Рiднi дiти
Шрифт:
Дратує тільки те, як він дивиться на маму і з занадто вже запобігливою усмішкою на Ліну. Взагалі, в присутності Ліни ніяковіє і губиться. Але він зовсім не такий вже противний…
З Танею їй дуже важко було зустрітись. Так вийшло, що вони довго не бачилися. Таня не ходила до школи кілька днів. Вони зустрілися в неділю в бібліотеці і пішли любимою, зовсім не найближчою дорогою у Піонерський парк. Так, щоб пройти повз Андріївський собор, спуститися Володимирською гіркою, перейти вулицю Кірова проти Палацу піонерів, де,
Отам, над Дніпром, під старим каштаном, відбулася їхня розмова, яку ніколи не забували ні Ліна, ні Таня.
Ліна раптом все розповіла, – і як забрали тата, і як вони не по-правильному, не по-хорошому жили, і як їй важко з матір'ю, і про Сергія Леонідовича, і що вона мусить довести, усім своїм життям довести, що вона справжня радянська дівчина. А батька вона все-таки любить і не може його не любити. Вона знав, що він завинив, але він не ворог. Як страшно в житті! Безвілля, безхарактерність може призвести до злочину.
Таня тримала її за руку і, якось болісно підвівши праву чорну брову, раптом сказала зовсім не до речі:
– Між іншим, ти знаєш, тато мені не рідний батько, тільки однаково я люблю його, лише трошки менше, ніж маму.
– Хіба? – здивувалась Ліна і продовжувала говорити далі про своє болюче і страшне, але їй стало легше і вільніше говорити.
І там вони дали слово завжди підтримувати одна одну і вірити одна одній так, щоб можна було все, все сказати.
Ліна ще частіше почала бувати у Тані. На концерти вони ходили втрьох – Ліна, Таня і Танин тато. А потім у Тані народився братик Андрійко, і Ліна переживала це з усією родиною і бігала з Танечкою купувати квіти, пелюшки і різні кумедні речі для немовлят.
Їй було легше переживати своє горе. Вона не заздрила Тані, а раділа разом з нею.
Влітку Ліна з мамою поїхали до тітки у Трипілля. Там і застало їх 22 червня.
– Додому! Швидше додому! – рвалася Ліна. З маминими істериками на пароплав сісти було неможливо. Другого дня, весь запорошений, схвильований, приїхав по них Сергій Леонідович і відвіз у Київ.
А потім життя враз урвалося. З Танею бачилися двічі чи тричі похапцем, ні про що не поговорили як слід – було ніколи. Танин батько був уже в Армії.
– Тільки б не виїздити нікуди, – сказала Таня, – поки що ні я, ні мама не боїмося нальотів. Але кидати Київ!.. Це найважче… Я думаю, все-таки не доведеться.
Та раптом уночі Ліну розбудив телефонний дзвоник.
– Це я, Таня. Ми несподівано їдемо. Я думаю, до Харкова. Не далі. Ліночко, а ви їдете?
– Поки що ні…
Поки що! Лінина мати взагалі казала: «Нікуди нізащо я не поїду! Хіба всі їдуть? Кинути квартиру, речі… Нас, двох жінок, піхто не зачепить. Кому ми потрібні?…»
– Може, ти поїдеш з нами… – тихо сказала Таня. – Спитай у своєї мами.
Ні, цього вона не могла – покинути матір, це
…Більше Ліні нічого не хочеться згадувати. Остання надія на порятунок зникла, коли поїхав Сергій Леонідович. Як він і Ліна благали матір евакуюватися! Ліна пройнялася справжньою повагою і любов'ю до Сергія Леонідовича після останньої їхньої розмови. Мама недоречно і нетактовно в присутності Ліни сказала:
– Якщо ви мене любите, як завжди кажете, ви лишитеся тут зі мною, коло мене, а не подастесь хтозна-куди і нащо.
Сергій Леонідович здивовано, наче вперше бачив, поглянув на неї, перевів очі на Ліну, яка почервоніла від обурення, якось болісно зітхнувши, промовив тихо, але твердо:
– Мене дивує таке випробування мого ставлення до вас. Це ні до чого зараз. Я пропоную вам і Ліночці їхати, бо лишатися тут безглуздо. Йдеться не про наші з вами взаємини, а про ваш від'їзд із Києва, в чому я вам можу по-дружньому допомогти.
– Мамо, треба їхати! – сказала Ліна. – Ти ж розумієш, все може бути. – Але мати закопилила губу, наче вісімнадцятирічна дівчина, почала хлипати, і не можна було розібрати, чи удавано, чи щиро.
Він таки був вірний, відданий друг, Сергій Леонідович. Через них він зволікав із своїм від'їздом і все ж таки в останні хвилини прислав по них машину. Мати розсердилася, а Ліна похапцем написала кілька слів: «Дорогий Сергію Леонідовичу! Я ніколи не забуду вашої уваги. Дякую за все. Ліна».
Після того у неї просто опустилися руки. Насувалося страшне, темне, невблаганне, і вона нічого не могла зробити.
Запам'ятався тупий гуркіт ворожих чобіт по брукові. Як же тепер жити? Як жити? Мати запобігала перед нею, але Ліна уникала будь-яких розмов, робила все механічно, зціпивши зуби. Запнувшись хусткою, ходила на базар продавати речі, дома варила, рубала дрова, розтоплювала пічечку. Мати раптом ніби зрозуміла, яку непоправну дурницю зробила,.- якось обм'якла, дуже змарніла, стала лагіднішою і навіть слухала в усьому Ліну. До неї якось прийшли з газети:
– Ваш чоловік заарештований більшовиками. Уявляємо, як важко вам довелося при советах. Напишіть, будь ласка, про це в газету.
Мати перелякано поглянула на Ліну. Та лише трошки зблідла, але дивилася холодними і зовсім спокійними очима.
– Ми ні в які газети нічого писати не будемо, – сказала вона. – Батько був покараний, бо в нього були великі розтрати.
І Ліна так глянула на матір, що й та забелькотіла:
– Я нічого, нічого не писатиму. Вони пішли ні з чим.
– Мамо, коли ти хоч слово напишеш або скажеш, ти мене ніколи не побачиш, – сказала твердо Ліна матері. – Досить того, що ми лишилися, але щоб підлабузнюватися до ворогів, чорнити нашу владу, за яку воював наш батько, – цього я вже не дозволю. Мати заплакала.