Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
Настане ще мій час. Викупаю Рудька в шампанському.
Ото вереску буде!
…Залишився один перехід. Два сухарі, крихта кави, сіль, цукор, сірники, згірклий бекон… Дійду. Погано, що втопив у норовистій річечці аптечку — тепер доведеться поберегтися. Найгірше — це змії. Амазонські плазуни мають паскудну звичку звалюватися просто за комір. Та краще про це не думати й не прислухатися до нічних голосів і шурхотів сельви. Підкинути хмизу в багаття і сподіватися, що вогонь злякає підступних хижаків, що коралова змія мине мій нічліг…
Тужлива ніч… У таку ніч ліпше згадувати щось приємне,
Гай-гай. Тишко Том! Розворушися, старий! Згадай, як посипалися лали і бірюза, коли ти копнув ногою непоказний горщик у сирому склепі покинутого індіянського храму! Ціна цим камінцям виявилася — гріш, але ж яке було видовище!.. Пригадай зеленкуватий полиск старовинного золота Болівії, чорне срібло Мексіки, білих нефритових риб Китаю!
А зараз я порожній. Навіть гірше ніж порожній — борги… І сезон закінчився. Отже — півроку злигоднів, якщо не трапиться щось. Дарма, не звикати. Думай, думай, Тишко Томе… Дивись в очі ночі й думай…
…Ну от і все. Саме тут, під цим деревом зітліють мої кістки, якщо їх не розтягнуть звірі. Третій день тіпає немилосердна лихоманка. Йти не можу. Кінець Тишку Томові. Шкода, так і не пощастило потримати в руках справжню велику удачу. Адже я не жадібний… небагато й просив у долі… Паскудна баба!
…Що це? Що це? Опустилося небо, перекинулося чашею й линуло паруючою молочною цівкою… Гаряче молоко… Я механічно ковтав його, ще не бачачи нічого довкола. Нарешті розрізнив над головою рівненькі шви критої листям покрівлі й провалився в пітьму.
Прокинувся я в дзвінкій тиші. Кволий був настільки, що не міг підвести голову. Лежав, збираючись із думками, намагаючись зрозуміти, де я. Думки розповзалися, немов таргани. Прилетіла звідкілясь пісенька незнайомою мовою. Співала жінка. Голосок був слабенький, він задихався й бився в незвичному ритмі. Я слухав пісеньку й нишпорив довкруж очима.
Я лежав у гамаці, напханому якоюсь запашною травою й засланому погано вичениними шкурами. Наді мною була листяна крівля, через яку на мене падали краплі дощу. У півтемряві хижі розрізнив купу корзин, якісь горщики, ручний кам’яний млин і з полегкістю зітхнув: “Індіянці підібрали…”
А потім я знову впав у марення, гаряче й червоне. Розплющивши в маренні очі, чіпляючись за світло рештками свідомості, я побачив, як схилилась наді мною жінка, як упало з її пліч волосся кольору кориці й прохолодою своєю втримало мене на межі забуття. Я запитував, боляче стискаючи її тонкі зап’ястя, не помічаючи, що тонкий черепашковий браслет впивається в тугу єдвабну шкіру: “Хто ти, хто ти, хто ти?”
Вона відповіла щось, цвірінькнула, як пташка. Не розумію. Вона повторила те саме, судячи з інтонації, іншою мовою. Не розумію! Нарешті я впізнав одну місцеву говірку. Вона володіла нею погано, я — ще гірше. У відчаї вона сказала: “Я покличу Батька”.
І я поринув у забуття, встигнувши здивуватися: чому блищить на її руці черепашковий браслет? Черепашковий — так далеко від океану…
Я марив. Спав. Марив… Лихоманка
І надійшов день, коли я зрозумів, що лихоманка минула. Здається, поживемо ще, Тишко Томе? Виліз я на сонечко, постояв, вгамовуючи дрож у колінах… А потім сів і блаженно заплющив очі. Страшенно захотілося курити… Добре було б випити чарку віскі… А ще краще джину… Рот заповнився слиною, коли я уявив собі смолянистий ялівцевий поисмак і гостру прохолоду лимона… трішки цукру й лід… Диявол!
Я розплющив очі. Проти мене сиділи мої рятівники — індіянці, душ із п’ять. Я обвів поглядом темні усміхнені обличчя, й спіткнувся, побачивши у центрі дивне обличчя, на якому мерехтіли теплою пітьмою великі добрі очі… Вони дивилися просто в душу, зважуючи й оцінюючи. Мені зробилося моторошно: захотілося зіщулитись. Я раптом відчув себе собакою, яка змушена відступити перед твердим поглядом людини, підібгавши хвоста і припадаючи до землі, та все ж гавкаючи й огризаючись.
Людина ця була стара й дуже сива. І велично незворушним було її видовжене, помережане рясними зморшками обличчя. Ореол глибокої пошани ніби витав над цією людиною… Хтось з індіянців звернувся до нього: “Батьку…”
Він обірвав фразу порухом руки, все ще розглядаючи мене. Потім звернувся до мене каліченою англійською мовою:
— Що треба білій людині? Я розгубився.
— Мені… нічого не треба. Я йшов не до вас. Як попав сюди — не знаю. Де я?
— Тебе знайшли мої люди. Ти хворів. Зовсім погано.
— Мені й зараз не краще. Лікар тут є де-небудь?
— Лікар нема. Лікар не треба. Кажи — що треба?
Я засміявся. Питаннячко! Що треба! Так запитує, ніби запропонує зараз на долоні все, що мені заманеться.
— Ох, Батьку, мені б зараз чарку джину і “Данхілл”…
— Що є чарка джину і “Данхілл”?
А поважний який! Що ж мені, розповідати йому, який має вигляд джин і сигарета?
Старий докірливо похитав головою й переконливо, наче умовляючи дитину, сказав:
— Який? Не кажи — думай, думай… Який — гіркий, солодкий, м’який, гострий, великий… Який? Думай…
Я втомлено заплющив очі. З попелястої пітьми раптом випливла пласка, червона із золотом пачка “Данхілла” і чотиригранна пляшка, на етикетці якої красувався поважний біфітер…
Потім з’явилось якесь нове відчуття: щось змінилося, я ніби відчув якусь вагу в руках… Розплющив очі. Я тримав у руках пляшку й пачку сигарет, що привиділися мені…
Я відгвинтив ковпачок, не встигнувши навіть усвідомити всю неможливість появи бажаних предметів тут, у серці дикого лісу… Коли я хильнув добрий ковток джину і на мить задихнувся, індіянці стримано заусміхались, позираючи на незворушного Батька з закоханою гордістю.
А старий дивився на мене спокійно, й у цьому спокої мені привиділася неземна велич. Я нічого не спитав: не знав, як спитати.