Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Шушик глянула на нього докірливо:
— Який ти злий, Ашот!
— Я не злий. Я хочу його підбадьорити… Бач, замовк… Саркіс, витягни гілля в западину і розпали вогнище. На лови вогонь, кидаю… — І Ашот кинув йому кілька головешок. — Хапай скоріше. З’єднай їх кінцями і дми, щоб не погасли.
На кілька хвилин запанувала мовчанка.
— Ей, Саркіс, що ти там робиш? — знову крикнув Ашот.
Замість відповіді знизу заструмував дим.
— Роздуває! — засміявся Ашот. — Бачила, як моя загроза допомогла? —
— Спосіб хороший, що й казати, — незадоволено обізвалась дівчина.
З того часу, як Саркіс впав у провалля, вона відчула до нього симпатію.
Але Ашот тоном старшого почав вичитувати:
— У тяжкому становищі завжди треба бути суворим, а іноді навіть жорстоким. Найкращий полководець у хвилини бою буває суворий. Виростеш — зрозумієш… А он і хлопці… Вони йдуть радісні, певно, знайшли ягоди… Як ти думаєш, Шушик, скільки горобців треба дати Саркісові?
— Усі! — різко відповіла дівчинка.
Ашот засміявся:
— Я знав, що ти так скажеш. Ну, піди й принеси, кинеш йому сирими — хай сам підсмажить.
— То можна всі? — вигукнула Шушик і, зрозумівши по виразу обличчя Ашота, що він згоден, так зраділа, що ладна була розцілувати хлопця, якби не соромилась.
Незабаром Шушик принесла в пелені кілька горобців.
— Оце все, що лишилося, — розчаровано сказала вона.
— Чому? Повинно бути більше… — І, підійшовши до краю стежки, Ашот крикнув: — Одержуй свою порцію, Саркіс!..
Сонце вже зайшло, коли повернулись Гагік і Асо. Їхні шапки були повні ягід.
— Висипати йому все? — простодушно запитав Асо.
Гагік затримав його руку.
— Господарством завідую я, — нагадав він. — Лови, Саркіс, збирай!.. Ну, як, кістки твої цілі? От і добре, а то в усій Барсовій ущелині жодного костоправа не знайдеш…
На дні провалля згустився і почав повільно підніматись до вершин туман. Ще трохи, й сутінки огорнули скелі, заповнивши всі заглибини, згладили зморшкувате обличчя ущелини.
Хлопці лишались на стежці до пізньої ночі. Вони ще трохи попрацювали, але більше розмовляли з Саркісом — підбадьорювали його, скидали ягоди та паливо.
Вночі сильно похолодало, всі померзли, але ніхто не виявив бажання повернутися в печеру. Тривога за долю товариша, здавалось, прикувала їх до цієї стежки, до урвища над проваллям, з якого піднімалася цівка диму. Відблиски од вогнища Саркіса часом освітлювали навколишні скелі.
— Ей, хлопче, походив би ти навколо вогнища, хоч би тінь твою побачити. Я за твоєю довгов’язою постаттю вже знудьгувався, — вперше після пережитого жаху пожартував Гагік.
І жарт, видно, допоміг. Не минуло й кількох хвилин, як на скелях скоріше затанцювали відблиски вогнища, вималювався здоровенний чорний привид і загойдався на білій поверхні кам’яних стін Барсової ущелини. Здоровенна рука піднялась і простягнулася до
— Ось я й задоволений! — засміявся Гагік. — Час од часу показуй свою тінь, Саркіс, а ми подивимось і потішимось…
15
Торк-Ангех — герой вірменських народних казок і легенд.
Поки Гагік жартував, Ашот, нахиливши голову над проваллям, крикнув:
— Саркіс, як, по-твоєму, піти нам чи лишитись тут на ніч?
Саркіс не обізвався.
— Бачите, знову тільки про себе думає, — тихо сказав Ашот товаришам.
— Ну, що, Саркіс? — знову запитав він.
— Самого хочете залишити?.. — почулося знизу.
— Не бійся, тепер до тебе ніякий звір не підійде, — ти в неприступній фортеці.
— Ми ж близько… Часто будемо перегукуватися з тобою, — підбадьорював Асо.
— Ні, що ти скажеш? — нетерпляче допитувався Ашот. — Хлопці тремтять від холоду. Шкода ж їх…
— Що ж я скажу… Як знаєте…
— Слухай, тепер я скажу. Візьми дрючок, відгреби вогонь ближче до ялинки і лягай на розігріте каміння. Залишайся весь час всередині западини, між її стіною і вогнищем, — так, щоб вогонь захищав тебе попереду, а стіна — позаду. Зрозумів?.. Коли каміння під тобою захолоне, знову нагреби на нього вугілля, а сам лягай на місце вогнища. Так тобі весь час буде тепло. Тепер зрозумів?
— Зрозумів. Ой, болить!..
— Нічого, кріпись… Ну, бувай здоров.
— На добраніч, Саркіс-джан! — почувся тоненький, ніжний голосок Шушик.
Чи то соромно стало Саркісові, чи потеплішало йому від цього голосу, але більше він не скаржився, не стогнав.
Хлопці обережно спустилися в ущелину і повернулись до своєї печери.
Увійшовши, Гагік одразу попрямував до того заглиблення, де зберігались горобці.
— Мої дорогі! Мабуть, померзли, бідолахи? Ось я вас зараз обскубу і на вогнику зігрію… Ой, та де ж це вони, пташечки мої?
Ашот і Шушик стояли на порозі печери й тихо сміялись.
— Ашот, склад обікрали!.. — тривожно крикнув Гагік.
Але той чомусь не обізвався.
Шушик підійшла до вогнища і, присівши на коліна, почала розгрібати попіл. Блиснули тліючі вуглинки. Дівчинка зібрала їх докупи і почала роздувати. Асо заходився стругати ножем тріски і підкладати в багаття.
— Не пацюки ж потягли горобців! — не заспокоювався Гагік. — Ашот, тут можуть бути пацюки?..
— Хтозна…
Розгублений Гагік зіщулився й ліг біля вогнища.