який я й намагався за допомогою алкоголю. Звичайно, це не вихід, це малодушно й ницо, це ганебно, врешті-решт. І ось так романтична історія перетворюється на фарс в наркологічному диспансері.
Дівчинка-психіатр уважно й співчутливо слухає, а я думаю про себе, що, здається, ошукую їх усіх, не згірш аніж вони мене, до того ще й незле самообманююся. Що має спільного моє пиття з коханням? Це тільки наслідок безволля, нерішучості й підсвідомого бажання побачити себе жертвою жалобної драми. Однак драма й справді все більше скидається на фарс. Трагічний, але фарс.
На закінчення вона підсовує мені тест-анкету, де в різних редакціях варіюється запитання, на яке я от щойно так красиво відповідав.
По ходу заповнення її я автоматично виправляю стилістику, час від часу вказуючи дівчинці на неточність формулювань, необґрунтовані повтори, невідпрацьованість загальної концепції тощо. Намагаюся сподобатись, одним словом. Облесливе, облудне чмо.
Останній пункт звучить так: «Ви зневажаєте себе?»
— Знаєте, — кажу я, — мені важко відповісти на це запитання, не має значення, ствердно чи заперечно. Якщо б воно звучало інакше, ну, наприклад: «чи ви іноді зневажаєте себе?», я відповів би «так». А так — не знаю.
— Гаразд, впишіть до запитання все, що вважаєте за потрібне.
«Іноді зневажаю», — пишу я, відчуваючи, що саме в цей момент вже більше нікого не обманюю.
— Ви напевно знайдете тут багато невідповідностей і суперечностей, — знову демонструю я свою обізнаність (добре бодай, що не прошу в неї тести Роршаха), — але мені поки що не вдається як слід сконцентрувати увагу, тому я не слідкував за цим.
— Ні, ні, — це не є детектор брехні і не тест на правдивість, це просто анкета, яку ми вносимо до історії хвороби. Скажіть мені ще, як ви переносите лікування?
— Нормально, — відповідаю я. — Цілком нормально. Є лише одне «але». Бачите, я типовий невротик і маю пунктик на грунті гіґієнізму, тому мені трошки важко витримувати тутешні побутові умови. А так особливих скарг немає.
Вона щось ретельно записує до свого зошита, низько схиливши голову, немов першокласниця.
І це, здасться, кінець сеансу. Я з певним зусиллям відриваю сколений шприцами зад від стільця.
— В такому разі вельми вам вдячний, вибачте мою багатослівність, а також те, що відібрав у вас стільки часу, але ваш особистий шарм та й взагалі…