Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
Тієї ночі ми допомагали вивозити поранених з польових госпіталів, що були обладнані в найменш поруйнованих селах на плато; ми перевозили їх наниз, у Плаву, а наступного дня з ранку до вечора ганяли сюди-туди під дощем, евакуюючи з Плави госпіталі й санітарний пункт. Дощ не вщухав, і під тим жовтневим дощем армія Баїнзіцци спускалася з плато й переходила річку, де навесні того року покладено початок великих перемог.
У Горіцію ми потрапили тільки в середині третього дня. Дощ припинився; місто було майже безлюдне.
Я звелів водієві спинитись, вийшов і заговорив до «матусі». Дівчата з офіцерського дому виїхали ще вранці, сказала вона. Куди вони поїхали? У Конельяно, сказала вона. Їхня машина рушила. Дівчина з пухкими губами знов показала нам язика. «Матуся» помахала рукою. Ті двоє дівчат і далі плакали. Інші зацікавлено роззиралися довкола. Я знову сів у свою машину.
— Нам би поїхати разом з ними, — сказав Бонелло. — Ото була б веселенька подорож.
— В нас і так буде веселенька подорож, — відказав я.
— Чортзна-яка буде подорож.
— Отож я й кажу, — мовив я.
Ми в'їхали на алею перед нашою віллою.
— Я б залюбки навідав тих лялечок на новому місці й побавився б з котроюсь.
— Ви гадаєте, вони отаборяться десь недалеко?
— Авжеж. Ту їхню «матусю» знає вся Друга армія.
Ми спинилися коло вілли.
— Її звуть «мати ігуменя», — провадив Бонелло. — Дівчатка всі нові, але її тут кожен знає. Мабуть, їх привезли перед самим відступом.
— Вони своє надолужать.
— Певно, що надолужать. Ото врізати б котрусь на дурничку. Що не кажіть, а луплять з нас у тому домі дай боже. Держава просто ошукує нас.
— Відведіть машину до гаража, нехай її оглянуть механіки, — сказав я. — Замініть мастило, перевірте дифер. Тоді заправте бак і можете трохи поспати.
— Слухаюсь, синьйоре лейтенанте.
Вілла стояла порожня. Рінальді виїхав з госпіталем. Майор вивіз госпітальну обслугу штабною машиною. На вікні була записка для мене: я мав повантажити на машини майно, складене у вестибюлі, і їхати в Порденоне. Механіки вже виїхали. Я повернувся до гаража. Поки я ходив, над'їхали й ті дві машини, і водії вилізли з кабін. Знову сіявся дощ.
— Так страшенно хочу спати, аж тричі засинав, поки їхав від Плави, — сказав Піані. — Що будемо робити, лейтенанте?
— Замінимо мастило, змастимо й заправимо машини, а тоді підженем їх до входу й повантажимо той мотлох що полишено на нас.
— I зараз же в дорогу?
— Ні, три години поспимо.
— Оце добре, побий мене бог, — сказав Бонелло. — А то б я заснув за кермом.
— Як ваша машина, Аймо? — спитав я.
— Усе гаразд.
— Дайте
— Не треба, лейтенанте, — сказав Аймо. — Скільки там того діла. Ви йдіть спаковуйте свої речі.
— Мої речі всі спаковані, — сказав я. — Тоді я піду повитягаю надвір оте манаття. А ви, як упораєтесь із машинами, одразу під'їжджайте туди.
Вони підігнали машини до входу, і ми взялися складати в них госпітальне майно, що залишилось у вестибюлі. Коли все було повантажене, водії поставили машини рядком на під'їзній алеї під дощем. Ми зайшли до вілли.
— Розтопіть у кухні й просушіть одяг, — сказав я.
— Начхати мені на одяг, — сказав Піані.— Я хочу спати.
— Я спатиму на майоровому ліжку, — сказав Бонелло. — Там, де хропів старий шкарбан.
— А мені байдуже де, аби спати, — сказав Піані.
— Ось є двоє ліжок. — Я відчинив двері до кімнати.
— Я ніколи не знав, що тут таке, — сказав Бонелло.
— Це ж кімната старої мармизи, — сказав Піані.
— Отут і лягайте ви двоє, — сказав я. — Я вас підніму.
— Якщо ви заспите, лейтенанте, нас піднімуть австріяки, — сказав Бонелло.
— Не засплю, — відказав я. — А де Аймо?
— Подавсь до кухні.
— Ну, лягайте, — сказав я.
— Оце я зараз засну! — сказав Піані,— А то цілий день куняв сидячи. Просто очі самі злипались, наче хто на лоба тиснув.
— Скинь черевики, — сказав Бонелло. — Це ж ліжко старої мармизи.
— Чхав я на ту мармизу. — Піані вклався на ліжко, простягши ноги в брудних черевиках і підмостивши руку під голову.
Я пішов до кухні. Аймо вже розтопив у плиті й поставив на вогонь казанок з водою.
— Приготую спагетті,— сказав він. — Коли прокинемось, захочеться їсти.
— Ви що, не хочете спати, Бартоломео?
— Та не дуже. Коли закипить, я ляжу. Вогонь сам загасне.
— Краще б вам поспати, — сказав я. — А підживитись можна сиром та консервами.
— Ні, краще так, — заперечив він. — Тим двом анархістам не завадить попоїсти гарячого. А ви йдіть лягайте, лейтенанте.
— У майоровій кімнаті є ліжко.
— От і лягайте там.
— Ні, я піду в свою колишню кімнату. Хочете випити, Бартоломео?
— Перед дорогою, лейтенанте. А зараз воно мені ні до чого.
— Якщо прокинетесь через три години, а я ще спатиму, збудіть мене, гаразд?
— Я не маю годинника, лейтенанте.
— Годинник на стіні в майоровій кімнаті.
— Гаразд,
Я пройшов через їдальню та вестибюль і піднявся мармуровими сходами до кімнати, де жив разом з Рінальді. Надворі не вщухав дощ. Я підійшов до вікна і виглянув. Уже сутеніло. Наші три машини стояли рядком під деревами. З дерев капотіло. Було холодно, і краплі повисали на галуззі. Я відійшов від вікна, ліг на ліжко Рінальді й віддався сну.