Повії теж виходять заміж

Кононенко Евгения

–  Ти знаєш, – раптом заговорила дружина, – у нас на конференції була одна жінка, – ти її, може, пам'ятаєш, вона заходила до нас, така струнка, з розкішною зачіскою?

–  Ну то що та жінка?

–  Ми на закритті конференції трошки випили, і коли вийшли із сигаретами і розповідали – я про себе, вона про себе, – ну то вона мені сказала, що вони з чоловіком у ніч після срібного весілля кохалися палкіше, ніж у шлюбну ніч в молоді роки.

–  Ходімо, – рішуче каже він, знімаючи фартуха.

–  Куди?

–  Як куди? На шлюбне ложе, – він готовий на все, аби більше не мити той жахливий посуд.

–  Коли домиємо…

–  Тоді вже ніч-чого не вийде…

Б'ється одна із сервізних тарілок. Ясне діло, на щастя.

–  Це нам знак, щоб ми на сьогодні вже облишили…

–  Ні, треба все вимити до решти. І вони миють. До перших півнів миють. До молочно-сірої барви за вікном миють. Повертається син.

Іде до себе, не зазираючи до очманілої кухні.

Два-три дні здавалося: втома від срібного весілля ніколи не минеться. Але все минає. Дружина вже не знаходить собі місця: срібне весілля сина ще не скоро, і поки що доводиться жити без великої мети. Зате велика мета є в нього: повернути борг – кількасот доларів. Серпень їхнього срібного відпливає у небуття. А вересень приніс йому іншу заповітну дату. Він любив мріяти: куди діваються прожиті дні, як визрівають дні майбутні? Речі незбагненні, як таємниця людського «я». Ось настане день, і він сяде у вагон метро, вирине з-під землі, переїде Дніпро, кине погляд на обриси Правого берега, відшукає серед новобудов Лівого її будинок. Вона вже давно не живе у дерев'яному будиночку в Пущі, і будиночка давно нема, і криниці, в яку падали тривожні осінні зорі. І він, і вона поміняли декілька помешкань за ці двадцять років, тепер вона остаточно оселилася на високому поверсі одного з висотних будинків Лівого берега, в якому під час сильного вітру дрижать стіни. Він приїде до неї, ледве очунявши після срібновесільного загострення ґастриту, худорлявий, згорблений голомозий чоловік, що виглядає на свої п'ятдесят. Принесе білі гвоздики і пляшку червоного. Вона тепер мешкає сама. Батько помер, мати живе окремо, син працює за угодою у Сполучених Штатах. Вони сядуть біля столу, вона запалить свічки, поставить у вазу білі квіти, він наллє червоного. Вона попросить, щоб він сьогодні лишився на ніч, а він зітхне і скаже без слів, що за двадцять п'ять років жодного разу не… І вона розплачеться. Двадцять років вона не плакала. А в той день заплаче, заплаче.

–  Ти хоч коли-небудь думав, як було мені, коли ти від мене йшов? Як мені було лишатися, коли ти біг до себе? Іноді здавалося: краще нічого, ніж недоїдки.

–  У нас із тобою були не недоїдки, а десерт, якщо вже ми заговорили кулінарною мовою…

–  Чи порятує шоколад, коли увесь час – смертельний голод. Це не порятунок, він знав. Дня не було, щоб він не думав про неї. Вдома сім'я, це назавжди. Недарма на срібному весіллі за нього пили як за людину обов'язку. І для неї він робив усе, що міг. І, можливо, за якимись мірками зробив чимало. Але що та дещиця для почуттів, які можна оплатити лише усім життям…

–  Я вважав, що дарую тобі щастя хоча б наполовину таке, як ти даруєш мені…

Вагон метро переїхав через Дніпро. З її вікна Правий берег ще кращий, ніж з вікна вагона. З тяжким серцем він вийшов у скляні двері, пошукав очима квіткарок, ага, ось вони, вибрав декілька білих гвоздик і одну темно-рожеву. По дорозі зірвав зі стебел безглузді декоративні бантики.

Вона відчинила йому, завела до кімнати і пішла зачинити балкон, бо несподівано налетів сильний вітер.

–  Яка ти гарна, – щиро прошепотів він.

–  Ну то я ж начепила оці височенні підбори, ходити можу лише по хаті, на вулиці впала б через декілька кроків! Це вже скільки нам?

–  А ми ще трошки обманемо час… Вони поцілувалися.

–  Знаєш, – каже вона, коли вони нарешті роз'єднали вуста, – вперше я поцілувалася з хлопцем, коли мені було двадцять. Так шкодувала, що мої сімнадцять минули без цього. Тоді здавалося, що попереду зовсім мало часу. Десь так до двадцяти п'яти. А насправді все тільки почалось у тридцять.

Вони знову поцілувалися. Так дивно бачити під час цілунку якісь предмети навкруги і пам'ятати їх, як пам'ятається зруйнована криниця на вбогому подвір'ї і крихітна клумба айстр, яку в чорноті вересневої ночі заливало яскраве світло з веранди. І зараз у неї на столі малинові айстри. Ворухнулася фіранка. Балконні двері знову розчинилися. Її руки пестять рештки його волосся. Він усміхається.

–  Я скоро ходитиму до тебе на милицях.

–  У мій вантажний ліфт влазить і інвалідний візок.

Вона запрошує його до столу. Сонце поволі сідає на правому березі. День минає. Проминули теплі дні. Закінчується у напівтемряві ніжна вечеря. Закінчується червоне вино у високій пляшці. Тільки життя ще триває. А його душа переповнюється почуттями, які не переповісти жодною мовою.

Нарешті він каже:

–  Давай я допоможу тобі вимити посуд!

Посуд треба мити лише після вечері на двох.

Півтора Григорюка

І найбільше за все на світі йому хотілося якимось чином підслухати або перехопити листа й дізнатися, що вона його любить понад усе на світі. Що у вирі людських стосунків,

шлюбних і позашлюбних, легких і складних, існує велике кохання, і саме вона кохає саме його. Вона з'являлася двічі чи тричі на рік у зв'язку з дисертацією, телефонувала до нього і вони зустрічалися. Завжди було добре. Вона з'являлася саме тоді, коли він залишався вдома сам, ніби хтось подавав їй умовний знак, що його дружина з дочкою поїхали у відпустку або до тещі. Втім, дружина від'їздила досить часто, натрапити на її відсутність було неважко. Отже, вона з'являлася двічі чи тричі на рік, і завжди було чудово. Жодних зайвих розмов, жодних дорікань, жодних претензій. Всі інші жінки в його житті претензії до нього мали. Для однієї він був навіть чимось гіршим, ніж кати гестапо. Ті калічили людські тіла, а він, виявляється, розмазав по стіні душу, залишилось тільки тіло, зате тіло цілком гладке й доглянуте: ходить, похитує апетитними стегнами… Ні, вона завжди з'являлася з усмішкою, з нею ж і зникала десь у своєму Рівному. Та йому все здавалося, що він ось-ось дізнається про її таємницю. Але мабуть, для цього ще не настав час… Якось вона зникла більше ніж на рік. Він почав сумувати, неоднораз телефонував у Рівне: слухавка довго стогнала й тужила, але ніхто не озивався. А потім вона з'явилась і сказала, що народила дитину, але дисертацію все одно треба писати, й ось вона приїхала до шефа. Щоразу вона поіншому називала ім'я та по батькові шефа. Він у неї був і Дмитром Петровичем, і Петром Дмитровичем, і Демидом Платоновичем. І тема дисертації у неї мінялась: то «Особливості кінцівок джмелів», то «Еволюція слуху від амеби до людиноподібної мавпи», а то й «Історія інсектології у Новій Зеландії». А йому іноді так хотілося думати, що ніякої дисертації вона не пише, ні шефа, ні пів-шефа у Києві не має і приїздить за власний кошт аби тільки побачитися з ним. Іноді вона розповідала про свого чоловіка. То він її побив, аж зламав ребро, то замкнув на цілу ніч у туалеті – і як вона тільки не вдарилася головою об унітаз, а то подарував їй діаманти – ось цей платиновий хрестик, а в ньому два камінці. Не підробка – справжні діаманти. Він не розумівся на коштовному камінні та благородних металах, але ловив губами той хрестик, було прекрасно. А може, ніякого чоловіка в неї нема, і ніхто її не займає, поки вона не з ним, вона тільки й живе передчуванням зустрічей, спогадами про минулі побачення, а чоловік, поламані ребра, кінцівки джмелів, – усе це вигадки, є тільки він, вона, непевний притулок на кілька годин, його губи на сумнівних діамантах… А дитина, яку вона народила?.. Тут туман зачарування зникав. Мати дитину у Рівному йому не хотілося. Досить із нього законнонародженої у Києві.

Але на все свій час. А час іде швидко. Вони зустрічаються вже – о, Господи! – 8 років! Познайомилися ще за Брежнєва, дитину вона народила десь за Андропова, а тепер ось уже перебудова йде котрий рік. Невдовзі буде 10, 15, 20 років від їхньої першої зустрічі. І ось увійдуть в його життя дві гарні жінки – таємна дружина, таємна донька… Такі мрії проймали його у важкі хвилини, коли здавалося, що життя опинилося у глухому куті, й тоді він уявляв собі їх обох, струнких і гарних, схожих і різних. Варіантів зустрічі безліч: восени в білих плащиках, у чобітках на дзвінких підборах, узимку в пухнастих шубках, у гарних хустках, вліті – в однакових відкритих сукнях, тільки хрестик буде на шийці в доньки. Хоча, здається, у неї хлопчик, а не дівчинка, то він звик, що як дитина, то обов'язково дівчинка… А чи є в неї взагалі та дитина? За той рік, що її не було, вона не змінилася, залишилась такою ж…

I що воно буде, коли вона напише свою дисертацію й захистить її? Невже тоді вона назавжди зникне з його життя?

Він ніколи не відпроваджував її на поїзд, може, вона і не в Рівному мешкає, а десь в іншому місті, або взагалі, у Києві, що тут дивного – у місті, де є і Березняки, і Троєщина, і Борщагівка…

Й одного разу крізь нього таки пройшов струм високої напруги, а нижня щелепа відвисла. Він читав у «Золотій рибці» газету і сьорбав каву, коли раптом за спиною почувся знайомий голос:

–  Він величезний. Ну, уявляєш… Ну… – вона, певно, довго не могла дібрати слів, щоб сказати наскільки був величезний той, про кого йшлося. – Ну… півтора Григорюка!

–  Півтора Григорюка? – не повірила співрозмовниця, – не може такого бути!

–  Ну, не півтора, так один і три від Григорюка – це вже точно!

–  Все одно, – не вірила друга, – та один Григорюк, та нуль вісім від Григорюка – це вже дуже багато!

–  Та ні, які там нуль вісім! Півтора! Ну може один і три.

Він вважався великим мужчиною, носив 44-й комір сорочки і 44-й розмір взуття. Але щоб півтора якогось Григорюка… І що то за одиниця виміру така – Григорюк? Він почав нервово дослухатися до їхньої розмови. Жінки щось зашепотіли одна одній на вухо. Зареготали… Він трошки підсунув стільця до їхнього столика і вона побачила його.