Рiднi дiти
Шрифт:
Тамара благально поглянула на Ліну. Ні, втекти було неможливо, але сісти поряд з ними, ворогами, пити з ними вино? «Яке було б щастя, коли б це була отрута!» – майнуло в голові Ліни. Зараз, у цю хвилину, вона, не замислюючись, ковтнула б її.
– Ми скоро мусимо йти, – лагідно почала Тамара, – адже треба зібрати речі і треба ж з мамою побути. Твоя мама казала, що одержить для нас якісь там талончики на посадку, і ми вже прямо завтра прийдемо на вокзал. – Вона намагалася навіть усміхнутися, бідна Тамарочка, хоча їй було не легше, ніж Ліні. Для годиться вона присіла на краєчок канапи. Ліна сіла поряд.
– У Ліни дуже голова болить, – знову заговорила Тамара.
– Ну, звичайна Reisefieber[4], – засміялася Золя. – А я нітрохи не хвилююся. – І звернулася по-німецьки до офіцерів: – Мої подружки так схвильовані, що нарешті поїдуть і побачать світ. У Ліни навіть голова заболіла.
– Ти розумієш добре німецьку мову? – спитала вона Ліну.
Ліна похитала заперечливо головою.
– Фрейляйн мусить випити, і головний біль одразу мине, – сказав один з офіцерів. – А мову ми вивчимо на практиці, я сам беруся бути вчителем такої гарної панночки.
Золя кокетливо погрозила пальцем.
– Випий, Ліночко, справді голова пройде! – сказала вона. – І ти, Тамарочко! Їжте, будь ласка, будьте як дома.
Тамара випила чарку вина і шепнула Ліні:
– Випий, щоб не чіплялися, і їж більше.
Але Ліна не могла примусити себе взяти й шматочок.
– Не звертай на нас уваги, Золечко, – сказала Тамара, – ми справді схвильовані перед від'їздом. Адже все обернулося так несподівано!
– Звичайно! – засміялася Золя. – Тепер ми поїдемо в вагоні з повним комфортом. З моєю мамою ви можете бути цілком спокійні. Як у Христа за пазухою!
А Ліна відчула, що найдужче вона саме і боїться її матері – її холодних очей, великої самовпевненої постаті, посмішки, якою вона не посміхалася, а яку робила на кам'яному, як маска, обличчі. Як вона могла ще сумніватися в ній, вагатися, чи наша вона людина, чи ворог! Хоч би швидше мати вже в руках прокляті талончики і піти, піти геть звідси… і ніколи вже не стрічатися з цими людьми… Краще вже сховатися в ярах на Солом'янці.
Золя белькотіла, кокетувала з офіцерами, підливала їм вина, і вони вже досить захмеліли, верзли хтозна-що, цілували у Золі руки і казали, що ніде, в усій Європі, – а вони, можете повірити, побували і у Франції, і в Іспанії, і в Норвегії, – але ніде, ніде, тільки на Україні бачили вони такі чудові зуби в панночок – у фрейляйн Золі, наприклад, у фрейляйн Ліни також… Чому фрейляйн така сумна? Адже вона їде до великої Німеччини! Така гарна фрейляйн не повинна сумувати, вони розвеселять її, вони в дорозі будуть разом, будуть її розважати.
Тамара обрала найкращий спосіб уникнути розмови. Вона удала, що трохи сп'яніла, і схилилася на одну з численних подушок на канапі.
А Ліна так і сиділа, ніби скам'яніла. У Золі й підозри не було, що Ліна все чисто розуміє, про що вона базікає з есесівцями.
– Дуже рада, що їду! – торохтіла Золя. – Хоч світу побачу. Я певна, що цей наступ совєтів довго не протримається, але далі, далі від них! Досить з мене! Досить того, що мій батько загинув. Так, так, – вона закрила очі і зітхнула, – ви знаєте, адже мій батько загинув. Він був українець і завжди вважав, що Україна зможе бути лише під протекторатом великої Німеччини. Ну, звичайно, йому доводилося ховатися з своїми думками, він змушений був працювати в якійсь-то їхній редакції. Але, звичайно, у нього були зв'язки, він провадив антибільшовицьку політику, та перед самою війною його виказали, і він постраждав за свої погляди. Зовсім трохи не дожив до такого щастя, як звільнення нашої України від совєтів. О, ми так страждали з мамою. От і Ліночка, моя подруга, вона теж постраждала від совєтів. – Ліна здригнулася. – Тому вона така сумна й зажурена, її батько був теж заарештований. Вона згодиться нам, – додала Золя таємниче.
Офіцери чи удавали, чи насправді були напівп'яні.
– О, така красуня, – промовив один з них, – і яка білява, які коси!
– Лінхен, красуня, – забелькотів інший і міцно схопив Лінині руки.
І тут Ліна не витримала. Вона випростала праву руку і, штовхнувши його з усієї сили, закричала:
– Я Леніна! Леніна я, а не Лінхен! Будьте ви прокляті!
* * *
Вони не втекли. Вони, звичайно, не їхали в вагоні-люкс з повним комфортом, а в страшному, запечатаному, в якому було повно-повнісінько дівчат.
Ліну і Тамару вштовхнули туди після ночі, коли оскаженілі есесівці заарештували їх у Золиній квартирі.
Побиті, в синцях, в розірваних платтях, вони весь час міцно тримали за руку одна одну.
Хоча Тамарочка плакала, а Ліна сиділа спокійно, Тамарочка, плачучи, втішала її:
– Нічого, принаймні ми з своїми, ми не із зрадниками, і ми можемо не всміхатися цим гадам.
– Ти не проклинаєш мене, Тамаро? – спитала Ліна.
– Ну, що ти, така вже, значить, доля, – покірно сказала Тамара. – Я зневажала себе, коли лежала там на канапі і слухала їхню підлу розмову.
– Краще вмерти, ніж бути зі зрадниками, – промовила Ліна, – ми хоч у полоні, та не зрадниці.
– Шкода тільки мами, – захлипала знову Тамарочка, – але все-таки ми чесні, ми не підлі, мама мусить зрозуміти, що ми не могли інакше. І як би ми потім глянули в очі своїм?
* * *
– Звідки ви, дівчата?
– Ми з Києва, а ви?
– Ми з Поділля.
– Ми з Шишаків на Полтавщині.
– Ми з Броварів.
– Мати мені каже: «Хоч би ти захворіла». Вже й тютюновий настій я пила, і хіну фершалка наша діставала – і нічого… Така вже вродилася, ніяка трясця не брала, а от фашисти забрали.
– А у нас хлопець один, так, мабуть, з місяць чай курив. Докурився до того, що став як свічка, на комісії визнали сухоти, а він і справді помер.
– Та вже краще померти, ніж їхати таврованими.
– Ой мамочко моя рідна, чи побачу я тебе, моя голубко сива, – заголосила одна дівчина. Раптом з кутка долинув спів. Там сиділа дівчина років сімнадцяти, невеличка, худенька. Вона охопила тонкими смаглявими руками коліна і дивилася в одну точку на хиткі стіни вагона, виводила напрочуд приємним, задушевним контральто:
Ой прилетів чорний ворон Та й сів на стодолу, Загадав він дівчиноньці Дорогу в неволю. Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату, Загадав він їй дорогу У неволю кляту.
Дівчата притихли.
– Це Килинка. Вона сама пісні складає, – прошепотіла якась дівчина коло Ліни, – вона перед війною на олімпіаді виступала, грала на кобзі і співала, її аж у Київ посилали. Вона там премію одержала, її вже прийняли в музучилище, та почалась війна – і ось…
І Ліна враз пригадала святково заквітчану залу оперного театру і на сцені дівчинку у віночку, в українському вбранні з кобзою. Вона співала «Думи мої, думи», і її викликали без кінця… Ліна з Танею були в захопленні, їм дуже хотілося познайомитися з дівчинкою, але якось не вийшло. Скільки було в усіх глядачів гордості, радості за дітей Радянської України, і подумати, що в цей час десь у куточку плели свої темні діла такі, як Золин батько. Ліна просунулась в куток до дівчини.