Повії теж виходять заміж
Шрифт:
– Ти хочеш, щоб я…
– Настільки добре, що ти й уявити собі не можеш.
– Я, здається, не повія.
– Звичайно, що не повія, тому так дорого… Ми ж їдемо до Норвегії, ти не забула?
– То що з того?
– Ну… валюти сама знаєш, скільки… Тепер звітики зняли, зате й валюту урізали.
– Ти ж не провезеш валюти.
– А він дасть чек! Уяви собі! Чек на моє ім'я! Я все зможу купити для нашої дитини!
– І задля цього мати твоєї дитини має вийти на панель?
– Це ще не панель. Один
– Боже мій, це щось не вкладається мені в голові! Я зараз їду додому.
– Слухай, Іро, кинь ці штучки! Спиш же ти з Ваською, й абсолютно безкоштовно!
Це козирний туз із рукава. Підлога й стеля стають непаралельними, змішуються у різні боки. Звідки йому відомо?.. Все вмить зникає з голови і з серця. Чоловік легенько підштовхує її до німця, який терпляче чекає за п'ять кроків.
Ліфт гостинно розсуває двері. Пливуть каламутні божевільні свічада і панелі під морений дуб. «Боже мій, драні колготи, драні колготи», – трагічно шепоче внутрішній голос.
А Васька був слюсарем-сантехніком від ЖЕКу на їхній дільниці. То був типовий радянський алкоголік-інтеліґент.
По першій він читав Пастернака:
Чтоб тайная струя прощанья Согрела холод бытия…По другій – «My soul is dark» мовою оригіналу. Колись Василь учився на юридичному факультеті, звідки його, як він каже, вигнали за те, що він відмовився «стукати». Був у армії і на лікуванні. Пив, але рятували поезія й пісня. По третій він співав:
«Три дівчини, три дівчини, то велика зрада, Одна плаче, друга скаче, третя цьому рада». Теж мовою оригіналу… По четвертій співав міський фольклор з матюками, але від четвертої Ірина намагалася його вберегти.
А головне, Василь мав золоті руки. Кран на кухні починав текти саме тоді, коли в Ірини був вихідний, а в чоловіка робочий, і коли бабуся забирала малу до себе. Збіг цих обставин було надзвичайно важко передбачити. Яке реле Василь встановлював на крані – невідомо, проте його система діяла бездоганно.
А німець, якого так і звали – Фріц, подарував Ірині нові колготи. А ті, драні, двома пальцями вкинув у кошичок зі сміттям. І знову ліфт із каламутними дзеркалами, який повзе у ритмі жалобного маршу, ніби в ньому покійник. Фріц провів Ірину до столу, поцілував їй руку, клацнувши каблуком.
Чоловік стиснув їй руку під столом: усе гаразд, і підсунув тарілку з гарячим, яке вже встигло охолонути.
Вирізка дуже смачна. Ірина лякається свого апетиту, але їсть і не може зупинитися. Вісімдесятирічний геронтолог зауважує, що це шкідливо. Музика грає несамовито.
Шкварять то гуцульські мелодії, то «Червону руту», то «Мама, милая мама, как тебя я люблю», її кличуть до танцю, не дають наїстися. Молодик із біблійним лицем у сорочці і
– Puis-je, – шепоче він їй на вухо.
Вона робить пальцями жест, що це коштуватиме грошей, а він робить жест, що все буде як слід. Вона вже не шукає, де її хазбанд-марі, їде з французом у тому самому каламутнодзеркальному ліфті.
Француз порвав їй колготи, які подарував німець. По ногах побігли «стрілки», соромно вийти з номера. Вони вдвох регочуть із цього, п'ють коньяк, вона кусає його за пальці, коли він кладе їй до рота квадратики швейцарського шоколаду. Запихає їй чек за декольте золотої сукні. Дістає пакет, де намальовані три жіночі ноги, і вкладає туди подарунки: пляшку, цукерки, мило «Орхідея».
Коли вони нарешті вертаються в хол, гульбище закінчується. Геронтологи посилають поцілунки рукою. Чоловік чекає біля гардеробу з плащем у руках. Їх підвозять. Вдома вона простягає чоловікові два чеки.
Він кричить на неї:
– Як ти могла! Є міра кінець кінцем! Ти ж казала, що не повія!
Вона дивиться йому у вічі, і він змінює тон:
– Тебе могли образити ті лярви, що сиділи за столиком біля входу.
– Які? А я думала, то прибиральниці.
– Ні, ні, то вони! Вони могли тебе побити. Могли здати міліції. А що я без тебе робитиму?
Останні слова чоловік каже звичним вуркотливим голосом. Усе гаразд. Приємно згадуються вирізка, маслини і швейцарський шоколад, і це жахливо.
У ліжку чоловік виявляє неабиякий такт і не нагадує про подружні стосунки. На стільці висить золота сукня. На підлозі драні колготи. Залишки урочистого виходу в світ.
Провели вечір, як білі люди. І раптом щось заспокійливо відгукнулось всередині. Чого б це? Мабуть, тому що, поки чоловік був у ванні, вона встигла спритно заховати подарунки від француза у книжковій шафі за томами БВЛ.
Буде чим почастувати Василя, коли черговий раз потече кран на кухні.
Hові колготи
– Головне – це мати. Мати і тільки мати. Жінок і дружин може бути багато. Дітей по світу теж можна наробити багато.
А мати на землі одна! Її тобі ніхто не замінить. На кого ж я тебе покину, синку? – стогнала матуся.
– Мамо, мамо, заспокойся, тобі ж не можна нервувати, мамо, матусю!
– Якби ще в тебе була порядна дружина… на кого я покину єдиного сина?
– Мамо, ти нас не покинеш. Буде операція, все буде гаразд, – він кинувся обнімати матусю, а дружина, що стояла тут же, поряд, тримаючись за бильця лікарняного ліжка, звела очі вгору. Все її десятилітнє подружнє життя ішло під гаслом: «Дружин у світі багато, мама на землі одна».