Повії теж виходять заміж
Шрифт:
Олесь Іванович витяг з кишені театральних штанів годинника на ланцюжку, сумно похитав головою:
– Лунає перший дзвоник.
– Треба було менше згадувати жінок з буряків!
– І пустити цих скажених котів на наш диван?
– Отже, ми їм скажемо, що раді їх бачити у нас. Хай приходять на чай, хай будуть нашими гостями. І коли ми зовсім почнемо їм довіряти, то не треба квитків до Опери!
Ми можемо піти в гості до Галі!
– Так, ми не бачили Галі більше року! Треба було б навідатись до неї до ожеледиці!
Старе подружжя нарешті ухвалило рішення і вийшло з кухні до передпокою.
– Що сталося?
– Вони там… Вже… Прямо на підлозі…
– Я їх зараз! Таки віддубасю! Обох! Чим під руку попаде!
– Стій, зупинись! Вони можуть скліщитися! – Людмила Харитонівна судомно схопила розгніваного чоловіка. І їм обом пригадалося одна з найжахливіших картин їхньої далекої молодості, як виносили зі студентського гуртожитку двох коханців, які не змогли роз'єднатися, коли їх застукали.
– Ходімо! На вулицю! Тут душно!
Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під'їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:
– Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю, і більше не встати.
– А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.
– Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька приїхав би, допоміг! Він же на п'ятнадцять років молодший за мене.
Вітька – це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна-як давно.
Коли Ірюся ще не вимовляла літери «р», і скаржилась, чому їй дали ім'я, з такою важкою літерою.
– А пам'ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!
– З капустою! Ми її готували з капустою!
– А мені здається, – з яблуками!
– Я готувала, і я пам'ятаю!
– А я їв!
– Чи ми ще перед смертю скуштуємо такої качки?
– Вчора ти плакала, чи ми потрапимо перед смертю до Опери.
– Так, життя бере за горлянку.
– І все одно добре, що життя, а не смерть.
– Але після недавньої сцени таки хочеться померти…
Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво і ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса піднялась, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А там, у маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право… яке право?
Світ і справді божевільний.
Старі зупинилися біля одного з магазинів.
– Давай купимо трошки шинки.
– А може, ліпше, чотири сосиски?
– Ти взяв із собою гроші?
– Здається, в мене щось було в кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.
– Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів!
Тримайте! – до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків
– Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, – хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?
Драні колготи
Раз на два роки траплялась нагода одягти золоту сукню.
Справжню вечірню сукню мезон ля валет, оспівану Вертинським. Мабуть, заради цього варто жити на світі. Чому ж настрій такий, наче попереду день народження свекрухи або відкриті партійні збори?
Сукня сидить добре. Тверді пластинки, вмонтовані у тканину, роблять фіґуру бездоганною. На спині елегантні гачечки, а не вульгарна «блискавка». Черевики кольору одеських лиманів, але виготовлені не на Малій Арнаутській, а шанованою у світі фірмою. Підбори такі, що стояти можна лише навшпиньки. І – який жах! – немає гарних колгот без дірок. Запрошення на прийом від власного чоловіка таке несподіване, що купити нових не встигла. А, врешті-решт, одягну ці, на ногах вони цілі, а що там під спідницею – ніхто не бачить.
– Ти вже готова? – чоловік у «трійці», у білій сорочці, у гарній краватці під колір очей. Він часто одягається так. У нього така робота.
– Все, як у найлуччих домах, – чоловік цілує її у плече, подає плаща. Вони виходять з дому, де на них біля під'їзду вже чекає таксі.
– Проведемо вечір, як білі люди, – каже чоловік і з гордістю називає водієві престижний ресторан, де має відбутися прийом.
– Зал «Фенікс», сюди, будь ласка.
– Знаю, знаю. Із чоловіком чемно вітаються гардеробниці й офіціанти, дружньо піднімають руки інші супроводжуючі груп. Це один із нечастих вечорів, на який співробітникам «Інтуристу» дозволено приходити з дружинами. Закриття конґресу геронтологів. Ось вони, всі з пофарбованими сивинами, зібралися біля столу на 24 персони. На ньому багато пляшок і страв. Салати в кошичках із тіста. Маслини, риби, ікра.
Поруч з Іриною сідає жвавий дідок. «I'm eighty, мені вісімдесят», – з гордістю каже він, очевидно, чекаючи, що у відповідь йому не дадуть і п'ятдесяти.
Час біжить швидко. Горілка ллється легко.
– Don't mix, don't mix! – кричить геронтолог з Едінбурґа. Починає грати оркестр. Чоловік запрошує до танцю франкомовну пані-геронтолога з темно-фіалковою сивиною.
– О, ви такий милий, – сміється вона, похитуючи фіалковим «каскадом».
Й Ірину теж не залишають без уваги. Спершу її запрошують дідугани-вчені, потім гості з-за інших столиків. Німець у смокінґу. Дуже високий, Іринині руки не сягають його плечей, ковзають по шляхетних бортах, і це дуже незручно.
Щось каже їй по-німецьки.
– I don't speak German.
– May I invite you to me?
Вона знає, треба бути чемною у будь-якій ситуації.
– But I'm with my husband!
– Where's your husband?
Вона шукає очима чоловіка. Той зараз не танцює.
Скориставшись тим, що всі гості задіяні в танці, наминає рибні закуски. Побачивши німця, встає, і вони про щось розмовляють. Робить їй знак іти за ними, і вони усі втрьох виходять у хол.
– Слухай, Іро, він дуже добре заплатить.