Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
Пристрої, що їх вони застосовують для обертання млинів, дивовижні, бо ми бачили млин, який починав рухатися пригоршнею води.
Знай, що, починаючи з Валахії і Молдавії, у країні козаків і землі московській усі шляхи проходять через середину міст і сіл, причому подорожній вступає в одні ворота і виїздить через другі, а потайних доріг повз міста взагалі немає. Так їм безпечніше їздити.
Ми виїхали з Жабокрича, після того як священики в облаченнях з корогвами провели нас за місто, як у них це заведено. Дорогою ми переїжджали через велику річку, на якій у кожній загаті зроблено шлюз для збирання риби і для млинів, так що ми чудувалися; у своїй країні друзи називаються ті, що затримують землю{25}, а ці козаки затримують воду. Проїхавши дві милі, ми прибули в базар, або точніше місто, велике й краще пройдених нами; ім’я його Ободівка. В ньому є чимале високе укріплення. Ми в’їхали таким же чином, як вже розповідали, — по мосту, що над ставком посеред міста. Назустріч нам вийшли, за звичаєм, священики в облаченнях, з хрестами і корогвами, а також правителі міста і все його населення, не виключаючи дітей та жінок. У місті дві дерев’яні
Священики їхні мають особливий знак: вони носять ковпаки з чорного сукна з чорною опушкою, які не відрізняються від оксамитових. У багатих з них ковпаки з чорного оксамиту і з соболиним хутром. Протопоп носить суконий капелюх з хрестом; багаті — чорний оксамитовий. Перед архієреями вони стоять з непокритою головою, так само і в церкві.
Ми вирушили звідси у середу вранці 14 червня і їхали між численними садами, котрим нема ліку, і річками і праворуч і ліворуч. Бовваніли різноманітні посіви заввишки у зріст людини, наче величезне море у довжину і ширину. Проїхавши одну милю, ми прибули в досить велике місто з дерев’яною просторою фортецею, з мурами навколо, з ровами і гарматами; ім’я його Баланівка. Довкруж кожного міста, тобто за околицею, буває дерев’яна стіна, а всередині ще одна. Понад кріпосною брамою стоїть високий дерев’яний брус із зображенням розп’ятого Христа (нехай прославиться ім’я його) та знарядь його розп’яття, тобто молотка, кліщів, цвяхів, драбини тощо. Розп’яття існує з часів ляхів. І тут теж вийшли нам назустріч. За годину ми виїхали звідси і, проїхавши ще милю, дісталися трьох інших містечок, які лежать поряд на березі ріки, з трьома дерев’яними укріпленнями і трьома ровами; ім’я їхнє Сумівка. Нас повели до церкви на честь святої Параскеви.
Знай, що на дверях кожної з церков козацьких буває залізний ланцюг, на зразок того ланцюга, який накладають на шию полоненим. Ми запитали про нього, і нам розповіли, що кожному, хто не приходить до церкви на світанку після дзвону, чіпляють цей ланцюг на шию на весь день, і він лишається розп’ятим на дверній стулці, не маючи змоги поворухнутися. Це його епітимія.
За годину ми виїхали і переправились на суднах поблизу цього міста через згадану широку річку, яку називають Буг. Потім ми проїхали ще дві милі і надвечір дісталися двох містечок з укріпленнями, ровами, і високими фортецями всередині. Вони називаються Соболівка. В одній з фортець є церква в ім’я господа Христа, в другій — дві величні церкви в ім’я св. Миколи і св. Михайла. Поблизу два великих озера. Заради нас влаштували великий хресний похід з корогвами. Вранці в четвер ми встали рано. Проїхавши менше двох миль, ми прибули в інше містечко. Воно на узгір’ї, з укріпленнями і ставками навкруги і зветься Мочулка. У ньому дві високі церкви в ім’я Успіння і св. Миколи. Проїхали ще милю і дісталися трьох інших великих містечок, котрі мають укріплення, кожне окремо: їхня назва Степанівка; у кожному з них є гарна церква: одна — в ім’я Владичиці, інші — св. Михайла і св. Миколи. Але вони постраждали від вогню, бо ці містечка з числа тих, на які напали ляхи на Великдень, перебили мешканців і спалили. Слідом за цим ми прибули до другого містечка неподалік від тих, з добрим укріпленням, на ім’я Важна. Побіля згаданих містечок ставки, на витоках яких стоять млини. Тут є чудова церква в ім’я св. Миколи. Ще через милю ми прибули в друге містечко з укріпленням і церквою в ім’я св. Миколи. Воно зветься Янів. Тут ми ночували.
Усі ці містечка лежать на невеликій одне від одного відстані: і так по всій землі козаків. О, яка це благословенна країна! Не встигнеш пройти відстань, рівну відстані між Алеппо і ханом Туман{26}, як стрінеш по дорозі десять, вісім чи п’ять поселень. Так на великих дорогах, а що праворуч і ліворуч від них, то без ліку. Кожне місто неодмінно має три дерев’яні стіни, які добре утримуються: зовнішня зв’язана з окремих частин, щоб кіннота не могла увірватися; дві інші, з ровами між ними, споруджено всередині міста. Неодмінно буває фортеця з гарматами, отож на випадок, коли мешканці будуть переможені ворогом, котрий прорветься крізь усі три стіни, то вони можуть зайти до фортеці, і в ній оборонятися. Біля міської стіни велике озеро води, широченний рів і дорога проходить через нього по вузенькому мосту. Під час небезпеки міст руйнують і тому не бояться ворога.
Більша частина цих укріплень була збудована тільки із страху перед ворогами, татарами, котрі з’являються в цій країні несподівано. Звичайно, виступаючи із своєї країни, вони не сповіщають своїх ратників, куди йдуть, щоб звістка про це не поширилась. Вони проходять відстань п’яти, шести днів шляху за один день кінним загоном. Кожен вершник має чотири, п’ять заводних коней, і, коли котрийсь з них втомиться, він сідає на іншого. Пройшовши таким чином на відстань місячного шляху, вони ховаються в горах і степах, ночами несподівано нападають і тікають, бо зовсім не мають сили для війни. Такі їхні дії у цій країні. Коли вона перебувала в руках ляхів, то кожні двадцять, тридцять, сорок чи п’ятдесят селищ були під владою одного пана, а козаки були його підданими, тобто рабами: їх примушували працювати вдень і вночі над спорудженням цих укріплень, копанням ровів і ставків для води, очищенням земель тощо. Коли ж володарювати став гетьман Зіновій Хміль (дай бог йому довго жити!), то вони отримали всі права і владу над тим самим, над чим у роботі мучились і страждали: вороги ошукались у своїх розрахунках.
Уставши вранці у п’ятницю, ми проїхали одну милю й прибули в містечко на ім’я Обозівка. Воно оточене ставками води й млинами. У ньому є гарна церква. Фортеця ж і всі стіни згоріли, бо це містечко з тих, котрі були спалені
Не зупиняючись, ми проїхали ще одну малу милю і прибули в містечко під назвою Талалаївка, яке зазнало тієї ж долі. Скоро ми добулися другого селища, поблизу першого, на ім’я Орадівка. Укріплення його спалено, але у ньому лишилось невелике число людей. Наші серця розривались за них і з причини того, що сталося. Одначе вони вийшли нас зустріти за звичаєм і привели нас до великої церкви в ім’я св. Михайла. Досі ми не бачили в землі козаків подібної за висотою і величчю її п’яти бань. Решітка галереї, яка оточує церкву, вся різьблена і дзвіниця над її брамою теж має решітку. Церква ця нова, але мешканцям не вдалось натішитися нею. Всі ми багато плакали за тими тисячами мучеників, котрих убили вороги віри і облудники в оцих сорока чи п’ятдесяти містечках, числом, можливо, сімдесяти чи вісімдесяти тисяч душ. О невірні! О нечисті люди! О жорстокі серця! Що вчинили жінки, діви, діти, немовлята, щоб їх убивати? Якщо ви маєте мужність, йдіть воювати зі старцем (нехай продовжиться його життя!), який зробив вас посміховиськом світу, перебив ваших вельмож і князів, винищив ваших сміливців і відважних мужів і перетворив вас на предмет презирства і глуму. Його ім’я Хміль. Яке це чудове ім’я: завзятий! Самі ляхи прозвали його Хмелем, а слово “хміль” у них означає: завзятий. Так його назвав король. Вони дали йому це прізвисько “Хміль” за ім’ям рослини, яка у них проростає; вона схожа на квасолю квітами і листям, але в’ється по деревах, її вони сіють по всій цій країні у своїх городах і садах, де вона в’ється по довгих жердинах, що їх вони ставлять для цієї мети. Її плоди збирають після того, як зів’януть квіти, поцятковані зеленими плямами і кладуть їх у киплячу рідину, яку вони перетворюють на спиртний напій, саме кладуть у відвар жита (сім’я, схоже на пшеницю), з якого женуть міцний спирт. Взимку хміль звичайно засихає і служить паливом, а коли настає весна на Великдень, він пускає паростки і піднімається. Тому вони й порівнювали з ним Хмеля, бо в час посту він припиняє війну і битви, знімає меч і веде мирне життя у себе вдома. Тоді з’являються ті, у кого немає ні голови, ні віри, палять, розорюють і вбивають геть аж до великодня, а він сидить спокійно. Та коли настає світлий великдень (з його квітами), він піднімається і до нього збирається 500 000 бійців{27}, воїнів за віру православну, йдуть на самопожертву з любові до господа їхнього, а не з бажання дістати утримання чи інші вигоди. Хміль тепер може пишатися цим перед царями всієї землі, бо у нього понад 500 000 ратників, котрі служать без будь-якого утримання. На його поклик вони з’являються до нього на допомогу зі своїми припасами харчів і всього, що їм необхідно. І вони всі, і він великодного свята до великого посту живуть у степах, у розлуці з дружинами й дітьми, у цноті й цілковитій чистоті. В такому стані вони перебувають з року в рік до цього часу, ось уже вісім років. Який це благословенний народ! Який він численний! Яка ревно православна віра! Яка вона велика! Скільки тисяч їх убито в боях чи під час несподіваного нападу, скільки тисяч татари забрали в полон, і все ж вони тепер нараховують таку величезну кількість війська (хай буде благословенний їхній творець!).
Але скількох ляхів перебили козаки! Сотні тисяч з дружинами й дітьми, не лишаючи з них жодного.
Ми роздивлялися палаци їхніх вельмож і правителів, що всередині фортець, з великої відстані, з причини, що їх висота з банями і решітками величезна. Хто їх оглядає і заходить туди, захоплюється їхньою витонченістю і будовою, а також їхніми печами, котрі набагато вищі кипарисів; це місця для вогню, який розводять узимку. Тепер ці палаци в руїнах, безлюдні й служать притулом для собак і свиней. Що ж до породи євреїв і вірмен, то їх будинки, крамниці й заїжджі двори, які їм належали, тепер зробилися лігвищем для диких звірів, бо Хміль (хай буде довгим його життя!), заволодівши цими численними містами, винищив у них до ноги всі чужі народи, і тепер ця країна зайнята чисто православними козаками.
Повертаємося до оповіді. Мешканці згаданого міста просили нашого владику патріарха освятити їхню церкву, бо прокляті ляхи до неї заходили, понівечили образи й осквернили її. Від великодня до цієї пори у ній не правили, очікуючи проїзду через місто архієрея, котрий би освятив її для них. Наш владика патріарх учинив водосвяття і освятив церкву.
Відразу після цього ми рушили і, зробивши ще дві милі, прибули у велике місто, поділене на три фортеці, з них кожна на одній стороні. Третє з цих укріплень являє величезну дерев’яну цитадель на узвишші, яку нині будують заново: копають рови, укріплюють міцними вежами і ставлять гармати. Ім’я міста Умань. Усі за звичаєм вийшли зустрічати нас з корогвами і свічками, священики та диякони в облаченнях, разом з полковником Симеоном і його військом. Він стояв поза містом зі своїм численним військом для нагляду за кордоном татар і ляхів.
Нас привели у величну високу церкву із залізною банею гарного зеленого кольору. Вона дуже простора, вся розмальована і збудована з дерева. Її срібні лампади із свічками чудового зеленого кольору численні. Над притвором гарна дзвіниця. В ньому є висока решітка, обернена до хоросу; за нею стоять півчі й співають за своїми нотними книгами з органом; голоси їхні розносяться наче грім. Це місто є перше велике місто у країні козаків; його будинки високі й красиві, більша частина належала ляхам, євреям та вірменам; вони з багатьма круглими вікнами з різноколірного скла, над якими висять ікони. Городяни мають дуже гарне вбрання. У місті дев’ять чудових церков з високими банями: в ім’я Воскресіння, Вознесення, св. Тройці, Різдва Богородиці, Успення, св. Михайла, св. Миколи, Воздвиження Хреста, а також на честь великодня; бо це місто було центром округи при ляхах і має багато їхніх величних палаців. <…>