Повії теж виходять заміж
Шрифт:
– А покажіть! І вона показує. І сонний Владик нарешті прокидається, і ці дві з половиною хвилини звучання слухає навдивовиж уважно. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!
– Олесю Олексіївно, вас до телефону!
Вона квапиться до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить – боїться, що дзвонять із дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.
– Ти повинна сьогодні приїхати до мене.
– Я не можу, в мене нездужає батько.
– Тим більше. Тобі треба розвіятися.
– Яно, він дуже хворий.
– Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла
– Яно, це з ним інколи буває. Але все одно…
– Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?
– З яким Роже?
– Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?
Олеся ніде не була півтора року. Лише на роботі. А коли батько ставав агресивним і виганяв її з хати – це зазвичай траплялось надвечір – блукала навколо дому, стежила за вікнами. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Отже вгамувався. Або й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.
Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.
– Чи не вас, Олесю, чекає синє «Пежо»?
«Пежо» і правда чекає на неї.
– Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.
Чорнявий невисокий чоловік виходить із-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.
Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: «Je prend la place pres d'Olessya», і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною донечкою Людонькою і з Роже виїздять до Франції. Назавжди. Всі приятелі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він зумів знайти собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, слов'янським жінкам, немає ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. Але прошу: жодного слова про хворого батька. Треба думати про життя.
А смерть сама про нас подбає. D'аccord?
Несподівано сама для себе Олеся повторює це слово – D'accord!, і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.
– О! Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C'est magnіfique!
Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус!
– Це французьке жлобство мене вже дістає, – коментує Роже Яна. – Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку – ти ж знаєш, французи англомовних не люблять, і слава Богу! Згадала про тебе! ЖанМарк – це просто золотко! Це твій стиль! Трошки завумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!
На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь брудні низенькі кучугури.
– Хоч би скорше випручатися звідси і більше не повертатися! – бурчить Яна.
Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнаті не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, поривається за стіл до дорослих. Приходить ЖанМарк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл, Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан Марк наливає Олесі й усміхається їй.
– Ці наші вина, це просто жах! – кривиться Яна, а ЖанМарк навпаки каже,
До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:
– Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже – це раптом такий шанс!
– Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! – вигукує Олеся і поспішає на кухню, а ЖанМарк – за нею. І, поки вони накладають м'ясо на великий таріль, він розповідає, мовляв, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це. На десерт – шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. «La veuve Clicot». Під дротом, що тримає корок, металевий медальйон з портретом удови.
– Збережи його, – каже Жан-Марк Олесі. – Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.
Олеся телефонує додому, батька нема, знову кудись поплентався, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона змордувалася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.
Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:
– У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.
– Я не маю права на довгі нігті.
– Ви лікар?
– Я піаністка. Вчителька музики.
– Чому ж я не попросив вас заграти?
– В них нема інструмента.
– А й справді! – сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.
– В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?
– Кого-кого?
– Айдена.
Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.
– Ну… такий, у перуці…
– Всі до Бетговена носили перуку.
– Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!
– Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся. – Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обов'язково знайду і вивчу!
Під'їхав автобус.
– О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? – він так і сказав, au coer de la ville.
Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних споруд. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні.
Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.
Олеся прощається з Жан-Марком.
– Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, – якби в мене зараз у руці був келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!
Поки ліфт повзе вгору, в Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так нагло і так божевільно!..
Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою – велика кухня. У темряві світиться розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести погляду. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, ввімкнене світло, спека у кухні, холодний батько на підлозі, 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… на ранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світла.