Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— От так штука, знову без їжі залишились! — похитуючи головою, бурмотів він.
Але думка про їжу турбувала не тільки Гагіка…
Всю ніч, до самого ранку хлопці час від часу виходили з печери і дивились на скелю. Вогнище горіло, і від ялинки падала донизу, в ущелину, довга крива тінь.
— Саркіс! Ну, як ти там, Саркіс? — кричали товариші, і ці голоси підбадьорювали хлопця.
Саркіс відчував, що товариші підтримують його сили, що він загинув би першого ж дня, коли б не було поблизу цих добрих, дорогих друзів…
Розділ
Про те, як в скрутні хвилини розум людини працює швидше
Тривожно спали цієї ночі наші юні герої, і вранці вийшли з печери в поганому настрої. Та й природа не обіцяла нічого хорошого. Небо похмуре, їсти нічого, палива теж не вистачало… Що могли вони віднести товаришеві, який лишився на скелі?
Неохоче, мовчки почали зони виривати кущі з корінням, ламати гілля дерев, які обпалювали їх холодом і вітром. Сили не було ні в кого, а гілля не хотіло здаватись і боролося за життя, наче жива істота.
Скоро хлопці розігрілись, але настрій у них не поліпшився.
Що робити далі? Як врятувати товариша і в той же час розчистити стежку?
Гагік раптом випростався і звернувся до Ашота:
— Бригадир, ти ведеш нас неправильним шляхом.
— Чому?
— Не знаю чому, але знаю, що цей шлях невірний. Так ми всі можемо загинути. Поки сніг знову не засипав стежку, ми тільки про одне й повинні думати — як вийти звідси.
— А як же Саркіс?
— Саркіс?.. А він про нас багато думав? — несподівано спалахнув Гагік. Голод і поневіряння змучили й доброго жартівника. — Хай потерпить, поки не розчистимо стежку.
Слова Гагіка стурбували товаришів. Адже й справді, через Саркіса всі вони можуть надовго залишитися в цій ущелині. Може, краще кинути все й розчищати стежку? Тоді визволились би всі…
Зібравши наламаного гілля, вони мовчки рушили на Диявольську стежку.
— Саркіс, як ся маєш? — крикнув зверху Гагік.
— Нічого, але болить… витягніть мене звідси… Скажу батькові — він вам щедро віддячить…
Почувши ім’я жаднюги Паруйра, хлопці спохмурніли. Ну от і віддай життя за цього хлопця.
— Ти про віддячення краще помовч! — розсердився Ашот. — А то ні палива, ні їжі не одержиш… — І трохи тихше додав — Ач який! У батька вдався, взятки обіцяє… Тьху!..
— Кажу ж, давайте розчищати стежку! — нагадав Гагік.
— А ти, Асо, що скажеш? Ти все мовчиш.
— Що мені сказати, хіба не ясно?..
Шушик запитально підняла очі на Асо.
— Ясно, звичайно, — підтвердив Гагік. — Беріть лопати й будемо працювати.
— Ти мене не так зрозумів, Гагік. Ми, курди, або рятуємо товариша, або помираємо разом з ним…
І, ніби зробивши щось нехороше, Асо опустив голову і почав скидати Саркісові гілля з скелі.
Шушик
Зовсім інше враження справили слова Асо на Гагіка та Ашота.
— Ти що ж, думаєш, що ми менше, ніж курди, любимо своїх товаришів? — вигукнули вони майже разом, а Ашот урочисто заявив — Ми не вийдемо з Барсової ущелини, поки не звільнимо Саркіса… Ну, а тепер гайда до дубняка!
Але Гагік раптом зупинився, витягнув шию, повів носом угору і понюхав повітря.
— Чудеса! — знизав він своїми вузькими плечима. — З провалля шашликом запахло… Ей, Саркіс, чи не забув ти часом у вогні свою ногу?
Саркіс не відгукнувся. Проте запах смаженого м’яса почули й інші.
Тільки Ашот і Шушик знали, в чому справа, і ледве стримували сміх, бачачи розгубленість і здивування Гагіка.
— Звідки у Саркіса шашлик? — сушив собі голову хлопець і, не стримавшись, крикнув у провалля: — Чи не орла ти там обскуб, Саркіс?
— Якого орла?.. Пташок… — ледве долинуло з-під скелі.
Гагік обвів товаришів здивованим поглядом, але, перехопивши посмішку Шушик, усе зрозумів.
— Ах ти, зрадниця!.. — І ніби до самого себе додав: — Авжеж! Чи можна покладатися на жінку? Хіба не Алмаст [16] віддала ворогові ключі від фортеці Тмкаберт?
Тепер юні герої вирушили до дубняка, як назвав Ашот куточок під правим пасмом ущелини, де серед каміння росло кілька дерев.
Коли вони прийшли, Ашот сказав:
16
Алмаст — героїня поеми О. Туманяна «Взяття Тмкаберта».
— Треба знайти для Саркіса дерево з довгим і тонким стовбуром.
Завдання було не з легких. Звідки тут, у цьому кам’янистому обвітреному місці, може рости струнке дерево?..
Шукали довго і, нарешті, зупинились перед двома молодими вербами. Одна з них була трохи вища, стрункіша, і, показуючи на неї, Ашот сказав:
— Не така вже вона й висока, але іншого вибору немає… Та й грунт під нею м’який — легше буде витягти її з корінням. — Він поплював на долоні і поліз на вербу. — Гайда за мною…
— І мені лізти? — запитала Шушик.
— Ні, та краще шукай ягоди.
Ашот доліз до верхівки дерева і, вчепившись за неї, повис високо над землею. Верба трохи нагнулась під його вагою, але навіть і не скрипнула.
— Ой, упадеш! — закричала Шушик.
— Іди куди тобі сказано! — розсердився Ашот. — А ви, Асо і Гагік, хапайтесь за верхівку і розгойдуйтесь, як я.
Вони втрьох повисли на верхівці дерева. Верба, зелена й гнучка, нахилилась майже до землі, але далі не піддавалась.