Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
(От, блін — на це вона й розраховує, що зранку ні на яку роботу я не піду — не буде кому йти. Тому так легко й погодилася на денний стаціонар. Недооцінив я її. Зайчикові на волю захотілося? Нічого, ти ще й тут поскачеш. Стриб-стриб у країні Волта Дизнея. WELLCOME BACK . ZUR"UCK ! RUSSISCHES SCHWEIN ! Ну, це ми ще побачимо).
— На мене, — продовжує Микола, — по суті подіяла аж третя доза, коли я наївно заспокоївся, думав, усе минеться. Але як подіяла! Ходив загальмований настільки, що не знав, де знаходжуся. Та й «ходив» — голосно сказано. Після уколу в мене ще тиждень нога не згиналася. Я навіть на стільчак сісти не міг — хоч бери й справляй усі свої потреби стоячи. Ох і намучився я тоді. Температура під сорок, болі нестерпні, коротше кажучи, радості небагато.
—
— Ну, психам вони такі конячі дози валять, що куди там…
— До того ж наскільки я знаю, цей препарат взагалі офіційно не дозволено застосовувати.
— Його давно заборонили, — каже зненацька гіпертонік.
Та як це могли заборонити, коли офіційно його ніби ніколи й не використовувалося. Заборонити його, означало би привідкрити брудні секрети вітчизняної каральної психіатрії! (Після звільнення я ще раз почав досліджувати різноманітні рецептурні довідники й медичні енциклопедії, де сульфазин ом цілком легально називали, — цитую: « сульфаніламідний препарат пролонгованої дії, активний як щодо грампозитивних, так і грамнеґативних бактерій (стафілококи, стрептококи, пневмококи, збудники малярії тощо). Призначається при пневмонії, сепсисі, менінгіті, дизентерії та інших інфекційних захворюваннях».То може, мене підозрюють на дизентерію? Трохи згодом я запитав знайомого нарколога, який перекинувся в нейрохірургію, що він думає про т о й сульфазин , не зафіксований в жодній доступній медичній літературі. Він якось дивно подивився на мене і не зовсім зрозуміло відповів: «Ну, знаєте, в медицині бувають свої спеціальні фокуси…», по чому став поспіхом прощатися. Так і сказав: «У медицині бувають свої фокуси», — гадом буду. Просто цирк якийсь).
Тепер не залишалося нічого іншого, як надіятися на Бога та на те, що мій дезорієнтований організм помилиться і сприйме т о й сульфази н за звичайний, то ж я, підлікувавши заодно застарілі менінгіт, дизентерію й сепсис, виберусь таки із цього гадючого лігва Закритого Типу.
Сьогодні чергувала горбатенька, низенька медсестра в окулярах із товстезними лінзами — найприємніша з усіх. Відбувши всі попередні процедури, я спробував умовити її не колоти мені клятий сульфазин . Мовляв, мені завтра зранку на роботу і таке інше, а ви ж знаєте, які бувають наслідки. Однак вона лише скрушно похитала головою — не виконати наказ фрау Де тут було смерті подібним. Жива ще була пам'ять Майданека, Освенціма й Варшавського ґетто. Ризикувати не хотів ніхто.
— Ну добре, тоді, може, вколете мені мінімально можливу дозу. Яка вам різниця. Мені ж завтра до праці — я домовився про денний стаціонар, — мушу бути в формі. А відмітку собі в журналі зробите, яку потрібно.
Не знаю, послухала вона мене чи ні, затягуючи в шприц в'язку жовтувату рідину. Принаймні порадила:
— Укол цей дуже болючий. То ви собі прикладайте до того місця пляшки з теплою водою — швидше розсмокчеться і подіє швидше. Наберіть у пляшку гарячої води і прикладайте. Вколоти вам ще снодійне?
— Та ні, якщо вже так, до давайте краще піґулками. Вони повільніше, а отже довше діють. А прокинутися в критичний час між четвертою і п'ятою — найгірше, — тоді вже точно не заснеш і будеш довга склеювати огризками своїх нервів пошматований світанок. Краще піґулки. Вип'ю їх якомога пізніше.
— Знаєте, ви просто супер, — сказала чомусь вона (хоч хтось оцінив мою доморослу кваліфікацію), — але піґулки вам доведеться випити в моїй присутності — таке розпорядження Дарії Юріївни.
— А-а, розумію. Боротьба з потенційним дезертирством. Ordnung vor allen Dingen.
— Прошу?
— Та ні, це я так. Про себе, — муркнув я, дивлячись, як вона простягає мені цілу жменю капсул.
— І це все мені?
— Дарія Юріївна так призначала, отже все це ваше. Запийте.
— Нічого, — спокійно проковтнувши усе нараз, відказав я. — Дуже вам дякую.
— Якщо вночі буде щось потрібно — заходьте, я чергуватиму.
— Ще раз дякую. На добраніч.
На справді добру ніч чомусь великих сподівань не покладалося. Сколена й без того задниця розжилася на ще один різновид болю, то ж я, не відкладаючи справи в довгий ящик, відразу набрав у пляшку з-під
— Ви, головне, не хвилюйтеся, — підбадьорює мене Микола. — Якщо до п'ятої ранку не візьме — вважайте пощастило. Зараз десята вечора. Годин через сім, думаю, вже все буде зрозуміло.
Ми ще трохи балакаємо, клянучи на всі заставки місцеві порядки, я намагаюся навіть переповісти сюжет Кена Кізі: однак у мене все ще проблеми з пам'яттю і концентрацією, а мої слухачі надто спрощено сприймають алюзії та асоціативні ряди олдового гіппі, то ж розмова точиться без ентузіазму й потроху згасає.
Втім невдовзі хтось намагається пожвавити її ззовні — з-за дверей чуються галас і крики, щось гепається на підлогу, чути тупотіння ніг. Що це — приступ білої гарячки, чи бійка за наркоту, чи, може аліки й наркоші пішли врешті стінка на стінку. Мені не хочеться відривати дупи від теплої пляшки, а Микола як легальний співробітник визирає за двері.
— Наркотики. Хтось передав хлопцеві «ширку». Ну, той здуру відразу вгатив собі весь дозняк і з кінцями — асфіксія, параліч дихальних центрів, лежить синій, як труп. Відкачають, звичайно. От йому добре б зараз під крапельницю. Гемодезу, фізрозчину, глюкози — та він вже на ранок був би у формі. А так одну хімію нацьковують на іншу. І так щоразу. Потім вийде звідси інвалідом — печінка, нирки і без цього ледве тягнуть, а тут ще й доправлять — світу Божого не захочеться. По суті, вони ж просто калічать людей. Виведуть з кризи, загальмують на кілька днів, аби спокій у відділенні був, а далі — кому ти на фіґ потрібен. Вона мені каже, хочеш, я закодую тебе на місяць, на рік. Та до сраки мені твоє кодування. Що я, зомбі якийсь, чи що? От ще тижнів зо два вітамінчики поприймаю, та й додому. Ну його…
Я витягую затички і вкладаю до вух.
— Що, вуха болять? — питає Микола.
— Та ні, це просто так, щоб сторонній шум не заважав, — кажу я, — і, обгорнувши як слід ковдрою себе і пляшку, готуюся спати.
— Ага, — розуміюче кидає він, — скошуючи погляд на нашого хропуна.
Більшість моїх тутешніх снів, що минають під знаком Хімічної Зорі — річ не надто приємна. Я весь час нібито перебуваю в дійсності, але в дійсності невловимо паралельній до справжньої. Іноді їхні площини наближаються так близько, що я можу годинами розмовляти з дружиною, яка прийшла навідати мене, про наші проблеми, про те, як найкраще все вирішити, про наше майбутнє; і раптом якась дрібничка — недбало вбитий у стіну цвях, або дірка на панчохах підказують мені, що це знову лише сон. Тоді я, напружуючи всю доступну волю, прокидаюся і починаю бесіду спочатку. Та й цього разу якась деталь запізніло відволікає увагу, засвідчуючи, що зусилля марні, сміховинні й надаремні. Транквілізатор ні химери явно кепкують з мене, щоразу підсовуючи ребуси з розряду «знайди відмінність». Рано чи пізно я знаходжу, але більшість повернень до справжнього світу, як правило, виявляється сфальшованою й фіктивною. Так званий синдром Любанського [74] . Врешті мені набридають ці знущання, і я вирішую, що оскільки уві сні зі мною справжнім і так нічого непоправного не станеться — я вільний робити що завгодно. Першою спадає на думку спроба самогубства за допомогою «Дєдового» кип'ятильника. Оголюю дроти, впихаю їх до розетки. Однак завбачливі адепти Ордену Хімічної Зірки саме в цей момент вимикають електроенергію, залишаючи мене ні з чим.
74
… синдром Любанського… — назва одного з розділів роману «Воццек», в якому використовується загальновживаний літературно-кінематографічний прийом «сон уві сні». Карп Любанський— песонаж «Воццека» й одночасно літературна персоніфікація Юрія Андруховича. В даному випадку ще один натяк на можливу автобіографічність подій — ім'я Карп зустрічаємо в першому абзаці розділу «Леон-кіллер».