Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
— Том загалом кмітливий парубок, але навіть у старших класах він байдикував. І в коледжі демонстрував нульові амбіції. Але коли завалив усе, що можна було завалити, поставивши під ризик своє право грати в спортивних командах, от тоді він запанікував. І до кого ж він тоді звернувся?
— До вас! — вигукнув Лядвио. — До одвічного містера Відповідальність! Ви стали його репетитором, чи не так? Либонь, також написали за нього кілька робіт? Не забуваючи писати з помилками ті слова, у котрих, як звикли його викладачі, завжди робив помилки Том?
— Зізнаюся по всіх пунктах. Фактично,
— Круто.
— А знаєте, що найкрутіше? Я тоді мав дівчину. Гарна була дівчина, її звали Норма Віттен. Темно-каштанове волосся, карі очі, ідеальна шкіра, красивий абрис обличчя...
— Цицьки такі, що аж не вмі...
— Так, авжеж, але ухилимося наразі від сексуально...
— Мовбито ви бодай колись від цього ухилялися...
— Я кохав цю дівчину. І ви знаєте, що зробив Том?
— Звів вашу дівчину! — вигукнув Лядвио обурено.
— Правильно. Вони прийшли до мене вдвох, розумієте. Щиросердо зізналися у всьому.
— Шляхетно!
— Пояснили, що не спроможні були утриматися.
— Пояснили, що у них кохання. К-О-Х-А-Н-Н-Я.
— Так. Потяг природи. Що це сила, сильніша за них обох разом. І всяке таке.
— Дозвольте, я здогадаюся. Він її зачереватив.
— Дійсно, так і було.
Стрітер знову задивився собі на носки черевиків, згадавши одну з тих спідниць, що носила Норма ще чи на першому, чи то на другому курсі. Вона була саме настільки короткою, щоб на коротку мить принагідно зблиснути трусиками під нею. Це було майже тридцять років тому, але він і зараз іноді викликав у пам’яті той давній образ, коли кохався з Дженет. З Нормою він ніколи не кохався — ну, принаймні не по повній програмі, вона цього не дозволяла. Хоча виявилася достатньо гарячою, щоби скинути з себе трусики для Тома Ґудх’ю. «Либонь, перший же раз, як він її попросив».
— І він покинув її, підсадивши їй той пиріжок у пічурку?
— Ні, — зітхнув Стрітер. — Він з нею одружився.
— А потім з нею розлучився! А перед тим, мабуть, лупцював її ні за що.
— Ще гірше. Вони й зараз одружені. Троє дітей. Як не побачиш їх на прогулянці в Бессі-парку, вони все ще тримають одне одного за руки.
— Чи не найбільше це лайно з усіх історій, які мені довелося вислухати. Навряд чи щось могло б зробити цю ситуацію ще гіршою. Хіба що... — з-під своїх кущастих брів Лядвио кинув на Стрітера проникливий погляд, — ви людина, що опинилася вмерзлою в айсбергу подружнього життя без кохання.
— Зовсім ні, — здивований таким припущенням, заперечив Стрітер. — Я дуже кохаю мою Дженет, і вона мене кохас. Те, як вона підтримує мене від самого початку цих моїх проблем з раком, — це ж просто надзвичайно. Якщо у всесвіті взагалі існує така річ, як гармонія, тоді ми з Томом отримали саме правильних дружин. Абсолютно. Але...
— Але? — Лядвио дивився на нього з пожадливим захватом,
Стрітер усвідомив, що вп’явся собі
— Але ж цей курваль її в мене вкрав!
Ця думка гризла його впродовж усіх цих років, і так приємно було виплюнути її зараз уголос.
— Авжеж, авжеж, а ми ніколи не перестаємо бажати того, чого бажали, неважливо, на добре воно нам чи на зле. Гадаю, ви погодитеся зі мною, містере Стрітер?
Стрітер не відповів. Він важко дихав, немов щойно був зробив ривок на п’ятдесят ярдів або виборсався з вуличної бійки. Його лишень недавно бліді щоки напухли яскравими жорстокими плямами.
— Отже, це все? — спитав Лядвио лагідним тоном парафіяльного душпастира.
— Ні.
— Тоді викладайте. Вичавіть цей гнійник дочиста.
— Він мільйонер. Не мусив би ним стати, але став. Наприкінці вісімдесятих — невдовзі по тому, як та клята повінь мало не знищила все наше місто [202] — він заснував сміттєзвалище... от тільки назвав його «Сміттєзбиральна & Сміттєпереробна компанія Деррі». Ви ж розумієте, так звучить краще.
— Не так тхне.
202
Вигадане місто Деррі і його топоніміка фігурує в багатьох творах Стівена Кінга; буря з повінню відбувається в Деррі в романі 1986 року «Воно».
— Він звернувся до мене по позику, і хоча всі в банку вважали його бізнес-план хистким, я його проштовхнув. Здогадайтеся, чому я дав йому хід, пане Лядвио?
— Звичайно! Бо він ваш друг!
— Спробуйте знову.
— Бо ви сподівалися, що він прогорить і збанкрутує.
— Правильно. Він вклав усі свої накопичення у чотири сміттєвози й заставив свій будинок, щоб купити шматок землі віддалік міста, біля межі з територією Ньюпорта. Під звалище. Знаєте, типу того, що їх гангстери в Нью-Джерсі утримують для відмивання грошей з наркотиків і шльондр, заодно використовуючи для поховання трупів. Я гадав, що це божевільна ідея, тож мені страх як не терпілося виписати йому позику. Він за це й зараз ще любить мене, мов брата. Ніколи не забуває розповідати різним людям, як я повстав проти банку, поставивши на кін власну роботу. «Дейв мене й тут витягнув, точно так, як був витягував колись, іще в школі», — каже він. Знаєте, як діти в місті тепер називають те звалище?
— Повідайте мені.
— Пік Еверпогань! Там величезна гора! Я не здивуюся, якщо вона радіоактивна! Вона вкрита дерниною, але навкруг неї по всьому периметру стирчать знаки «НЕ НАБЛИЖАТИСЬ», а під тим гарненьким зеленим моріжком, мабуть, вирує пацючий Мангеттен! І пацюки там, либонь, також радіоактивні!
Він замовк, зрозумівши, що виглядає не стурбованим, а смішним. Звісно, Лядвио божевільний, проте — оце так сюрприз! — Стрітер, виявляється, також божевільний! Принаймні, коли мова заходить про його старого друга. Плюс...