Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Гагік торжествував. Він згорда поглядав то на Ашота, то на Шушик, а його погляд ніби запитував: «Бачили, що я зробив?»
Канат перестав гойдатися. Знизу долинуло приглушене ридання.
— Що там трапилось? Ой, здається, я не переживу цього! — скорботно вигукнув Гагік. — Не плач, братику любий, пожалій ти наші очі…
Шушик тихо сміялася.
— Чому не піднімаєшся? — суворо спитав Ашот.
— Від моєї ваги кільця щільно притиснулись до скелі. Не можу ні схопитись, ні поставити ногу…
— Посидь трохи в нижньому кільці, — порадив Гагік. — Відпочинь. Ми що-небудь придумаємо.
— Дамо йому мою палицю, хай відпихається нею від скелі, — запропонував Асо. Товариші погодились. Асо кинув свою палицю вниз.
— Ну, спіймав?
— Спіймав!..
— Лізь по кільцях угору і відпихайся палицею від скелі!
— Назад не дивись!
— Ну, от і все… — хлопці нарешті витягли Саркіса на поверхню.
Побачивши друзів, відчувши порятунок, Саркіс ледве не впав на коліна перед своїми визволителями, але Ашот взяв його за плечі, струсонув і твердо, але дружелюбна сказав:
— Не треба, Саркіс… Постарайся тепер зрозуміти, чого б ти був вартий без колективу…
Шушик в думці докоряла керівникові: «Знайшов час для повчань…»
Коли, посідавши на каміння, вони віддихались трохи, Ашот, продовжуючи свою думку, сказав твердо й повчально:
— Добре, що ти врятувався. Можна сказати, що з наших сердець важкий камінь звалився. Тепер ми знову візьмемось за стежку. Але до того я хотів би зрозуміти, як це ти міг сказати: «Хай кожний про себе дбає!» Я часто бачив на полюванні, коли ходив з батьком, як навіть дикі тварини й ті збираються докупи в час небезпеки… А ти?..
Саркіс стояв, опустивши голову. Він був схожий на дитину, що ось-ось розплачеться. «Мабуть, тепер більше не треба йому нічого казати», — вирішив Ашот і взяв лопату, даючи цим зрозуміти, що час братися до роботи. Але тут, блідий, змучений переживаннями, Саркіс підвівся, вихопив з рук Ашота лопату і, тремтячи від утоми, почав скидати сніг із стежки. Він робив це з таким захопленням, Якого за ним не помічали ніколи в житті.
— Ти що? — опам’ятався Ашот. — Це не твоя справа… Відведіть його…
Але Саркіс і не думав коритися керівникові.
— Ви добре намучились зі мною. Тепер моя черга попрацювати.
— Не заважай! Раз він узявся за розум, не треба заважати, — відвівши вбік Ашота, сказав Гагік.
— Що ж ви… Жаль його, треба дати хлопцеві відпочити. Може, він побився, зробити перев’язки, — пожаліла Саркіса Шушик.
Але разом з ними дівчина раділа, що не помилилась. Хіба не вона казала, що Саркіс може виправитись? Їй заперечували: «Вовченя!», «Не зрозуміє!» Ну, хто правий?..
— Дай, Саркіс, тобі ще не можна… — І Шушик спокійно взяла в нього лопату.
Саркіс стомлено сів на камінь, трохи помовчав, а потім гордо підвів завжди похнюплену голову. Шушик побачила в нього над бровою велику
— Ой лишенько! — вигукнула вона і, намочивши в холодній воді з розтопленого снігу хустинку, приклала її до гулі.
— Послухай, друже, що в тебе ще болить? — занепокоївся Ашот.
— Нога… спина… — стогнав Саркіс.
Шушик відійшла вбік. Хлопці оглянули Саркіса. Гулі, подряпини, синяки вкривали його тіло в різних місцях.
— Чого ж ти нам нічого не сказав? Ще й хотів працювати в такому стані! — докоряв йому Ашот.
— Як згадаю, що від смерті врятувався, все інше здається дурницею.
— Молодець, так і треба. В житті буває й важче. Не звертай уваги на біль, — похвалив його Ашот. — Ну, давайте зробимо йому холодні компреси — це найкраще допомагає. Жаль, що горілки нема, горілчані компреси чудово діють.
— Ви все смієтеся, що курди чалму на голові носять, а вона, бач, згодилася, — сказав Асо, знімаючи з голови старенький шовковий шарфик. — І пояс візьміть.
Хлопці перев’язали подряпини на тілі Саркіса, а потім, взявши його під руки, повели на рівне місце.
— Дайте мені палицю, я далі сам піду, — сказав Саркіс.
Увечері завідуючий господарською частиною Гагік вирішив відзначити велику перемогу розкішною вечерею. В найдальшому кутку печери, в одній із потайних щілин, у нього, виявляється, був запасний склад. Ставши на виступ у стіні, Гагік засунув руку в щілину, витяг щось звідти і поклав у шапку.
— Смажте, їжте!.. — повернувшись до вогнища, заявив він і висипав на камінь кілька вбитих горобців. — Я зберігав на чорний день… — похвастався він своїм господарським талантом.
Цей маленький сюрприз, влаштований Гагіком, підняв настрій юних мандрівників. Кожному дісталось по два горобці, і гнітюче почуття голоду трохи вляглося.
Нове, тепле, досі невідоме Саркісу почуття зародилось в одному з куточків його душі. Як добре, що він з товаришами!.. Як добре, що товариші такі уважні до нього! А він, справді, викидав коники і дурниці говорив! «Кожний для самого себе…» Ні, це велика помилка. Без товаришів життя нема…
… Після пригоди з Саркісом усі сталій ніби дорослішими і досвідченішими. Цей випадок зміцнив їхню стійкість і віру в свої сили, переконав їх у тому, що в найважчих умовах вони здатні не тільки підтримувати своє існування, але й допомагати одне одному, що в боротьбі з природою потрібні воля і наполегливість.
Надвечір, коли стомлені, змучені пригодами всі відпочивали в печері, Саркіс думав: «Чи не повести їх до складу білки і, відкривши його, сказати: «Пробачте, товариші, я приховав од вас… Ви врятували мене, беріть усе, що тут є, і їжте на здоров’я».
Але він згадав, з якими труднощами дістався сьогодні до печери. Отже, він дуже кволий і будь-яка хвороба — грип, ангіна, запалення легенів — усе це може звалити його.
Страх знову опанував Саркіса, і знову прокинулось у ньому знайоме почуття егоїзму. «їм дістанеться всього по дві жмені горіхів, а ти сам їстимеш цілих десять днів. Не роби дурниць, своє життя дорожче…» — нашіптував йому якийсь внутрішній голос.