Рiднi дiти
Шрифт:
– А ще кого розшукали? Розшукали?
Ще її цікавили листи, які адресували «особисто» виховательці Ліні Косовській. Зворотна адреса – польова пошта.
Але заговорювати з Ліною Павлівною не насмілювалася. «Дуже горда», – думала поштарочка.
«Дуже горда». Так про неї, про Ліну, ще з дитинства думали. Ні, ні, усі помилялися. От вона сяде і напише все-все про себе у відповідь на цього хорошого листа, якого вона одержала сьогодні.
«Здрастуйте, товаришко Ліно!
Ми дякуємо Вам за Ваш лист. Ви вгадали. Ми дуже сумуємо за Киє вом, за нашими радянськими дівчатами. Ми, звичайно, за цей час побачили багато. Коли ми вчилися в школі, а
Перед війною я встиг закінчити лише вісім класів. Я вчився в школі на вулиці Леніна. А де Ви жили до війни? Може, ми вчилися в одній школі? В евакуації я почав учитися, а потім я не витримав і пішов у військово-морське училище. Там я подружився з Женею Кондратенком; це наш старий «морський вовк», він з Одеси, ну та про себе він сам напише.
Я раніше й гадки не мав, що буду моряком. Я хотів бути архітектором. Любите Ви Герцена? Ще до війни я читав «Былое и думы», я дуже, дуже любив цю книжку, і я навіть переписав у свою записну книжку, що Герцен казав про архітектуру. Звичайно, всі ці мої записки загинули. Я не пам'ятаю точно, тільки головну думку: «В стінах будови, в її колонах, склепінні, в її порталі і фасаді, в її фундаменті і куполі мусить бути відбитий дух божества, що живе у ній». Може, я наплутав. Я відвик від усього цього. Ви самі розумієте, що й читати тепер доводиться мало. Але тоді це мені так подобалося! Я так хотів бути архітектором нових, величних і світлих будинків, які б відбивали наші прагнення, як готика відбила середньовіччя, як ренесанс свою добу. Я ще пам'ятаю, як Герцен писав про єгипетські храми, що вони були священними книгами єгиптян; обеліски – це проповіді на великих шляхах, а Соломонів храм – збудована біблія.
Тепер у нових краях, в нових містах я бачив середньовічну готику і ренесанс, взагалі багато цікавого, і старовинного, і модерного, але я б хотів, щоб у нас було зовсім, зовсім інше. Я б хотів будувати такі легкі, світлі будинки, які відповідають нашим стремлінням, нашим прагненням до комунізму. Може, це все вам нецікаво, що я пишу, але давайте умовимося: писати, як пишеться, як доведеться. Тоді буде цікаво листуватися, правда? А Ви завжди хотіли бути педагогом, чи просто так склалися обставини? Нам усім, а мені найдужче, хочеться знати про Ваше життя, Ваші плани і Ваші мрії. Чому я так переконано пишу, що саме мені найдужче? Під час евакуації загинули мої батьки і маленька сестричка. Фашисти розбомбили наш ешелон. Дуже мало лишилося живими. Може, ви зрозумієте – так хочеться одержувати листи від своїх рідних, близьких, чекати, відповідати на них. Я ніколи не забуду і не прощу загибелі не тільки моїх батьків і маленької Лялечки, а й багатьох, багатьох інших, незнайомих мені людей. Я бачив стільки смертей, і, може, душа в мене скам'яніла і зачерствіла. Але от я уявив собі Вас – молоду дівчину, можливо, мою ровесницю, можливо, ще молодшу, з дітьми, вивезеними з фашистської каторги. Я уявив, яка Ви добра, ласкава, чуйна до них. Інакше не може бути! І я подумав: я міг би Вам щиро писати про все! Можливо, у Вас і без мене багато друзів, товаришів – ну що ж, прийміть і мене в їхнє коло! Напишіть мені про них. Пам'ятаєте прислів'я: «Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі, хто ти». Напишіть, що Ви любите, які книжки, яких поетів. Коли б Ви надіслали своє фото, ми б усі були страшенно раді і повісили б його в нашій каюті.
Шлемо Вам усі червонофлотський палкий
Віктор Таращанський».
Правда, це був хороший лист! Щирий, безпосередній. Їй уявився Віктор – високий, худорлявий хлопчисько. Вона не знала – чи брюнет, чи блондин, чи гарний, чи негарний, та вона ніби побачила вираз обличчя, допитливі живі хлоп'ячі очі, які поглядають з цікавістю навколо, і ніби почула безліч питань, якими він її засипає.
Вона може сама поставити їх за нього, а чи відповість – то вже невідомо… Перед тим як писати, їй захотілося самій пройтися по Києву тими вулицями, тими парками, якими ходила вона дівчам-підлітком до війни.
Леночка Лебединська сиділа коло столу і вперто вчила історію. Вона сказала Марині Петрівні, що мусить надолужити всі пропущені роки. Так, вона не подарує їх фашистам!
– Я піду трошки пройдуся! Поки ти вчиш історію. А увечері вчитимемо алгебру. Чергує сьогодні Ольга Демидівна, і я вільна, – ніяково сказала Ліна. їй було трохи незручно кидати подругу саму, але їй захотілося побути на самоті.
– Іди, Ліночко, я поки що вчитиму історію. Знаєш, так багато, – теж ніби перепрошуючи, сказала Лена. Їй здалося, навпаки, що Ліні сумно, і, може, треба було б піти з нею, розважити її, але ж вона мусила так багато вивчити!
Ліна заколола назад світлі коси, накинула жакетку і швидко пішла…
Був тихий надвечірок. Ще не було холодно, ще була золота київська осінь. Синє-синє небо; жовте, червоне, золоте листя різнобарвно заквітчало всі вулиці і парки Києва. Листя шаруділо під ногами – шурх-шурх…
Малою так було весело шарудіти таким пожовклим листям і шукати в ньому кароокі каштани. Востаннє, трошечки соромлячися такої дитячої розваги, вони розважалися цим у Піонерському парку з Танею, хоча були вже в сьомому класі. З Танею… Ліна швидко стрибнула в трамвай, який рушив з зупинки, і поїхала у протилежний кінець міста.
Як дивно, вона ще не була там тепер. Адже ще при ній, у перші дні фашистської окупації, був зруйнований будинок, де вони жили, весь квартал коло Континенталю. Отут був такий чудесний дитячий театр. Побиті кізочки біля фонтана тільки й лишилися… А там, у театрі, у фойє, був акваріум з золотими рибками, там вони зустрілися з Танею в антракті, і ніколи в житті вона не забуде тієї вистави про хлопчика-партизана, наче з того вечора й почалася їхня дружба.
Власне, з Танею вони познайомилися одразу, коли Ліна з батьками переїхала до Києва. Ліна перейшла тоді в шостий клас. Їхня школа була теж на вулиці Леніна. Проти російської драми. Тепер там сама коробка.
І в Москві Ліна була відмінницею, і тут, звичайно. Але першою була Таня. У них були однакові оцінки, вони обидві багато читали, але першою все ж таки була скромна, мила Таня.
Таня ніколи не командувала, але без неї нічого не виходило як слід: ні стінгазета, ні збір загону, ні підготовка до вистави. А їй щиро здавалося, що вона все погано знає, погано вміє, що вона «сіра і непомітна постать» – як вона колись призналася. Та до неї всі тяглися, з усіма вона дружила, у неї любили збиратися, без неї нічого не починали. Таню дуже любили всі вчителі, але це нікого не дратувало, бо вона цим ніколи не користувалась, навпаки, весь клас ставився до неї з особливою ніжністю, бо вона дуже часто хворіла.
Іноді класна керівниця, помітивши, що Таня сидить з палаючими щоками і, значить, у неї знову температура, відсилала її додому. Тоді Таня робилася такою нещасною, їй здавалося, що в класі скоса поглянуть на це, часто вона ховалася від керівниці, але дівчата і навіть хлопці казали: «Танька, йди додому, а то знову місяць пролежиш, ми увечері занесемо уроки».
Її й гарною не можна було назвати – тоненька, висока, з худеньким матовим личком, двома тонкими каштаново-рудавими кісками, з живими розумними карими очима, з чорними густими віями і чорними гарними бровами – вона була сповнена якогось внутрішнього чарування і грації. Завжди надзвичайно тактовна і делікатна, вона ніби боялася когось образити, і в той же час така правдива і чесна в усіх вчинках, словах, переконаннях, що з нею мимоволі всі були одверті і чесні. Про неї сказала колись класна керівниця: