Повії теж виходять заміж
Шрифт:
– Я поки не думала про це.
– Як надумаєш – дзвони. А зараз, вибач, мені треба бігти. Радий був тебе зустріти!
– Раді, що ви вже відходите від вашого горя, Олесю Олексіївно, – віталися батьки її учнів. А то ми боялися, пропала наша музика! І прийшов третій лист від Жан-Марка:
Тепер я розумію твоє мовчання! Не треба пов'язувати ці дві події! Життя є життя, а смерть є смерть! Давай дивитися вперед на зло всім негараздам світу, наперекір усім прикметам і забобонам!
Ти пам'ятаєш нашу розмову про тридцять третю сонату? Я запрошував настроювача з Парижа!
А завтра я неодмінно вишлю тобі сучасний електричний чайник, що вимикається сам, коли вода закипить!
Олеся дістала ноти тридцять третьої сонати Йозефа Гайдна. Все може бути! Настане час і вона добре зіграє цю річ!
Частина друга. Любов і гроші
… І цей день настав. Позаду – черги до посольства, завірені довідки й документи, запитання про те, де познайомилася зі стороною, що запрошує, млосно-ранковий рейс із Борисполя, кава в «Ірландському барі», поки оголосять посадку, офіційні усмішки стюардес: що будете пити – біле, червоне, пиво, віскі, фруктовий сік? Купа валіз, що повзе чорною стрічкою і нарешті обличчя Жан-Марка. І несподівано Олеся відкриває для себе, що він значно старший за того хлопця, з яким зустрілися у день від'їзду Яни. У нього зморшки і рідке волосся. Але він усміхнувся, побачивши її, і вона летить до нього, і вони цілуються, ніби все в них вже вирішено, а потім обоє ніяковіють.
– Я так чекав цього дня. Ми мали б зустрітися раніше.
– Я не могла раніше.
– Не в тому сенсі. Скільки тобі років?
– Тридцять три.
– Я думав, тобі не більше двадцяти семи.
– Ти розчарований?
– Ні. Але тим більше, треба було раніше.
– А тобі ж скільки?
– А мені тридцять два.
– Я чомусь думала, – 36-37.
– Так, я багато встиг як для своїх років, – з гордістю каже Жан-Марк. – Ти зараз це побачиш.
Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів.
До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Тож нехай промовляє музика і славетні співаки.
Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті – колонки незрозумілих цифр.
– С'est le prix de monnais, – пояснює Жан-Марк, – Cash, – повторює він по-англійськи для Олесі, котрій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює з готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити непогані гроші.
– Просто брати з одного банку і класти в інший? – не може збагнути Олеся.
– Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов приходить у найнеймовірнішу хвилину. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти ж уперше в Парижі?
За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Ґотичні
– Чому в нього такі сумні очі? – питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному дідові купюру в двісті франків, і жебрак миттєво ставав веселим, мріючи про нового заможного закоханого, що йтиме повз нього. Араби, які торгували розмаїтим крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан Марк ніс великі пакети, і вмощував їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.
На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі вже з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попрохала заглянути до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана crise de six ans – криза шести місяців. Роже з Яною переживали crise de six mois.
– Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! – кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом приятеля.
– Що розбити сьогодні – супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? – лементувала у відповідь Яна (потім вона пояснила Олесі: «Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені заманеться!»).
Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарона. Вони з'їхали з гомінкої автостради, й авто покотилося вузенькою дорогою крізь розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі: І є на світі вогняні ліси, І є на світі той вогонь високий, Щоб повертати в душу білий спокій, Щоб забувались чорні голоси…
– C'est poesie? – глухо спитав Жан-Марк.
– Так, – відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.
Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерської крамнички. Невеличкі одно– і двоповерхові будиночки стояли щільно, як вулики на маленькій пасіці. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратіно, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними помешканнями.
Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувалися з пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, й осіннє сонце увійшло до вітальні.
– Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі.
Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом складаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без них.
– Я забула ноти, – перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розгортає її на потрібній сторінці. Він піднімає кришку.