Рiднi дiти
Шрифт:
Настася Дмитрівна,
Яка ви хитра.
Та повбивають
І вас, і Гітлера.
І ми всі співали, і нас вона садила в карцер і била. І наші пісні теж не дозволяла співати, а Леночка Лебединська і старші дівчатка і хлопці нас учили, і ми співали пошепки, а як підійде, ми очі позакриваємо, наче спимо. Потім нас звільнила Радянська Армія. Зараз я вчуся в школі у 1-му класі, і Світланка теж. Напишіть нам швидше, і ми вам про все будемо писати.
Цілуємо вас і бажаємо добре вчитися.
Т оня Мідян і Світлана Комарович».
Найкраще за всіх, звичайно, писала Лена. До війни вона вже скінчила 5-й клас. Дуже швидко згадала
Раптом Каті захотілося все, все розказати про себе далеким друзям, і вона писала, писала, не звертаючи уваги на помилки, на звороти, тільки інколи питала: Glockchen[1] як буде, Лено? А як ausgeschnitten[2]? Адже ці роки їх примушували розмовляти лише по-німецьки. Фрау Фогель вчила їх в так званій Schule[3].
«Дорогі далекі подруги Вірочко, Тасю, Клаво і Томо!
Ми одержали ваш лист, і я буду вам часто писати, а ви відповідайте, щоб ми все знали одна про одну, як справжні друзі. У мене теж нікого нема. Моя мама була вчителькою, а тато агрономом. Ми жили на селі коло великого лісу. Там скрізь були великі густі ліси, і озера, і глибокі річки. Мої мама і тато були ще молоді, і мама ходила з татом на полювання, і її всі діти в школі дуже любили.
У нас було багато книжок, і мама мене рано навчила читати, і я багато читала, а тато навчив мене їздити верхи. Нам дуже добре жилося. Я любила дуже наш ліс і сама не боялася бігати. А лісничим там був старий дідусь, і ми з мамою ходили до нього в гості і носили йому тютюн і газети. Тато сам розводив тютюн, особливий, дуже міцний. Восени ми зрізали, сушили і складали папуші, і я тата звала «татуша-папуша». Ще тато з мамою розводили різні яблука і груші. А коли почалася війна, мені було сім років, тато пішов у партизани. Майже всі в селі чоловіки пішли в партизани. І я знала, де вони в лісі. Я стала пасти череду і гонила її до лісу, а там якесь телятко підганяла до урвища і співала якусь пісеньку, а на теляткові, як і на дорослих коровах, були дзвіночки. Інколи дідусь-лісник забирав телятко, а інколи хтось із партизанів виходив і забирав телят на харчове поповнення, а мені давав записочку для мами, і я ховала ту записочку або під коси, або в батіжок, в якому дід робив дірочку і затуляв. Я була зв'язківцем, і через мене все передавали моїй мамі. З партизанами і жінки були – там була фельдшерка Оля, мамина подруга, і її чоловік лікар, а її маленький синок Ясик лишився з бабусею, і мама їх доглядала. Тата я тільки один раз бачила, і він мені сказав, щоб я обережна була, а як попадуся, на все казала «не знаю», і щоб ми з мамою були сміливі, і що він. гордиться, що ми допомагаємо партизанам, і він розмовляв зі мною, як з дорослою, а потім узяв на руки і, як маленьку, доніс до дідусевої сторожки. І більше я його не бачила, бо на село незабаром приїхав фашистський каральний загін. Казали, що партизани підірвали поїзд з їхнім начальством, а в місті убили їхнього бургомістра і що партизанським загоном керує товариш Папуша. Ніхто на селі не знав, а я і мама знали, що то наш тато. Дуже страшно було, коли приїхали каральники! Бабуся з тьоті Олиним Ясиком прийшла до нас, і ми цілу ніч сиділи і не спали, а жінки з села до нас забігали і казали, що всіх партизанів розбили. Бабуся плакала і молилася, а мама казала: «Не вірю, не вірю, не може бути». Нас уранці забрали і посадили в концтабір за колючий дріт і ще багато жінок, і всіх допитували, у кого є рідні з партизанів. Коли дізналися, що мама учителька, її почали дуже бити, а мама кричала: «Катюшо, не дивись». А фашисти кричали: «Хай дивиться!» і питали і в мене, і в мами, де тато, а ми казали: «Не знаю» і більше нічого. А потім мене почали дуже бити, а я собі руки кусала, щоб не кричати і маму не лякати, і тільки кричала: «Мамочко, не дивись», а фашисти знову кричали: «Хай дивиться!»… і тримали маму за руки. А другого дня відвезли всіх у Вітебськ. Там було багато жінок і дітей і з нашого, і з сусідніх сіл.
Там були Лена Лебединська з сестричками і братиком і Тоня Мідян з мамою, старшою сестрою і братом. І одна жінка, яку тільки сьогодні забрали, казала, що скрізь розвішено об'яви: «Командирові партизанського загону Папуші. Ваша родина в гестапо. Якщо протягом 24 годин ви не з'явитесь – вона буде повішена». Це скрізь було розвішено. Мама, як почула, затулила мені рота непомітно, вона мене на руках тримала, а сама сказала: «Значить, його не вловили ще, ну й добре, може й родина зовсім не в гестапо, а це просто провокація». Звичайно, тато не з'явився і ніхто не дізнався, що ми його родина. Та однаково мама на другий день померла, бо їй, казали жінки, легені відбили. А про тата теж потім казали, що його застрелили. І потім мені вже нічого не було страшно, і як у Константанів повезли, і в Аушвіц, і номер на руці накололи – мені вже нічого не було страшно, і як підірвати хотіли, мені теж не було страшно. А нас не встигли підірвати, бо нас врятували дядя Вася і Ліна Павлівна, наша вихователька, і Червона Армія нас визволила. Я хочу дуже добре вчитись і бути агрономом, як тато, або вчителькою, як мама. Я ще не вирішила остаточно. Тут у нас дуже добре, є великий садок. Нам кожному дозволили посадити деревце яблуні або груші, або кущик порічок чи малини, і навесні ми будемо садити квіти, і я посію тютюн. Пишіть, дорогі дівчатка. Напишіть, як ви попали в дитбудинок. Тут ми всі діти між собою рідні, може, ще рідніші, ніж у родині, бо ми в усіх концтаборах разом були. Лена Лебединська найстарша серед нас. Ми її найдужче любимо. До школи нас прийняли всіх, і ми багато дома вчимося, щоб наздогнати. І ми тепер уже не по-німецьки розмовляємо. Напишіть, що ви тепер проходите. Цілую вас, дорогі дівчатка. Я дуже рада, що ми познайомилися.
Ваша Катя».
Ліна Павлівна довго сиділа перед листом моряків, дивилася на їхні підписи, намагалася уявити, які вони насправді, ці хлопці, але, мабуть, нічого не уявила, бо вигляд у неї був розгублений і нерішучий. Нарешті взяла ручку і почала писати повільно, старанно виводячи літери, очевидно, обмірковуючи кожне слово.
«Дорогі товариші!
Діти вирішили, що саме я мушу відповісти на лист, який ви адресували «дівчині-виховательці». Спочатку мені здалася дивною така адреса, але потім я вирішила, що вам хочеться листуватися з ровесницею. Як би там не було, я відповідатиму на все, що вас цікавить. Я теж була надовго відірвана від рідної землі, і хоча моє перебування на чужині зовсім не схоже на ваше, я розумію, що й ви сумуєте за рідним містом.
Ми дуже любимо наш Київ. Хоча весь Хрещатик в руїнах і багато кварталів зовсім знищено, він нам здається однаково прекрасним. Хрещатик розчищають і його знову забудують.
Наш дитбудинок міститься на околиці, дуже зеленій і гарній. Поряд з нашим будинком великий фруктовий сад Академії наук. Нашим дітям дозволяють там гуляти, що дуже корисно для їхнього здоров'я. Тепер у нас у будинку 110 дітей – переважна більшість репатрійованих з Німеччини, про яких ви прочитали в газеті і які дуже зраділи вашому листу. Зараз вони всі посилено харчуються. Особливо виснажені були маленькі, дошкільнята. Перші роки свого життя вони провели в неволі. Старші діти вже ходять до школи. У нас є дитяча рада, старости кімнат. На Жовтневі свята старших дітей прийняли в піонери.
Вони будуть дуже щасливі, коли одержать ще лист від вас, де ви напишете про своє життя на голубому Дунаї. Ми всі, вихователі дитячого будинку, дуже дякуємо вам за ваш лист і бажаємо вам і надалі високо тримати непереможний прапор нашої Радянської Армії і нашого Радянського Флоту.
З щирим привітом.
Вихователька дитячого будинку Ліна Косовська».
Усі діти довірливо віддали незапечатані конверти Марині Петрівні, дехто, як і Тоня, просив перевірити помилки і пропонував переписати «на чистовку». І Ліна Павлівна трохи зніяковіло, підвівши гарні, як вимальовані, темні брови, спитала:
– Так?
– Вам теж перевірити помилки? – засміялася Марина Петрівна.
– Ні, мені просто важко було написати, я не знала як, у якому тоні. Справді, мені хотілося написати як слід.
Марина Петрівна прочитала і сказала:
– Що ж, чемно, стримано, як слід.
Але Леночка і Льоня були в захопленні від її листа.
– У вас просто як у книжці вийшло, у нас так не виходить. Кінець який гарний!
Марині Петрівні більше до серця були великі, незграбні, але безпосередні листи дітей. Ліна Павлівна зрозуміла це. Вона тихенько пішла в свою кімнату, лягла на ліжко, і несподівані сльози раптом скотилися з її очей на подушку.
Ліна
Гостроноса поштарочка просто сяяла від щастя. Ніде не користувалася вона таким успіхом, як у будинку на розі. Особливо їй подобалося, коли діти, побачивши її, кричали:
– Тьотю, а мені є? Тьотю, а Комарович є? А Лебединській? Поштарочка виростала в своїх власних очах, намагалася поводитися
солідно, як належить «тьоті», але не витримувала тону. Інколи вона сідала на ганочку і чекала, поки діти прочитають листи. Особливо її цікавили листи про розшук дітей. Їх вона віддавала, правда, старшим – завідувачці або комусь із виховательок. І щоразу питала: