Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— За «Янкі» не турбуйся, сину. Згадай-но про великого Ді Маджо.
— Я боюся й «Індіанців», і детройтських «Тигрів».
— Гляди, щоб так ти не забоявся й «Червоношкірих» із Цинциннаті або чикагських «Білих панчіх».
— Ти все там добре прочитай, а тоді розкажеш мені.
— Як ти гадаєш — чи не купити нам лотерейний квиток з номером на вісімдесят п'ять? Адже завтра вісімдесят п'ятий день.
— Можна, — сказав хлопець. — А чом би не на вісімдесят сім? Пригадуєш, як тобі тоді пощастило?
— Двічі
— Можу замовити.
— Одинарний. За два з половиною долари. От тільки де б нам їх позичити?
— Пусте. Я завжди можу позичити два з половиною долари.
— Та й я, мабуть, зміг би. Але намагаюся не позичати. Спершу позичаєш, а потім жебраєш.
— Ти тільки не застудися, діду, — сказав хлопець. — Не забувай, що вже вересень.
— Місяць великої риби, — мовив старий. — Це тобі не травень, коли хто хочеш рибалка.
— Ну, я йду по сардини, — сказав хлопець.
Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на своєму стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця.
То були дивовижні плечі — і досі ще могутні, хоч які й старі,— і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши, голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в нього на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Ноги старого були босі.
Хлопець не став його будити й пішов собі, а коли повернувся, старий ще спав.
— Прокинься, діду, — мовив хлопець і поклав руку йому на коліно.
Старий розплющив очі і якусь хвилю повертався десь ген іздалеку. Потім усміхнувся.
— Що це ти приніс? — запитав він хлопця.
— Вечерю, — відповів той. — Зараз будемо їсти.
— Мені не дуже хочеться.
— Треба. Не може людина цілий день рибалити й нічого не їсти.
— Я можу, — сказав старий, підводячись. Він узяв газету й згорнув її. Тоді почав згортати ковдру.
— Накинь ковдру на плечі,— сказав хлопець. — Поки я живий, ти не будеш рибалити голодний.
— Тоді живи довго й бережи себе, — сказав старий. — Що ми маємо їсти?
— Чорні боби, рис, смажені банани й печеню.
Хлопець приніс вечерю з «Тераси» у подвійному металевому судку. В кишені у нього були два прибори — ножі, виделки й ложки, — загорнуті кожен окремо у паперову серветку.
— Де це ти взяв?
— Мартін дав. Господар «Тераси».
— Треба йому подякувати.
— Я вже подякував, — сказав хлопець. — Тобі нема чого турбуватися цим.
— Дам йому почеревину з великої риби, —
— Та не вперше.
— Тоді треба буде дати йому щось іще, крім почеревини. Он як він про нас піклується.
— Ще й дві пляшки пива прислав.
— Я білыпе люблю пиво в бляшанках.
— Знаю. Але сьогодні пляшкове. Пляшки я віднесу назад.
— Ти добрий хлопчина, — сказав старий. — Ну, то будемо їсти?
— Я ж тобі весь час про це кажу, — лагідно мовив хлопець. — Тим-то й не відкривав судка, поки ти не готовий.
— Уже готовий, — сказав старий. — Мені тільки треба було вмитися.
«Де ж би ти вмився?» — подумав хлопець. Воду в селищі брали за дві вулиці звідти. «Треба подбати, щоб у нього завжди була вода, — подумав хлопець, — і мило, і добрий рушник. Чого я такий нетямкий? Треба дістати йому нову сорочку, теплу куртку на зиму, якесь взуття і ще одну ковдру».
— Печеня чудова — мовив старий.
— Розкажи мені про бейсбол, — попросив хлопець.
— В американській лізі попереду «Янкі», як я й казав, — потішено мовив старий.
— Сьогодні вони програли, — заперечив хлопець.
— То нічого не важить. Великий Ді Маджо знову розігрався.
— Крім нього, в команді є й інші.
— Авжеж. Одначе гру робить він. У другій лізі, там, де Бруклін і Філадельфія, я б віддав перевагу бруклінцям. Але згадай лишень Діка Сіслера й оті його знамениті кидки в старому парку.
— Еге ж, то просто щось незвичайне. Так далеко ще ніхто не бив.
— А пам'ятаєш, як він, бувало, приходив на «Терасу»? Я ще хотів був запросити його піти з нами в море, та не зважився. А тоді сказав тобі, щоб ти його запросив, але ти теж побоявся.
— Я пам'ятаю. Дурний був, що побоявся. Може, він і пішов би з нами. Ото було б про що згадувати ціле життя!
— Хотів би я взяти з собою в море великого Ді Маджо, — мовив старий, — Кажуть, його батько був рибалкою. Можливо, він теж колись бідував, як і ми, то зрозумів би нас.
— А от батько великого Сіслера ніколи не бідував. Коли був такий, як я, він, цебто батько, вже грав у класних командах.
— А я, коли був такий, як ти, плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки. І вечорами бачив там на березі левів.
— Я знаю. Ти мені розповідав.
— То поговоримо про Африку чи про бейсбол?
— Мабуть, про бейсбол, — відказав хлопець. — Розкажи мені про великого Джона Мак-Гроу.
— Він колись теж вряди-годи заглядав на «Терасу». Та коли підпивав, був страх який буйний і норовистий. А крім бейсболу, захоплювався ще кінними перегонами. Бувало, завжди носив у кишені списки коней і часто називав їхні імена по телефону.
— То був великий тренер, — сказав хлопець. — Мій батько вважав його за найкращого в світі.