Пригоди Тома Сойєра
Шрифт:
— Я…
— О! Тепер і ти чуєш.
— Боже, Томе, вони йдуть! Ідуть вони! Що ми будемо робити?
— Не знаю. Ти думаєш, вони нас побачать?
— Ох, Томе. Вони ж можуть бачити в темряві, як кішки. І чого тільки я поліз сюди!
— Ти не бійся… Може, вони нас не чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Коли ми сидітимем тихо-тихо, вони, може, нас і не помітять.
— Спробую, Томе. Але я весь тремчу!
— Тсс! Слухай.
Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долітали з іншого кінця цвинтаря.
— Дивись! Глянь туди! — прошепотів Том. — Що
— Це диявольський огонь! Ой, Томе, як страшно!
В темряві з'явились якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:
— Це. напевно, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися!
— Спробую. Але ти не бійся, вонинас не зачеплять. «Лягаючи спати, я…» — почав Том вечірню молитву.
— Тсс!
— Що таке, Геку?
— Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.
— Та ні, невже?
— Їй-богу, правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить: він п'яний, як і завжди. Це я знаю.
— Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Чогось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знов ближче. Знов далі. А тепер ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індієць Джо!
— Ну, звичайно, це клятий метис! Мабуть, краще, якби були то чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати.
Шепіт урвався, бо три чоловіки дійшли до могили і зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці:
— Ось тут, — проказав третій і підняв ліхтар так, що світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.
Поттер та індієць Джо несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони поклали ноші на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар в головах могили, а сам сів на землю, притулившись спиною до одного з ясенів. Він був так близько, що хлопці могли доторкнутись до нього.
— Швидше, швидше, — тихо говорив він. — Кожної хвилини може зійти місяць.
Вони щось буркнули у відповідь і копали далі. Деякий час нічого не було чути, крім стукоту лопат, які викидали землю і пісок — звук одноманітний і сумний. Нарешті одна лопата глухо вдарила об домовину, і за одну-дві хвилини копачі витягли домовину нагору… Тими самими лопатами вони скинули віко, витягли труп і зневажливо кинули його на землю. [9] Місяць вийшов із-за хмар і освітив бліде обличчя мертвяка. Труп поклали на ноші, вкрили ковдрою і прив'язали мотузкою. Поттер витяг великого складаного ножа, відрізав кінець мотузки, що теліпався, і проказав:
— Ну от, костоправе, проклята робота готова. А тепер женіть ще золотого, а то ми так його тут і кинемо.
— Добре сказано, — крикнув індієць Джо.
— Слухайте, що це означає? — сказав лікар. — Ви правили гроші наперед, і я заплатив вам сповна.
— Заплатили, але в нас є ще й інші рахунки, — сказав Джо, підходячи до лікаря. Той підвівся на ноги. — П'ять років тому я прийшов на кухню вашого батька, а ви вигнали мене у три вирви, я просив чогось поїсти, а ви вигнали мене, як злодія. А коли я присягнувся відплатити вам за це, хоч би через сто років, ваш батько запроторив мене в тюрму, як волоцюгу. Ви думали, я це забув? Індійська кров тече в мені недарма. Тепер ви у мене в руках, і ми з вами поквитаємось, так і знайте!
Він, загрожуючи, підніс кулак до самого обличчя лікаря. Той несподівано випростався і одним ударом звалив індійця на землю. Поттер від несподіванки впустив ножа й вигукнув:
— Гей, ви! Це що таке! Не чіпайте мого товариша!
І він кинувся на лікаря. Обидва вони зчепились, стали один одного гатити, топчучи траву і копаючи землю підборами. Індієць Джо скочив на ноги; очі його палали ненавистю; він підняв ножа, впущеного Поттером, і крадькома, як кішка, весь вигнувшись, почав бігати навколо, шукаючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар вирвався з рук Поттера, схопив важку дошку з могили Вільямса і так гепнув нею Поттера, що той повалився на землю. В цю саму хвилину метис, скориставшися з цього, встромив ножа по саму ручку в груди юнака. Лікар захитався і упав на Поттера, заливаючи його своєю кров'ю. Цієї хвилини на місяць насунули хмари і закрили це жахливе видовище. Перелякані хлопці притьмом кинулися тікати не оглядаючись.
Коли місяць знову виринув з-за хмар, індієць Джо в глибокій задумі стояв над двома тілами. Лікар промимрив щось невиразне, разів зо два зітхнув і завмер. Метис тихо сказав:
— Ми поквиталися. Ну, й чорт тебе забирай!
І він пограбував убитого. Після цього, вклавши злощасного ножа в розкриту праву руку Поттера, сів на пусту домовину.
Минуло три, чотири, п'ять хвилин… Поттер заворушився і застогнав. Він стиснув у руці ножа, підніс його до лиця, здригнувся і випустив додолу. Потім підвівся і сів, відштовхнувши од себе труп лікаря, глянув на нього, каламутним поглядом озирнувся навкруги і зустрів погляд метиса.
— Боже мій! Як це сталося, Джо?
— Кепська справа, — сказав той, не ворухнувшись. — Нащо це ти зробив?
— Я? І не думав.
— Розказуй! Тут балачками не допоможеш!
Поттер пополотнів і весь тремтів.
— Я думав, що вже витверезився. Не слід мені було пити ввечері. В мене й досі гуде в голові, — гірш, ніж коли ми йшли сюди. Я наче в тумані, нічого не пригадую. Скажи мені, Джо, по щирості скажи, друже, невже це я його ухекав? Адже я його не хотів убивати, у мене й на думці не було, душею й честю присягаюся. Скажи мені, Джо, як це вийшло? О, який жах! Він був такий молодий, талановитий…
— Ви зчепилися, він ударив тебе дошкою по голові. Ти впав, а потім підвівся, хитаючись, мов п'яний, взяв ножа та й штрикнув його в груди саме тієї хвилини, коли він знову вдарив тебе. Ну, а тут ви обидва попадали і весь час лежали, як мертві.
— Ой, я й сам не знав, що роблю. Щоб я крізь землю провалився, коли я брешу! Це все від горілки, та й розлютився… А я ж і ножем орудувати не вмію. Битися доводилось, це так, тільки без ножа. Це ж усі знають… Джо, голубе, будь другом, не видавай мене! Дай слово, що не викажеш, Джо! Я завжди тебе любив, завжди стояв за тебе. Ти сам знаєш… Ти ж нікому не скажеш, нікому не скажеш, Джо?