Рiднi дiти
Шрифт:
Що ви, забудьте про це, – схопила її за руку Ліна. – Воно й правда, – погодилася нова приятелька. – Я теж забула, що друкувала з іноземних мов. Я чищу картоплю і буряки і більш-менш спокійна і намагаюся Тамарочку тримати коло себе, щоб її, боронь боже, відвідувачі не бачили. Я й вас берегтиму. Це був порятунок!
Ліна зраділа і одразу дала згоду, хоча це було зовсім нелегко. Дякувати друкарці Любові Федорівні – вона дійсно турбувалася про обох дівчат – і про свою Тамарочку, і про Ліну, – щоб не були вони голодні, щоб не над силу навантажували їх роботою, а головне, щоб
Фрау Фогель звали її всі. Вона прекрасно розмовляла і російською, і українською мовами.
– Знала її десять років і не знала, що вона фрау Фогель, – здивовано казала Любов Федорівна, – а тепер виявилося, що і дід, і прадід її німці. А може, це вона відкопала своїх предків, щоб урятуватися?
І справді, фрау Фогель так трималася, що не можна було розібрати, кому вона дійсно співчуває.
У вересні дівчата знову одержали повістки. Любов Федорівна заметушилася, забігала, знайшла якихось знайомих лікарів, дістала довідки і для Тамари, і для Ліни.
– У Тамари – астма, у Ліни – туберкульозний процес.
Їй спало на думку порадитися з фрау Фогель. Адже та приязно ставилася до неї.
– Хай дівчата прийдуть увечері до мене! – сказала фрау Фогель i дала свою адресу. – Я щось вигадаю для них!
Ліна і Тамара пішли.
Двері їм відчинила висока, гарно вдягнена дівчина їхнього віку. Ліна й Тамара були в таких жалюгідних платтячках, запнуті хусточками! Дівчина здалася Ліні дуже знайомою. Де й коли вона бачила її?
Хто там, Золю? – почули вони голос фрау Фогель. Золя! Золя! Ну так, звичайно, це Золя – подруга Тані, з Таниного піонертабору, Золя, про яку згадував Льова.
– Золя! – аж скрикнула Ліна.
– Ви мене знаєте? – спитала Золя. – Я теж наче вас десь бачила. – Де ми стрічалися?
– Ви не пам'ятаєте? В піонертаборі під Одесою! Я приїздила до Тані.
– Так, так! Тепер я тебе пам'ятаю, тебе звуть Ліною, – зраділа й Золя, одразу перейшовши на ти. – От добре як! Так приємно тепер зустрітися з колишніми подругами.
Увійшла фрау Фогель.
– Мамо, уяви, я давно знаю Ліну, – повідомила Золя, – це подруга Тані Стародуб. А це твоя приятелька?
Дівчатам одразу стало легше.
– І ви працюєте на кухні? – здивувалась Золя. – Чи ви сказилися? Я зовсім добре влаштувалася, і мене ніхто не чіпає. Поговоріть з мамою, вона влаштує вас кудись у канцелярію, на чисту роботу.
– Ні, нам і тут добре, – сказала Ліна, – але вся справа в тому, що весь час одержуємо повістки на від'їзд до Німеччини.
– Ну, це пусте, – махнула рукою фрау Фогель, – це я влаштую. Кому ж і допомогти, як не своїм?
Тамарочка почала гаряче дякувати і за себе, і за Ліну, а Ліні було чомусь не по собі. Чому мати Золі Зозулі – фрау Фогель? Але ж вона назвала
Як важко самій розібратися в людях!
– Приходь частіше, ми підемо в кіно, – запропонувала Золя.
– Я вже забула, коли де була, – призналася Ліна. – І ніколи і не тягне нікуди. Навіть не уявляю собі, щоб можна було тепер кудись іти розважатися.
– Ну, так не слід вішати носа! – безапеляційно заявила Золя. – Треба завжди сподіватися на краще.
Адже про це і Льова казав…
Але від кіно Ліна рішуче відмовилася.
– У неї мама померла, їй не до того, – пояснила Тамарочка, боячися, що Золя образиться.
Деякий час їх не чіпали, але восени 43-го року, коли люди вже пошепки передавали один одному: «Наші близько, наші женуть фріців», облави, арешти, суцільні мобілізації посилились, Любов Федорівна знову кинулася до фрау Фогель.
– Не турбуйтеся, – сказала та, – я їх заберу з собою, а у Львові залишу у своєї родички. Хай вони сьогодні прийдуть до мене, я їх познайомлю де з ким, дістанемо документи на посадку. Ми влаштуємо дівчат у нашому вагоні, можете бути спокійні – що буде моїй Золечці, те й їм…
– Нізащо, – сказала Ліна, почувши цю пропозицію від Любові Федорівни. – Я нізащо нікуди не поїду з Києва. Краще вже вмерти.
– Та тільки ж до Львова, – спробувала умовити Любов Федорівна. – А що, як вас заберуть під конвоєм, одправлять у запечатаному вагоні? Сьогодні, казали, наша вулиця відходить до забороненої зони і звідси виселятимуть.
З району, де жила Ліна, давно вже всіх виселили. То була «заборонена зона». Останній час вона ночувала у Любові Федорівни. Раптом вихід знайшла тиха і лагідна Тамарочка:
– Знаєш що, Ліно, ми таки підемо до цих Фогелів і заберемо у них документи на посадку. Ми скажемо, що прийдемо прямо на вокзал, а з цими документами втечемо і десь переховаємося.
– Це справді краще, – погодилася Ліна.
А Любов Федорівна була в такому розпачі, що вже не знала, що краще, а що гірше.
Увечері Ліна й Тамара пішли до фрау Фогель.
– О, Золя вже на вас давно чекає! – сказала та.
Ліна перша переступила поріг Золиної кімнати і зупинилася: на канапі з Золею сиділи два есесівські офіцери. Золя була гарно вдягнена, модно зачесана, сміялася і кокетувала з задоволеним, переможним виглядом.
– Мої милі дівчатка!.. – схопилася вона з канапи і кинулася обіймати Ліну і Тамару, ніби справді вони були такими вже близькими друзями і їхній прихід був для неї великою радістю. – Знайомтеся, – звернулася вона по-німецьки до офіцерів. – Це мої подружки, фрейляйн Ліна і фрейляйн Тамара. Ми поїдемо всі разом. Мамо, – Золя вередливо надула губки, – приготуй нам вечерю! А ви, дівчатка, прошу, сідайте до столика, поки мама організує нам щось грунтовне, ми тут трохи поласуємо.
На круглому столику біля канапи стояли високі пляшки з лікером і рейнвейном, тарілки з шинкою, вази з фруктами.