Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— У мене вже справжні перейми, — сказала вона. Сестра держала її руку й відлічувала час між переймами за годинником.
— Ого, як схопило, — сказала Кетрін. Я побачив це з її обличчя.
— А де лікар? — запитав я сестру.
— Спить унизу. Коли буде потрібно, він прийде. А тепер я маю дещо зробити мадам, — сказала сестра. — Вийдіть, будь ласка.
Я вийшов у коридор. То був голий коридор з двома вікнами й довгим рядом зачинених дверей. У ньому пахло лікарнею. Я сидів на стільці і, втупивши очі в підлогу, молився за Кетрін.
— Можете зайти, —
Я зайшов.
— Привіт, любий, — сказала Кетрін,
— Ну як?
— Тепер уже часто. — Обличчя її скривилось. Потім вона всміхнулася. — Оце добре схопило. Може б, ви знов підклали руку мені під спину, сестро?
— Гаразд, якщо це вам помагає.
— Ти йди, любий, — сказала Кетрін. — Піди десь поснідай. Сестра каже, що це ще не скоро скінчиться.
— Перші пологи здебільшого тривалі,— сказала сестра.
— Прошу тебе, йди поснідай, — сказала Кетрін. — У мене все добре, правда.
— Я ще трохи побуду, — сказав я.
Перейми повторювались рівномірно, потім послабли. Кетрін була страшенно збуджена. Коли напад болю був сильний, вона казала, що схопило добре. А коли перейми почали слабшати, посмутніла й засоромилась.
— Іди, іди, любий, — сказала вона. — Мабуть, мені просто ніяково, коли ти тут. — Обличчя їй знову викривив біль. — О, оце вже краще. Я так хочу бути хорошою дружиною і народити тобі дитину без усяких дурниць. Прошу тебе, любий, іди поснідай, а тоді прийдеш знов. Мені без тебе нічого не станеться. Сестра така добра до мене.
— Ви маєте доволі часу, щоб поснідати, — сказала сестра.
— Тоді я піду. До побачення, мила.
— До побачення, — сказала Кетрін. — Поснідай там як слід і за мене.
— А де тут можна поснідати? — спитав я сестру.
— У кінці вулиці біля площі є кав'ярня, — сказала вона. — Там уже має бути відчинено.
Надворі розвиднялось. Я пройшов безлюдною вулицею до кав'ярні. У вікнах світилося. Я зайшов і став біля цинкового прилавка, і старий за прилавком подав мені склянку білого вина та бріош [43] . Бріош була вчорашня. Я вмочив її у вино і їв, а потім випив склянку кави.
43
Бріош — Здобна булочка.
— Чого це ви так раненько? — спитав старий.
— Привіз дружину до лікарні, має родити.
— Он воно що. Ну, хай щастить.
— Налийте мені ще склянку вина.
Наливаючи, він надто перехилив пляшку, і трохи вина витекло на цинковий прилавок. Я випив, заплатив гроші й пішов. На вулиці біля будинків стояли повні сміттєві відра, дожидаючи сміттяра. Коло одного відра, щось винюхуючи, крутився собака.
— Чого ти тут шукаєш? — спитав я і зазирнув у відро, чи нема там чогось, щоб витягти для нього; та зверху була тільки кавова гуща, сміття і кілька засохлих квіток. — Нічого тут немає, собацюро, — сказав я. Собака потюпав на той бік вулиці.
У лікарні я піднявся сходами на
— Де мадам Генрі?
— Одну жінку щойно взяли до родильної.
— Де це?
— Я вас проведу.
Вона повела мене в кінець коридора. Двері родильної були прочинені. Я побачив Кетрін, що лежала на столі вкрита простиралом. З одного боку стояла сестра, а з другого, біля якихось балонів, лікар. Він тримав у руці гумову маску, припасовану до шланга.
— Я дам вам халат, і ви зможете зайти, — сказала сестра. — Прошу вас сюди. — Вона надягла на мене білий халат і зашпилила його ззаду біля коміра. — Тепер можете йти туди.
Я зайшов до кімнати.
— Привіт, любий, — обізвалася Кетрін напруженим голосом. — Щось я небагато встигла.
— Ви пан Генрі? — спитав лікар.
— Так. Ну, як вона, докторе?
— Усе добре, — відказав лікар. — Ми перейшли сюди, бо тут зручніше давати наркоз, щоб полегшити перейми.
— Ось зараз треба, — сказала Кетрін.
Лікар наклав їй на обличчя гумову маску, повернув якийсь диск, і я побачив, як Кетрін почала глибоко й часто дихати. Потім відштовхнула маску. Лікар закрутив вентиль.
— Цього разу не дуже схопило. А от перед цим було дуже сильно. Та доктор зробив так, наче то й не мені боліло, правда ж, докторе? — Голос її звучав якось дивно. На слові «доктор» він підвищився.
Лікар усміхнувся.
— Ой, знову треба, — сказала Кетрін. Вона притиснула маску до обличчя й часто задихала. Я почув, як вона тихо застогнала, тоді зняла маску і всміхнулася. — Оце добре схопило, — сказала вона. — Дуже добре. Ти не тривожся, любий. Іди собі. Піди ще раз поснідай.
— Я буду тут, — сказав я.
Ми приїхали до лікарні десь перед ранком, годині о третій. Опівдні Кетрін усе ще була в родильній. Перейми знов послабли. Вона мала стомлений і змарнілий вигляд, але духом не занепадала.
— Нема з мене пуття, любий, — сказала вона. — Така досада. Я ж думала, що народжу легко. А воно… ой, знову… — Вона схопила маску й притулила її до обличчя. Лікар повернув диск і стежив за нею. За хвилину все минуло. — Ні, цей раз не дуже, — сказала вона. Тоді всміхнулася. — Мені так подобається наркоз. Просто чудо.
— Ми візьмемо трохи з собою додому, — сказав я.
— Ось зараз буде, — швидко мовила Кетрін. Лікар повернув диск і поглянув на годинник.
— Як часто тепер? — спитав я.
— Приблизно через хвилину.
— Ви ще не снідали?
— Зараз піду перекушу, — сказав він.
— Вам неодмінно треба попоїсти, докторе, — сказала Кетрін. — Мені прикро, що я так довго вас затримую. Чи не можна, щоб мій чоловік давав мені наркоз?
— Коли хочете, можна, — відказав лікар. — Повертайте до цифри два.