Рiднi дiти
Шрифт:
…У неї все було зовсім не так… До чого нецікаві були знайомі і подруги її мами! Тільки й розмов, що про ательє, креми, плаття… До чого ж це набридло! Батька Ліна поважала і любила більше, ніж матір, але бачила рідко, розмовляла з ним рідко, кожен жив сам по собі. І ще занадився ходити отой противний інженер, з чорною старомодною еспаньйолкою. Може, коли б Ліна побачила його десь в іншому місці і не з таким виразом відданості, з яким він дивився на маму, він би й не здався таким противним. З його появою мама дуже змінилася. Це давало право і Ліні зачинятися у себе в кімнаті або, йдучи до Тані, казати холодним тоном: «У мене
А мамі здається – новими платтями, панчішками-павутинками вичерпується цілком коло її материнських обов'язків до такої великої дочки, яка до того ж дуже здібна, відмінниця і в цьому не потребує ніякої допомоги. Ліні хотілося б, щоб з Танею можна було говорити про все, але було страшно. Така розмова ніби вже узаконювала якісь неможливі, якісь обурливі взаємини між татом, мамою і цим інженером. Може, це все їй тільки здається, а коли поговориш, – це вже буде насправді, і вона боялася цього.
Через Таню вона і з класом здружилася дужче, її разом з Танею обрали і на піонерську конференцію. Отут, у цьому театрі, вона відбувалася…
А потім вони з Танею довго ще «проводжалися», то вона Таню, то Таня її, і гаряче говорили про піонерську роботу в школі, як зробити, щоб не тільки носити червоні галстуки, а бути в усьому справжніми піонерами.
– А ти хочеш швидше бути в комсомолі? – спитала Ліна.
– О!.. – тільки й відповіла Таня.
– Я раніше заздрила татові, – сказала Ліна, – що він був комсомольцем в роки громадянської війни, в таку героїчну добу, повну яскравих подвигів.
– Знаєш, – призналася Таня, – це було й у мене, коли читала про Трипілля, коли читала «Як гартувалася сталь», але тепер я зрозуміла, що нема чого заздрити. А хіба тепер навколо не подвиги? Може, й нам ще позаздрять, що ми живемо тепер, коли здійснюються п'ятирічки, будують нові міста, перетворюють природу і наші комсомольці скрізь попереду.
– Навіть на музичних міжнародних фестивалях! – вставила Ліна.- Я була тоді в Москві, коли ми зустрічали перших лауреатів піаністів і скрипалів.
– Так ти подумай тільки, наші комсомольці скрізь ведуть перед. – Раптом Таня додала: – От наш Льова, наприклад, він справжній комсомолець.
– Ну, Льова!.. – вимовила Ліна. – А хіба ти його добре знаєш?
– Він був вожатим улітку в нашому піонертаборі і тепер, мабуть, поїде. Ти не уявляєш, як з ним було цікаво.
– Ні, уявляю! – навіть трохи з заздрістю сказала Ліна. – Важко уявити собі щось у школі – свято, збори, недільник – без Льови.
Льова був учень 9-го класу, секретар комсомольської організації. Вперше Ліна його почула і побачила на Жовтневі свята.
– Слово для доповіді має учень 9-го класу Левко Світличний. Ліна вже заздалегідь уявила, яка це буде нудна учнівська доповідь, і у неї з'явився такий вираз на обличчі – мовляв, треба терпіти, нічого не поробиш.
Та дівчата і хлопці всі витягли голови і завмерли – вони вже знали Льову.
На трибуну вийшов чорнявий юнак, з непокірним чубчиком над лобом. Його чорні очі, ніби вогники, запалювали всіх.
3 мить він постояв мовчки, навіть наче трошки зніяковів перед такою великою аудиторією, потім раптом просто усміхнувся, адже всі тут були його друзі-товариші, відкинув рухом голови непокірний чуб з лоба і почав по-юнацькому дзвінко, тоном, зовсім несподіваним для Ліни.
Це був не той казенний тон, яким найчастіше роблять доповіді, а здавалося,
– Видатний французький письменник, великий гуманіст, наш друг Анрі Барбюс сказав: «Коли визволене людство відзначатиме дати свого визволення, то з найбільшим піднесенням, з найбільшим ентузіазмом воно святкуватиме день 25 жовтня 1917 року».
…Таня і Ліна переглянулися, і Таня махнула густими віями – це був необумовлений, але вже звичний для них знак: «Увага! Цікаво!» І що далі говорив Льова, то напруженіше слухали і Ліна з Танею, і кожен, хто був у залі. У доповіді було багато цитат з творів Маяковського та інших сучасних поетів, і Льова читав їх напам'ять, з запалом і любов'ю. Але й цифри, і фактичні відомості він також додавав як незвичайні відкриття і з таким юнацьким натхненням говорив про прекрасне життя, яке творять радянські люди і в якому вони, всі піонери, всі комсомольці, беруть участь, що кожен із старших і молодших слухачів починав відчувати якусь гордість, якусь відповідальність за свою поведінку, свою роботу. Він, звичайно, трохи хвилювався. Але ж він сам, сам готував цю доповідь, добирав вірші улюблених поетів, сам виписував висловлювання Леніна і так міцно вірив у кожне сказане слово, що і всі слухачі проймалися цією вірою, цим натхненням.
– От Льовка! От здорово! – казали після доповіді навіть найбільші урвиголови – «дезорганізатори», як їх називали.
Після доповіді, що тривала недовго – хвилин 35, усі були в піднесеному настрої. Ліна потай стежила за Льовою. В хорі він був заспівувачем, заспівував весело, бадьоро, і в очах блищали вже інші задерикуваті вогники, а після концерту він був одним із завзятих танцюристів… Правда, на жаль, він танцював лише з старшокласницями… Навіть директор з любов'ю дивився на гордість своєї школи – відмінника Льову, який вчився тут з першого класу. В цьому хлопцеві не було й тіні від хвалька, балакуна, а було завжди щире бажання організувати щось цікаве, корисне і самому не керувати, а робити нарівні з усіма – і робити якнайкраще.
– Він справжній комсомолець, – задумливо промовила Ліна.
Весна в Києві… Дніпро розлився, і з Володимирської гірки, з Піонерського парку розкрився такий обрій, що можна говорити лише про щось натхненне, найтаємніше, омріяне, улюблене.
І зустрічні мимоволі звертали увагу на їхні очі, бо очі в них обох, як і в усіх тринадцятирічних дівчаток навесні, стали великими, глибокими. Адже найпалкіші думки, найвеличніші прагнення переповнювали їхні серця. Багато вчитися, багато їздити, бачити і всі сили віддати, щоб було справжнє нове життя, світлий комунізм! Вони гаряче сперечалися, вирішуючи, які питання ставити на піонерських зборах, які цікаві зустрічі влаштувати, але, звичайно, найбільше говорили про своє майбутнє.
І тут, соромлячись і червоніючи, призналися, що мріють про неможливе. Але чому неможливе? От Таня ходить в морський гурток в піонер-палаці, вона не уявляє свого майбутнього без моря, далеких подорожей, наукових досліджень.
– Я думаю, я буду, врешті, здорова.
– Звичайно, – підхопила Ліна. – Ти обов'язково зовсім видужаєш, і я певна, що на морі ти будеш зовсім здорова.
У Ліни не було ще такого певного плану. Звичайно, вона ніколи не кине грати. Їй здається, що це її шлях. Але вона дуже любить і вчитися.