Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
ГРАД КИЯ. ВІСНИК ГЛАГОЛИТЬ:
“Бенефіс Солов’я Розбійника, що пройшов з нечуваним успіхом, закінчився трагічно. У скарбниці митець заправив таку велику данину, що ні в казці сказати, ні пером написати. Ілля Муромець наклав на цю мзду свою длань богатирську. Він видав грабіжникові тільки дещицю. Соловей Розбійник страшним криком закричав і, шаленіючи, зірвав собі горло. Та він і пошепки вперто канючив гривни і вишептався, за ніч, як рак у торбі. Міські відуни вважають, що віднині добродій Соловей Розбійник засвистить аж тоді, коли вищезгаданий рак свисне”.
Психолог похмуро позирав на вельми красномовного велетня.
— У вас справді богатирський талант на пародіювання, — нарешті зазначив він. — Але як мені слід розуміти вашу
— Вибачте, — поспіхом зупинив його Добриня, помітно червоніючи. — Мушу погодитись: то справді хлоп’яча витівка. Але що мені робити, коли я знаю одне, а ви намагаєтеся переконати мене в іншому? Повірте, я справді мало не став причинним, коли вперше зненацька потрапив у ваш незвичайний для мене час. До того ж ледь не наклав головою, але зі мною була палиця… І що мені тепер ваші наукові школи билинистики, коли всі вони наскрізь хибні й надто поверхові?
По хвилі ніякової мовчанки він усе-таки розвинув свою думку, хоч знову не втримався від одвертого кепкування:
— Одного разу я прочитав у журналі замітку про те, що “князь зайшов до шатра з дружиною”. Автор її не шкодував емоцій: яке ж то мусить бути гігантське шатро, що вміщує цілу князівську дружину! Мовляв, і сучасна техніка на таке шатро неспроможна. Це жах, бідкався автор, ми втратили мудрість і будівельний досвід предків! І невтямки йому було, що його рукою писала неповага до жінки. Дружина — це друг, вірний товариш, який ділить з тобою і горе, і радість. І тому незрадлива жінка набрала назви цілої ратної залоги. А з тієї замітки могла б спалахнути цілком сучасна наукова дискусія. Один вчений табір обстоював би думку, що дружина — це військо, а зовсім не дружина. Але їхні опоненти спростовували б то сміливу гіпотезу і доводили б, що дружина — то не військо, а особа жіночої статі. Чи не смішні подібні розвідки для людини, яка знає?
— Зважте, — зауважив Психолог, — що з приводу цієї замітки могла дійти тотожних висновків цілком сучасна людина. Скажімо, фахівець з мовознавства. Не обов’язково бути мандрівником у часі з Київської Русі.
— Слушно, — погодився Микитович. — Тож наведу приклад, неможливий для вашого сучасника з двадцятого століття.
Що дивувало, у цьому не було затятості пересічного психа. Якщо, так би мовити, нормальний божевільний жив в уявному гротескному світі, обмеженому куцим колом власних марень, то Добриня Микитович реально сприймав оточення і власне становище. Логіки й ерудиції йому не бракувало. Коли на те, богатир сам силкувався знайти розумне розв’язання своїх парадоксальних мандрів у часі. А втім, ці намагання були марні, і він взявся до фантастичної літератури. Його хворобливий інтерес до телепатії, телекінезу, різних гіпотетичних аспектів перебігу часу, двовимірного і чотиривимірного світів, приголомшливі теорії про час, енергію і паралельність існування різних історичних епох, певно, був йому лише на шкоду. Але щось виправити в його свідомості було вже запізно. З історії хвороби Психолог довідався, що одного разу Добриня Микитович висловив думку, ніби фантасти — це теж, як і він, мандрівники в часі. Але видають себе за літераторів, бо усвідомлюють, що інакше потраплять до психолікарні й набудуть жалюгідних прав піддослідного кроля для психологічних тестів.
Тим часом Добриня Микитович не вгавав:
— Тридцять років Ілля Муромець просидів паралізований. За це й прізвисько йому дали — Сидень. Ота багатолітня нерухомість завжди давалася йому взнаки. Особливо на ноги, бо руками він володів і виконував хоч сяку-таку, але роботу. Коли відуни його вилікували й він почав виїжджати у Дике Поле, то одразу заходився посилено тренувати ноги. Щоранку лягав горілиць на подвір’ї і по сто разів підіймав ногами колоду з бочками, повними меду. Пам’ятаю, зустрілися ми з ним вперше у Дикому Полі — а тоді які зустрічі були: або перед тобою ворог, або брат — і, як хлопчаки, передусім за зброю похапались. Одне слово,
“…бо усвідомлюють, що інакше потраплять до психолікарні”, — нараз пригадалося Психологові.
— Це чистої води фантастика! — навмисне провокуючи Добриню, вигукнув він і заперечливо хитнув головою.
— Фантастика! — луною озвався Микитович. В його голосі виразно бриніла гіркота. — Бачу, як фатально помилився… Мав би рацію, якби все приховав і подався в науковці… Але ж хіба я думав, що за тисячу років люди не знатимуть до ладу власної минувшини! А я ж розповідаю про ваш час і там. От тоді тамтешній люд сприймає мої розповіді як фантастичні, бо що інше мої оповідки становлять для оточення князя Володимира?.. Але наберіться терпіння, мудрий муже…
…Зробив князь Володимир почесний стіл — на удільних князів, на бояр, на богатирів і на всю дружину ратну. На почесному місці за столом дубовим сам Володимир-князь сидить. Чорна шуба — об одне плече, соболина шапка — об одне вушко, царградськими діамантами виграває. Ошую — королівна Опраксія у святковій багряниці з коштовностями.
Бенкетують у князя добрі молодці, вуса вмочують у зелене вино, піднімають важкі келихи, заздоровні слова один одному промовляючи. Повна гридня гостей, і дубові столи аж вгинаються. Тут у всьому достаток князівський: і в меді, і в пиві, і в птиці дикій — повно від усього. Під ножі бенкетуючих білі лебеді пливуть, зі сливами та яблуками печені. Скоморохи в дуди сурмлять, у тарілки б’ють, співають, стрибають — усім на потіху та розвагу.
Шум і гамір стоїть — гостям весело. Тільки красень Олекса Попович — як вина, то ледь до губ донесе, як поїсти — ледь подивиться. Його шати богатирські сріблом-золотом виграють, темні очі блискавки тамують. Раз по раз позирає він на Опраксію, найвродливішу, найчарівнішу. Ізнов хмуро сидить, очі мружачи, тонкі вуса кусаючи, білі руки вгору скидаючи, щоби не набрякали.
Та й промовив Володимир-князь, Ясне Сонечко, до всіх гостей без винятку:
— Гой єси, добрі молодці! Чи не скаже хто небувальщину, чи не поспішить, не звеселить сина названого — Ольошку Поповича?
І піднявся болярин Гладкий, син Свиридович, і почав стару небилицю-небувальщину:
— На горі корова білку лаяла, по синю по морю жорна пливуть…
А Олекса почав насміхатися. А Олекса почав знущатися.
— Чули ми небилиці й слухали! Далі буде так: “Як гуляв Гулянко сорок літ на печі, ще й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа. Як зобачив Гуляйко у цебрику воду: “А чи не то, братики, синьо море?..” Не нова то, княже, небувальщина, як і стіл твій, княже, не новий!
Спохмурнів Володимир-князь, Ясне Сонечко. Гості кликані насторожилися:
— Чи не сором тобі, Ольошко Поповичу? А й чи мало тебе шубами жалували? Чи казна була тобі зачинена? Не веселий днесь ти, Поповичу, то йди від нас і один сумуй.
А Олекса той йому у відповідь:
— І піду! І ніхто не затримає! Не тому піду, що женеш мене, а тому піду, що й сам нехтую! Де це бачено й де чувано, щоб почесним гостям дерев’яні миски ставили, ложки з дерева поклали? Чи ми мало взяли срібла й золота, щоб, як чорний люд, наїдатися?
І запала тиша, грім чатуючи.
Заволав тоді син Свиридович, сам гладкий, як і прізвище: