Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— А що він ще каже? — стривоживсь я.
— Нічого. У мене чудовий кров'яний тиск, любий. Він просто не надивується на мій тиск.
— Що він каже про твої завузькі стегна?
— Нічого. Анічогісінько. Каже, що мені не треба кататись на лижах.
— Він має рацію.
— Він сказав, що коли я не каталася раніш, то тепер запізно починати. Власне, кататися й можна б, тільки так, щоб не падати,
— Жартівник він, як я бачу.
— Він добрий лікар, правда. Ми звернемось до нього, коли настане час родитися дитині.
— А ти не питала його, чи не слід
— Ні. Я сказала, що ми вже чотири роки як одружені. Розумієш, любий, коли я вийду за тебе заміж, то стану американкою, а за американським правом дитина вважатиметься законною, хоч коли б ми взяли шлюб.
— Де це ти таке розкопала?
— У нью-йоркському «Всесвітньому альманасі», в бібліотеці.
— Ти просто чудо.
— Я така рада, що буду американкою, і ми поїдемо в Америку, правда ж, любий? Мені хочеться побачити Ніагарський водоспад.
— Ти в мене розумниця.
— I ще я хотіла щось побачити, але забула що.
— Чікагські бойні?
— Ні. Не можу пригадати.
— Хмарочос Вулворта?
— Ні.
— Великий каньйон?
— Ні. Але його теж хочу побачити.
— То що ж?
— Золоті Ворота! Ось що. Де Золоті Ворота?
— У Сан-Франціско.
— Ось туди ми й поїдемо. Я так чи так хочу побачити Сан-Франціско.
— Гаразд. Поїдемо туди.
— А тепер їдьмо до себе нагору. Гаразд? Коли там поїзд?
— На початку шостої.
— От і поїдемо.
— Гаразд. А тим часом я вип'ю ще кухоль пива.
Коли ми вийшли й попростували вулицею, а потім піднімалися сходами до станції, було дуже холодно. З Ронської долини віяв студений вітер. У вітринах крамниць світилося, і ми піднялись крутими кам'яними сходами на вищу вулицю, а тоді ще одними сходами до станції. Електропоїзд уже стояв біля перону, і всі вагони були освітлені. На спеціальному циферблаті був позначений час відходу. Стрілки показували десять хвилин на шосту. Я поглянув на перонний годинник. Було п'ять хвилин на шосту. Коли ми заходили у вагон, я побачив, як із станційного буфету вийшли машиніст і кондуктор. Ми сіли й спустили вікно. Поїзд опалювали електрикою, і у вагоні було душно, але крізь вікно пішло свіже холодне повітря.
— Стомилася, Кет? — запитав я.
— Ні. Мені добре.
— Нам недалеко їхати.
— Я люблю цю дорогу, — сказала вона. — Не турбуйся за мене, любий. Я почуваю себе добре.
Сніг випав лише за три дні до різдва. Одного ранку ми прокинулись і побачили, що йде сніг. Ми лежали в ліжку, у грубі гуготів огонь, і ми дивились, як за вікнами мете сніг. Пані Гуттінген забрала посуд від сніданку й підклала в грубу дров. Надворі була справжня хурделиця. Пані Гуттінген сказала, що мести почало десь близько півночі. Я підійшов до вікна й визирнув надвір, але вже за дорогою нічого не було видно. Скрізь довкола бурхав сніговій. Я повернувся до ліжка, і ми лежали й розмовляли.
— Оце б тепер на лижах покататися, — сказала Кетрін. — Просто злість бере, що мені не можна.
— Ми дістанемо санки й з'їжджатимем дорогою. Для тебе це буде не гірш, як в екіпажі.
— А
— Побачимо.
— От якби не дуже кидало.
— Зараз устанемо, а тоді підем прогуляємось по снігу.
— Перед обідом, — сказала Кетрін, — щоб нагуляти апетит.
— Я й так завжди хочу їсти.
— Я теж.
Ми вийшли на сніговій, але кругом були такі замети, що йти десь далеко просто не випадало. Я рушив уперед, прокладаючи стежку до станції, однак ми йшли дуже довго, поки дісталися туди. Мело так, що ми майже нічого не бачили, та врешті добрели до невеличкого пристанційного заїзду, обчистили одне одного віничком і, сівши на лаву, замовили вермуту.
— Оце сьогодні заметіль, — сказала буфетниця.
— Еге ж.
— Цього року сніг упав пізно.
— Еге ж.
— А можна, я з'їм шоколадку? — спитала Кетрін. — Чи вже скоро обідати? Я весь час хочу їсти.
— Ну то й з'їж, — сказав я.
— Я візьму з горіхами, — сказала Кетрін.
— Вони таки смачні,— сказала буфетниця. — Я сама їх найдужче люблю.
— А я вип'ю ще вермуту, — сказав я.
Коли ми вийшли і рушили назад, нашу стежку вже геть замело снігом. На місці глибоких слідів були тільки ледь помітні ямки. Сніг шугав нам просто в обличчя й заліплював очі. Ми почистились і пішли до себе нагору обідати. Обід подавав пан Гуттінген.
— Завтра вже можна й на лижі,— сказав він. — Ви вмієте, пане Генрі?
— Ні. Але хочу навчитися.
— То легко навчитеся. На різдво приїздить мій син, він вас навчить.
— От і добре. Коли він приїде?
— Завтра ввечері.
Коли ми сиділи по обіді в своїй невеличкій кімнаті біля груби й дивилися, як за вікном мете сніг, Кетрін спитала:
— А ти не хотів би, любий, поїхати кудись без мене, побути в чоловічому товаристві, покататись на лижах?
— Ні. З якої б то речі?
— Мабуть же, тобі часом хочеться побачити й інших людей, крім мене.
— А тобі хочеться бачити когось іншого?
— Ні.
— Мені теж ні.
— Я знаю. Але між нами є різниця. Я чекаю дитини, отож мені добре нічого не робити. Я знаю, що стала страшенно дурна й надміру балакуча, тим-то й думаю: може б, ти краще кудись поїхав, щоб я тобі не обридла.
— Ти хочеш, щоб я поїхав?
— Ні. Я хочу, щоб ти був зі мною.
— Саме так я й збираюся вчинити.
— Присунься до мене, — сказала вона. — Я хочу помацати твою гулю. Ой, яка велика. — Вона провела пальцями по гулі в мене на голові. — Любий, ти не хотів би відростити бороду?
— А ти хочеш, щоб я відростив?
— Було б кумедно. Цікаво ж побачити, який ти будеш з бородою.
— Гаразд. Відрощу. Ось зараз же й почну. Чудова думка. Хоч якесь діло буде.
— Тебе гнітить, що ти не маєш ніякого діла?
— Ні. Навпаки, подобається. Мені так дуже добре. А тобі хіба ні?
— Мені чудово. Але я боялася, що тепер, коли я така товста, тобі може бути нудно зі мною.
— Ой Кет, ти не уявляєш собі, як я тебе кохаю.
— Навіть отаку?
— Та яку завгодно. Мені так хороше. Ну скажи, хіба нам погано живеться?