Рiднi дiти
Шрифт:
Я живий і здоровий і живу в дитбудинку. Нас годують дуже добре й одягають дуже добре. Я ще в школу не ходжу. А де сестричка Ліда, я не знаю. Вона була в Константинов і, а в Аушвіц мене без неї повезли, а сестричку Ліду, і бабусиного Ясика, і Федю малого забрала якась жінка, тільки я не бачив і не пам'ятаю, а кажуть старші дівчатка. Дорога мамочко, приїдь до мене швидше. Мені тут добре. А писати я ще не вмію, а пише Тоня.
Твій Владик Гончарін.
Тоня
– Дай руку, – поклала його руку на зворотну сторону паперу, обвела чорнилом і приписала: «А це власна рука Владика Гончаріна».
– А я танк хочу намалювати, – сказав Владик.
Тоня мить поміркувала і милостиво дозволила:
– Намалюй отут у куточку.
Тепер, здавалося, все було в порядку, і вона несміливо понесла лист Марині Петрівні, яка сама від себе писала щасливій матері, що синок її живий і здоровий.
Тоня ходила тільки в перший клас, але писати навчилася швидше від усіх. Її любимим заняттям було писати. Весь час вона ходила за виховательками і скиглила:
– Ганно Іванівно, Софіє Миронівно, дайте зошит – у мене списався.
Ганна Іванівна звернула увагу, що шкільні зошити робилися у неї надзвичайно тоненькими, тоді вона наказала не виривати, аркушів, а краще попросити зошита.
– Перевірте помилки, – сказала Тоня серйозно, – я ще з помилками пишу. Я можу переписати, якщо багато помилок, тільки шкода переписувати – рука дуже добре вийшла. Правда?
– Ні, можеш не переписувати, – так само серйозно відповіла Марина Петрівна. – Його мамі буде приємно, що самі ви вдвох написали. А помилок не так уже й багато, давай я виправлю.
Тоня з переможною усмішкою повернулася до столика, де сиділи Владик і Світлана.
– Марина Петрівна сказала, що дуже добре. Тепер, Владику, твоя мама приїде по тебе.
Владик почував себе героєм дня, і всі діти хотіли сказати і зробити йому щось приємне. Але й усі почували себе в піднесеному настрої. На стіні висіла велика карта СРСР, і Льоня Лебединський вигадав вирізати і приколоти маленькі червоні прапорці в тих місцях, звідки прийшли листи, де є тепер їхні друзі.
Він, Ілько і німий Ваня зголосилися написати листа в Сибір, їх зацікавили хлопці, які вже ходять в тайгу на полювання.
– Хай вони нам докладно про це напишуть.
– А хто насіння з квітів їм пошле? – схопилася Зіна. – Я теж хочу їм писати і надіслати насіння з найкращих квітів, яких там не знають.
– І я, – підхопила Оля.
– Ну що ж, і добре, – заспокоюючи, мовила Марина: Петрівна. – Ви теж напишете, там же у школі багато дітей, їм буде дуже приємно.
Леночка відповідала таджицьким робітницям, Катя сіла писати ленінградським дівчаткам.
Ася – голова дитради – грунтовно і докладно описувала життя дитбудинку уралочкам.
– А кому віддати лист дунайських моряків? – спитала Марина Петрівна.
– Нам! – закричали хлопці. – Від моряків теж нам! Але встала худенька чорненька Тоня і впевнено сказала:
– Він же Ліні Павлівні написаний, хай вона і відповідає і пошле привіт від усіх нас, а не тільки від хлопців.
Бліді, наче прозорі щоки Ліни Павлівни враз спалахнули. Очі у неї були великі, світлі-світлі, теж наче дві великі прозорі краплини
«Як розтопити ці крижинки? – подумала Марина Петрівна. – Вона ж не менше дитина, ніж Лена, але як важко заговорити мені з нею зовсім одверто».
– Я теж подумала, – сказала Марина Петрівна, – що цей лист написано Ліні Павлівні, хоч вони і не знають її особисто. Але, звичайно, діти, Ліна Павлівна передасть привіт від усіх нас, а хлопці, коли схочуть, напишуть ще й від себе.
Діти були захоплені листами. Про них знають, про них турбуються, з усіма можна подружитися, листуватися, похвалитися своїми успіхами. Аякже, друзі цікавитимуться всім: і як живуть, і які оцінки в школі. Це ж так цікаво, приємно і радісно! Писати, звичайно, було важко. Адже ж і розмовляли вони ще такою ламаною мовою.
Кожен переписував листа по кілька разів, радився з іншими дітьми, з Ліною Павлівною, Мариною Петрівною з приводу окремих слів і цілих виразів.
Тоня з Світланкою після листа, написаного за Владика, пошушукалися в куточку, чогось посварилися і, закопиливши губи, відвернулись одна від одної. Потім Світланка з винуватою і хитрою усмішкою заглянула Тоні в очі, враз обидві розсміялися і, взявшись за руки, побігли до Марини Петрівни попросити ще паперу – написати листа яким-небудь дівчаткам-ровесницям. Марина Петрівна порадила написати Ірочці Барановій у Ленінград.
Листа писала, звичайно, Тоня, а Світланка стояла поряд і блимала від задоволення круглими блакитними очима. Її бантики то схилялися до столу, то підводилися над Тониною головою. Бантики трималися на «чеснім слові», а не на волоссі, бо русяве пряме волосся тільки трохи відросло. Його ледь можна було зв'язати бантиками, але все-таки це вже був якийсь натяк на майбутні коси, про які ще так недавно і мріяти не можна було!
Ні, ні, то не недавно, – то вже було давно-давно – все, про що їх ніхто не розпитує і про що зараз пише, закусивши губу, швидко, забувши про всіх навколо, Катя; про що, звівши чорні вузенькі брови і наморщивши лоб, виводить зосереджено і старанно маленька Тоня і про що не хоче писати, відкидає геть із думок «любима дівчина-вихователька» Ліна Павлівна.
«Дорога Ірочко і всі подруги з 1-ї групи!
Пишуть вам Тоня Мідян і Світлана Комарович. Ми будемо з вами листуватися і дружити. У нас нікого немає: ні тата, ні мами, ні сестричок, ні братиків, а до війни були. І ми тепер завжди вдвох, я і Світланка. Нам скоро по вісім років. А до війни ми одна одну не знали, а тепер не розлучимося до самої смерті. Світланка нічого не пам'ятає. А я пам'ятаю. У нас було багато дітей, а я найменша. А коли тато пішов у партизани, ми всі з мамою пішли в ліс. І всі сусіди, Ясик з бабусею і Владик і Ліда Гончарній. Мама тепер Владика знайшла, а ми думали, що її спалили з усіма мамами в Константанові. Ми там уже самі лишилися, і суп нам давали з червами, і я там Світланку побачила, і завжди вдвох спали. Ми зустрілися і зразу розсміялися. Фрау Фогель була наглядачкою, і я про неї придумала: