Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Не хочу.
— Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася.
Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай.
— А вона не стане між нами? Я кажу про малу.
— Ні. Ми їй не дамо.
— Як у нас із грішми?
— Грошей повно. Останній чек мені оплатили без жодного слова.
— А твої родичі не почнуть вимагати, щоб ти повернувся додому? Вони ж тепер знають, що ти в Швейцарії.
— Можливо. Треба буде щось їм написати.
— Ти ще не написав?
— Ні. Але чек їм надіслано.
— Хвалити бога, що я не твоя родичка.
— Я
— Ти що, зовсім їх не любиш?
— Колись любив, але ми так часто сварилися, що все те геть розвіялось.
— Я думаю, мені вони сподобалися б. Можливо, що й дуже сподобалися б.
— Облишмо говорити про них, а то я ще почну їх жаліти. — I трохи згодом я сказав: — Ходімо вже, якщо ти відпочила.
— Я відпочила.
Ми рушили далі дорогою. Уже посутеніло, і під ногами рипів сніг. Вечір був сухий, холодний і дуже ясний.
— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Чудова борода. З вигляду шорстка й кусюча, а насправді м'яка і страшенно приємна.
— Так мені краще, ніж без бороди?
— По-моєму, краще. Ти знаєш, любий, я вирішила не підстригатися, поки не народиться мала Кетрін. Я тепер надто громіздка й статечна. А коли вона народиться і я знов схудну, я таки підстрижуся й стану для тебе неначе зовсім нова й незнана. Ми підемо разом, і я підстрижуся, або я піду сама, а тоді повернусь, і ти не впізнаєш мене.
Я промовчав.
— Ти ж не будеш заперечувати, правда?
— Ні. Як на мене, то навіть цікаво буде.
— Ой ти мій милий. А може, любий, я стану гарніша й така тоненька та звабна для тебе, що ти знов у мене закохаєшся.
— Чорт забирай, — сказав я, — я й так закоханий в тебе по вуха. Чого ж ти ще хочеш? Зовсім занапастити мене?
— Еге ж. Хочу тебе занапастити.
Розділ XL
Жилося нам чудово. Ми прожили так січень і лютий, і погода стояла прегарна, і ми були щасливі. Час від часу заходили недовгі відлиги, коли повівав теплий вітер, і сніг підтавав і м'якшав, і в повітрі вчувалася весна, але щоразу ставало знов ясно й морозяно, і поверталася зима. А в березні уперше зрушило на весну. Якось уночі пішов дощ. Він не вщухав аж до полудня, і сніг перетворився на хлипке місиво, і весь схил гори став мокрий та похмурий. Над озером і над долиною нависли хмари. Високо в горах ішов дощ. Кетрін узула важкі боти, а я гумові чоботи пана Гуттінгена, і ми вирушили під парасолем до станції, через розталь і струмки, що розмивали скрижанілу дорогу, — а там зайшли до пивнички випити перед обідом вермуту. Знадвору долинав шум дощу.
— Як ти думаєш, чи не переїхати нам до міста?
— А ти як думаєш? — спитала Кетрін.
— Якщо зимі кінець і задощило надовго, тут буде зовсім невесело. Скільки ще чекати малої Кетрін?
— Десь із місяць. Може, трохи більше.
— Ми могли б тим часом пожити в Монтре.
— А чом не поїхати одразу до Лозанни? Лікарня ж там.
— Можна. Я тільки думав, чи не завелике то місто.
— Ми можемо бути самі й у більшому місті, а в Лозанні, мабуть, непогано.
— То коли поїдемо?
— Мені байдуже. Коли хочеш, любий. Я ладна й зовсім звідси не їхати, якщо ти
— Побачимо, як покаже себе погода.
Дощ ішов три дні. Сніг на схилі гори нижче від станції геть розтанув. Дорога перетворилась на каламутний бурхливий потік. За такої мокречі та сльоти годі було й думати десь гуляти. Вранці третього дощового дня ми вирішили перебратися до міста.
— Я все розумію, пане Генрі, — сказав пан Гуттінген. — Не треба ніякого попередження. Я й не думав, що ви залишитесь тут, як настане негода.
— Нам так чи так треба бути ближче до лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я.
— Та певне ж, — сказав він. — А як схочете, приїздіть до нас колись із немовлям.
— Гаразд, якщо у вас знайдеться місце.
— Навесні тут дуже гарно, і ви зможете пожити собі на втіху. Немовля з нянькою можна буде помістити у великій кімнаті, вона тепер стоїть замкнена, а ви з мадам оселитесь у тій самій, з вікнами на озеро.
— Я попереджу вас листом, — сказав я.
Ми спакували речі й поїхали післяобіднім поїздом. Пан та пані Гуттінгени провели нас до станції, і він тягнув нашу поклажу на санках по розталі. Вони стояли на пероні під дощем і махали нам руками.
— Хороші вони люди, — сказала Кетрін.
— I так добре ставилися до нас.
У Монтре ми сіли на поїзд, що їхав до Лозанни. З вікна вагона не видно було гір у тій стороні, де ми жили: їх закривали хмари. Поїзд спинився у Веве, тоді рушив далі, поминаючи з одного боку озеро, а з другого мокрі темні поля, голі гаї та мокрі будинки. Ми приїхали в Лозанну й оселилися в не дуже великому готелі. Коли ми їхали в екіпажі вулицями, а тоді спинилися біля під'їзду готелю, усе йшов дощ. Портьє з мідними ключиками в петельці, ліфт, килими на підлозі, білі вмивальники з блискучими кранами, бронзове ліжко у великій зручній спальні — усе те здалося нам неабиякою розкішшю після скромної оселі Гуттінгенів. Вікна кімнати дивилися в мокрий садок, оточений кам'яним муром із залізними шпичаками нагорі. По той бік вулиці, що круто йшла донизу, був ще один готель, з таким самим муром та садком. Я стояв і дивився, як дощ заливає садовий фонтан.
Кетрін засвітила всі лампи й узялася розпаковувати речі. Я замовив собі віскі з содовою й ліг на ліжко читати газети, що їх купив на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я попивав віскі з содовою і читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті.
— Знаєш, любий, чим мені треба буде запастися? — обізвалася вона.
— Чим?
— Білизною для немовляти. В таку пору вже годиться мати все потрібне.
— То можна купити.
— Я знаю. Завтра й піду. Треба тільки довідатись, що саме купувати.
— Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою.
— Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей.
— А от я набув.
Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі.
— Я замовлю тобі ще, — сказала вона. — Ти вже пробач.
— Там було вже на денці. Іди-но до мене на ліжко.
— Ні. Я хочу зробити, щоб ця кімната стала на щось схожа.
— На що?
— На нашу домівку.
— То почепи державні прапори.
— Ой, заткни рота.
— Ану скажи ще раз.