Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Так, але ж у них величезна країна. А спробуйте в Італії відступити, щоб зловити в пастку Наполеона, то враз опинитесь у Бріндізі.
— Препогане місто, — сказав Джіно. — Ви там були?
— Тільки проїздом.
— Я патріот, — сказав Джіно, — але не можу я любити ні Бріндізі, ні Таранто.
— А Баїнзіццу любите? — спитав я.
— Це священна земля, — відказав він. — Та я волів би, щоб на ній краще родила картопля. Ви знаєте, коли ми прийшли сюди, то побачили картопляні поля, що їх насаджали австріяки.
— Тут справді скрутно з харчами?
— Щодо мене, то я ані разу не наївся досхочу. Але мені й попоїсти дай та дай. Голодувати, правда, не доводилось, одначе
— Гендлярі сплавляють їх наліво.
— Еге ж. Передовим батальйонам дають усе, що можна, а тим, хто трохи далі, перепадає обмаль. Уже під'їли всю австріяцьку картоплю й каштани по гаях. Годувати треба б краще. Нам усім тут попоїсти тільки дай. Я певен, що харчів є вдосталь. Дуже погано, коли солдати недоїдають. Ви помічали, які думки це породжує?
— Еге ж, — відказав я. — Перемоги цим не здобудеш, а от поразки зазнати можна.
— Про поразку не будемо говорити. I так скрізь тільки й розмов що про поразку. Те, що сталося цього літа, не може минути марно.
Я нічого не відповів. Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва» та ще оцей вислів «не мине марно». Ми чули їх, часом стоячи під дощем десь віддалік, так що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читали на плакатах, що їх наліплювано на інші плакати, але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали славним, не гідне було слави, а жертви були такі самі з вигляду, як і в чікагських бойнях, ото хіба що м'ясо не пускали на продаж, а закопували в землю. Багато було слів, що їх ти вже й чути не міг без огиди, і зрештою лише назви місць зберегли свою гідність. Та що деякі номери й деякі дати, і тільки їх, разом з назвами місць, ти ще міг вимовити, вклавши в них певне значення. А пустопорожні слова, як ото «честь», «слава», «доблесть» чи ще «святиня», звучали просто неподобно поряд із цілком предметними назвами сіл, номерами доріг, назвами річок, номерами полків і датами. Джіно був патріот і часом говорив такі речі, що роз'єднували нас, та загалом він був добрий хлопець, і я розумів його патріотизм. Він народився патріотом. Разом з Педуцці він сів у машину, і вони вирушили назад до Горіції.
Цілий день не вщухала буря. Вітер гнав донизу потоки дощу, і скрізь стояли калюжі та болото. Тиньк на зруйнованих будинках намок і потемнів. Лише надвечір дощ припинився, і з поста номер два я побачив голу й мокру осінню землю, і темні хмари над вершинами пагорбів, і солом'яні мати на дорозі, промоклі так, що з них аж текло. Сонце визирало вже при самому захoді й освітило голі гаї на гірському хребті. У тих гаях було багато австрійських гармат, але стріляло всього декілька. Я спостерігав, як над зруйнованим селянським обійстям поблизу передової зненацька виникали круглі хмарки диму від вибухів шрапнельних снарядів: клубочисті хмарки з жовто-білим спалахом усередині. Спершу був спалах, потім лунав тріск, а потім димова куля розпливалась і рідшала на вітрі. Серед руїн і на дорозі біля розваленого будинку, де містився наш пост, було повно шрапнельних кульок, але пост того дня не обстрілювали. Ми завантажили дві машини й поїхали дорогою, замаскованою мокрими матами, і крізь шпари між ними просвічувало останнє проміння призахідного сонця. Коли ми виїхали на відкриту дорогу за пагорбом, сонце вже сіло. Ми проїхали далі відкритою дорогою, а коли поминули поворот, за яким вона знов заходила під прямокутне склепіння солом'яного тунелю, знову пішов дощ.
Уночі вітер розбурхався ще дужче, а над ранок, о третій годині, під заливним дощем почався артилерійський обстріл, і хорвати посунули через гірські
Коли розвидніло, вітер ще бурхав, але сніг припинився. Він розтанув одразу ж, як упав на мокру землю, і тепер знову йшов дощ. На світанку була ще одна атака, але теж марна. Ми цілий день чекали нового нападу, проте нічого не діялось аж до заходу сонця. Обстріл почався на південь від нас, з довгого порослого лісом гребеня, де були зосереджені австрійські гармати. Ми теж чекали обстрілу, та його все не було. Сутеніло. З поля позад села били наші гармати, і втішно було чути, як снаряди пролітають над нами.
Ми дізналися, що атака на півдні теж була марна. Тієї ночі вони більш не атакували, зате, як нас повідомлено, прорвали лінію фронту на півночі. Уночі нам було наказано готуватися до відступу. Мені сказав про це капітан, що командував постом. Його так повідомили з штабу бригади. А трохи згодом він прийшов від телефону й сказав, що то була неправдива звістка. Бригада дістала наказ будь-що вдержати лінію оборони на Баїнзіцці. Я спитав про північний прорив, і він відповів, що, як йому передано з штабу, австрійці прорвалися крізь позиції двадцять сьомого армійського корпусу в напрямі Капоретто. Цілий день на півночі точилися запеклі бої.
— Якщо ті негідники їх пропустять, нам капець, — сказав він.
— То німці наступають, — сказав один з лікарів.
Саме слово «німці» страхало всіх. Ми не хотіли й чути про німців.
— Там п'ятнадцять німецьких дивізій, — провадив лікар. — Вони прорвали фронт, і ми будемо відрізані.
— У штабі бригади кажуть, що цей рубіж неодмінно треба вдержати. Кажуть, вони прорвалися неглибоко, і ми повинні держати фронт, що проходить через гори від Монте-Маджоре.
— Звідки їм це відомо?
— Із штабу дивізії.
— Звістка про те, що треба готуватися до відступу, теж надійшла з дивізії.
— Ми підпорядковані армійському корпусові,— сказав я. — Але тут я підлягаю вам. Отже, якщо ви скажете мені їхати, я поїду. Та спершу з'ясуйте, чи є такий наказ.
— Є наказ залишатися тут. Ви маєте вивозити поранених на евакуаційний пункт.
— Іноді ми возимо їх і з евакопунктів до польових госпіталів, — сказав я. — I ще дозвольте запитати: я ніколи не бачив відступу, то як тоді евакуювати всіх поранених?
— Всіх не евакуюють. Забирають стільки, скільки можна забрати, а решту залишають.
— Що я маю вивозити своїми машинами?
— Госпітальне обладнання.
— Гаразд, — сказав я.
Другої ночі розпочався відступ. Нас повідомили, що німці й австрійці прорвалися на півночі і йдуть гірськими долинами на Чівідале та Удіне. Відступали без поспіху, змоклі, мовчазні й похмурі. Уночі, повільно просуваючись захряслими дорогами, ми поминали колони солдатів, що брели під дощем, гармати, криті підводи, вервечки нав'ючених мулів, ваговози, — і все те йшло від фронту. Безладдя було ще більше, ніж у наступі.